У Палаці мистецтв експонують 37 живописних творів (ще й три плакати) художника з Бєлгорода (Росія) Йосипа Бобенчика -- українця за походженням, точніше лемка. По Другій світовій війні доля обійшлася з мешканцями Лемківщини дуже жорстко, політичні ігрища сильних світу цього розкидали їх за тисячі верст від рідних гнізд. Майбутній митець народився у селі Військо, яке тепер опинилося за сорок кілометрів від українського кордону на польській стороні. Сьомий десяток життя художник зустрічає за сорок кілометрів від України, але в протилежному кінці -- у Бєлгороді.
А поміж прикордонними переходами у Смільниці та Козачій Лопані -- 1200 кілометрів України, яку Йосип Бобенчик ніколи не забуває, знає, любить та по змозі оспівує. Тим паче, що доля усміхалася в його житті, давши можливість спізнати майже всі корінні українські землі: дитинство промайнуло у Наддніпрянщині, початкові мистецькі знання здобув у Харкові, на Слобожанщині, а завершив науку в Галичині, у Львові, де в Українському поліграфічному інституті був серед студентів відомого нашого графіка Валентина Бунова. Майже тридцять років тому замешкав у Бєлгороді, в околицях якого селиться чимало українців, переважно з тих, які працювали на півночі й не хочуть втрачати важко зароблені високі пенсії. Клімат тут здоровий, природа така ж, як і в Україні (від себе додам, що рельєф схожий на Золочівський, тільки за масштабами разів у десять монументальніший), тому й знайшов собі виходець із Лемківшини Йосип Бобенчик цілком стерпне середовище побуту. А поряд -- Харків, все ж таки один із найпотужніших осередків національної культури (згадаймо хоча б Сковороду, Квітку-Основ'яненка, Хвильового, Безперчого, Васильківського, Левченка, родину Алчевських, Чичибабина), де пройшла юність, де здобув основи малярських знань. І слід зауважити, що саме харківська школа, до якої тепер доклалося бєлгородське культурне середовище (походження переважно з того ж Харкова), визначає нинішнє творче обличчя Бобенчика.
Для львів'ян, звичних до декоративної манери, яка з легкої руки Романа Сельського, Карла Звіринського та Володимира Патика упродовж ось уже піввіку домінує у малярстві нашого міста, вигідно вирізняючи його на загальноукраїнському тлі, манера Йосипа Бобенчика видасться строгою і навіть дещо архаїчною. Але це тільки перше, і до того ж, не зовсім правильне враження. Так, світ митець бачить вельми суворо, але ж згадаймо, що Бєлгородщина межує зі степом, колористична гама якого має свою специфіку, зовсім не схожу ні на Карпати, ні на Поділля, ні на Розточчя. Крім того, визнаймо це нарешті щиро: в гонитві за декоративністю ми сьогодні частенько втрачаємо почуття міри, в той час, коли в найдалекоглядніших мистецьких середовищах світового рівня вже починають відчувати подихи вітрів, які готові спрямовувати образотворче мистецтво до реалістичних гаваней. Тому зовсім не слід заперечувати того варіанту, що добротні, надійні школи Києва, Харкова, Луганська чи Криму зненацька можуть зі своїми манерами опинитися на самому вістрі нового авангарду. Інша річ, чи зуміють вони з цього скористатися. Але й нам зовсім не варто втрачати чуйності і слід пильно приглядатися до того, що діється в найближчих сусідів, досвід яких для нас може бути корисним.
Стосовно ж нинішньої діяльності Бобенчика, то він, завдяки непосидючості власної натури, побував і на своїй Батьківщині у Надсянні, і в Словаччині, і в Казахстані, а виставок мав понад сотню чи не в усіх частинах світу, (тобто не тільки в Петербурзі, Москві, Варшаві чи Братиславі, а й в таких екзотичних містах, як Мехіко, Гавана, Улан-Батор чи Лахта). Специфіка освіти та життя в не надто потужному мистецькому осередку, яким є Бєлгород, спонукають Йосипа Бобенчика до універсалізму: він і живописець, і портретист, і плакатист, і графік-ілюстратор та прикладник.
Найліпше ж надається для характеризування творчості Бобенчика наша народна приповідка, якою Маркіян Шашкевич зовсім недаремно попередив у "Русалці Дністровій" розділ оригінальних творів, власних та побратимів: "Як вмію, так і пію". Гадаю, що для всіх, хто охочий до пошуку, на виставці Бобенчика знайдеться чимало не тільки корисного, а й дещиця приємного. |
