BRAMA - News - Weather - Elections - Business - Sports - Brama Press - Calendar - Classifieds



    Перша сторінка.    Погляд.    Поступ у Львові.    Поступ з краю.    Поступ у світі.    Спорт-Поступ.    Пост-Factum.    Екологічний Поступ.   
  Цитата Поступу
Життя – це супермаркет, бери що хочеш, але каса попереду
Ігор КОЛОМОЙСЬКИЙ
 
23 листопада 2017 р.
   ·  на головну  · 1999-2002  · досье  · архів світлин  · форум

Купол
Львів
  14:11 24-11-2017 -   У Львові вітчим забив на смерть пасинка металевою палицею  
  14:6 24-11-2017 -   У Львові буде 25 місць для роздрібної торгівлі хвойними деревами  
  14:5 24-11-2017 -   Трамвайні маршрути № 2 та № 7 вимушено скоротили кількість вагонів на сьогодні  
  12:51 24-11-2017 -   Львівського патрульного поранили під час виклику на сімейну сварку  
  12:47 24-11-2017 -   Виконком дозволив будівництво нового автомобільного моста у Львові  
Україна
  14:9 24-11-2017 -   У Києві суддю спіймали на хабарі в 15 000 гривень  
  14:8 24-11-2017 -   Україна відновила будівництво військових кораблів  
  12:50 24-11-2017 -   В Україні за дезертирство поліція розшукує майже 70 людей  
  12:9 24-11-2017 -   Детективам НАБУ запропонували хабар у 800 тисяч доларів  
  10:46 24-11-2017 -   Штаб АТО: П'ятеро українських військових загинули  
Світ
  11:0 24-11-2017 -   Австралія ніколи не визнає анексію Криму  
  10:57 24-11-2017 -   Міжзоряний астероїд-«мандрівник» прибув у Сонячну систему  
  10:41 24-11-2017 -   Саудівські принци погодилися заплатити за свободу  
  10:37 24-11-2017 -   У Брюсселі стартує саміт Східного партнерства  
  17:20 23-11-2017 -   У Польщі спростували заяву Дещиці про згоду на відновлення пам'яток УПА  



  ·  · 
 
Поступ 1999-2002 рр. у попередній версії

Арт-Поступ  »  СМАК ЯГОДИ

___________________________________________________________________________

Німий крик сучасного Ван-Гога (Бога)
Надія СЛОБОДЯН
 
Те, що час Великого За...обища все ближче та ближче, засвідчує не тільки наше глибоко тамоване внутрішнє сум’яття. Інтимні страхи асонують із суспільними. Ці останні відригують ерзацні прояви маскультної інтерпретації світу споживчих якостей, у якому загальна конвенція (задля стабільності, звісно!) вироджується до конформізму, пропонуючи Художнику такі спокуси, від яких він не має сил відмовитися. І тільки по-справжньому справжній (у даному випадну тавтологія – найменший із можливих гріхів, зрештою, можна сказати й “самобутній”) Митець, лишаючись наодинці з цим світом, здатен не тільки на протистояння, а й на пошуки власної дороги до істини, яка, зі свого боку, обертається для нього не так здобутим досвідом, як, власне, трансцендентним Шляхом пізнання через вихід-прорив із усталених рамок: суспільних, душевних і навіть тілесних. От тільки до чого? Про це – вистава “НІЩО”, поставлена в режисурі Марії Верес за однойменною п’єсою Мирослава Ягоди.


Драматичний твір, що ліг в основу останньої прем’єри театру “Небо”, ще до того, як знайшов своє втілення у роботі цього аматорського колективу (хоч, як не дивно, складеного із професіоналів), був свого часу опублікований у першому випуску “Королівського лісу” (альманасі львівських літераторів, згуртованих Асоціацією письменників України). Окрім віршів і п’єси Мирослава Ягоди, “Королівський ліс” прикрашала ще й графіка цього непересічного художника. Одразу ж по публікації “Ніщо” зацікавило не тільки “альтернативно творчу” молодь, значно розширивши коло прихильників митця, а й осіб, яких, здавалося, важко було запідозрити в симпатіях до неформальних мистецьких ексцесів, що переступають межу будь-яких цензурних устоїв, але не внутрішнього прагнення правди.

Та вже після прем’єри можна було полегшено зітхнути: слава Богу, що такі особи не просто знайшлися, а самі (такі, як постановник Марія Верес і художник костюмів Ірина Гех) викликалися на нечуваний подвиг – дати сценічне життя тут-і-тепер одному з творів нашого сучасника, який також працює тут-і-тепер, хоч відомий більше деінде-там, аніж у рідному місті. І гірка фраза, кинута одним із персонажів п’єси в зал зі сцени про те, що “мистецтво у цьому міс... цьому Львові просто неможливе” – не симптоматична обмовка, а радше окреслення тла, на якому мав постати новий твір.


І він усупереч усьому неможливому таки відбувся. Причому без жодних грантів від фонду “Відродження” (як скажімо, крістмаське шоу харківського театру “Арабески” за лібрето Сергія Жадана). Лишень завдяки ентузіазму та подвижництву однієї людини, яка своїм чином врятувала від ганьби ціле не тільки наше місто, а й наш час, виявивши іманентне йому мистецтво. Тому з’ява Мирославового “НІЩО” – більш ніж знакова подія.



Сказати ще рік тому (а саме тоді, після дебюту із драматичною поемою Липи “Офіра”, в Марії Верес зародилася ідея поставити цю п’єсу Ягоди), що на академічній сцені, цьому оплоті котурнових кліше і штампів, покликаних розважати глядацтво убогого міщанського кругозору, прозвучить німий крик упосліджених пілігримів до Живого Мистецтва, – просто ніхто б не повірив! У кращому випадку покивали б головою: “Ну, нехай Ягода і має якусь дотичність до театру як сценограф у виставах Атилли Віднянського, але ж на престижній сцені ім. М. Заньковецької є зовсім інші боги й стандарти! Як можна оскверняти святая святих?...”


Але зовсім не огудником прийшло його “НІЩО”, зачепивши сакрум театрального на території кожної глядацької душі, яка здатна була увійти в резонанс зі звучанням нутряної музики Романа Рося: сонного дихання, алкогольного бурмотіння, віщих стукотів, розпачливого харчання, екстатичного тупотіння, самозреченого співу, пронизливого вереску, передсмертного хрипіння... Народження трагедії із духу музики – “моторошна мелодія безсмертя-вмирання”. Вона виявилася щодо сценічного дійства не зовнішнім декоруванням і навіть не паралельною реальністю, а сутнісною еманацією змісту, найадекватнішим авторській транскрипції сонористичним образом. Із рештою звукової партитури вистави, що була розписана на акторські голоси, гонорова сцена зіграла злий жарт – кажуть, що за осквернення й зневагу. Діалоги з великими труднощами можна було розчути в першому ряду, не кажучи вже про гальорку. Отже, постановка сама заявила внутрішню вимогу камерного театру – того простору, який не розсікає рампою зал і сцену, роблячи досяжним для тих, хто грає, енергетику заховану у блиск глядацьких очей. Саме цей простір камерного театру фахово й доладно вміють опановувати всі зайняті у виставі актори: Оксана Цимбал, Олексій Олексишин та Ігор Задніпряний, однак вони, на жаль (за винятком деяких моментів), не спромоглися створити конгеніальних драматургії сценічних образів. І таким чином не дали жодних підстав оцінювати роботу за мірками театральної критики. Спасибі вже за одне те, що наважилися наразитися на снобістську зверхність цього цеху, оголено відкрившись публіці навіть у власній неспроможності осягнути повноту шизофренічного світу.


Але в даному випадку перехід “сцена-зал” (як пошук зворотного зв’язку між митцем і народом, котрому належить мистецтво не тільки за правом виведеної класиком марксизму формули), крім акторів, намагався здійснити під час вистави ще й відомий львівський художник Андрій Гуменюк.

Його роль була щонайненагранішою. Він був художником. Й уся хеппенінговість вистави полягала в тому, що буквально на очах публіки на заґрунтованому полотні, закріпленому на мольберті в кутку авансцени, Гуменюк встиг створити свою версію відчуття й розуміння сценічного дійства – “Розп’яття”. Сфокусована в цьому сюжеті ідея жертовності стосується й Митця та його покликання. А умовно “шайнівська” стилістика сценографії ( “Одне Ніщо + Бедлам”: майстерня-звалисько, щурячі й людські злягання, етюди з екскрементами, пиятики, бійки) перегукується із класично відомим рядком поезії: “О, знали б ви, з якого бруду ростуть вірші...” Їх, як і кожен мистецький акт, художник творить потом, слиною, спермою, кров’ю, сльозами. Усім собою. До останку. До божевілля.

Зрікаючись світу в пошуках долі. Зрікаючись долі в пошуках любові. Зрікаючись тіла в пошуках душі. Зрікаючись душі в пошуках Бога. Визволяючись...

І чий тоді нестерпний крик нам дано почути востаннє?


Коли у фіналі клітка, у яку було ув’язнено Митця, порожніє, а до неба злітає гамівна сорочка без тіла (“без тіла сорочка біла”, – писав убитий Гудзь; “Стань гудзем, на якому може висіти картина”, – пророче писав Ягода задовго до трагічної загибелі друга), а в сутінках сцени світиться лишень ошкір гарбузяного черепа, настає кульмінація-катарсис. Згори, із чорного простору НІЩО, враз сходить пульсуючий вогонь багатобарвного світу, обрамленого картинами Мирослава Ягоди, львівського Ван-Гога, якого знають завдяки виставкам у багатьох країнах, якого люблять і шанують за нонконформізм ті глядачі його вистави, з котрими автор поділився досвідом власних пошуків “у світі ніщо – світі нанівець”:

я взнав що таке шалений
кулак художника стискає
біль ніщоту і відчай
невдахи
кулак художника витискає
з смерті її дари
кулак художника витискає
з пустоти ні і йде на прю
з темрявою мороку.









»  ЛІТОПИС
Сумні проходи по Львову
Наталка КОСМОЛІНСЬКА
 
Сучасній молоді шарм богемного Львова 70-80-их років минулого століття відкривається із портретної галереї “львівської брейгеліани” Юрка Коха
Час уже не спливає. Віднедавна він мчить гірським потоком. Справи – гроші. Гроші – справи.
Війни далеко, тайфуни оминають, повені далі від Карпат не підступають. Словом, усе більш-менш добре від виборів до виборів у звичній системі львівських вуличних координат. І раптом на “Розхристаній” виставці відданого львівського літописця Юрія Коха у “Дзизі” якось враз болюче констатуєш, що, власне, “літописаного” Кохом Львова вже немає. За десять останніх років улюблене нами місто – місце численних мистецьких медитацій – розчинилось просто на очах. Вислизнуло по-англійськи поміж пальців, без розпачливих прощань, але назавжди.

Легендарна кава на Скельній під ніжною назвою “Псяча буда”, притулок веселої дисидентської богеми – тепер така ж сторінка львівської історії, як “Атлас” чи “Шкоцька”. Щоправда, пам’ятною дошкою з переліком славних відвідувачів пошанують її стіни ще не скоро. Більшість із цього товариства досі у Львові. Більшість із цієї більшості – такі ж романтики, як і двадцять років тому. Але їх (і наш) “метафоричний, площеринковоратушевокорняктовий, загадковий, пивнично-застільний, хіпуючий, богемний Львів 70-80-х” – уже минуле. З усіма відповідними атрибутами: неповторністю, вартими ностальгії спогадами, романтичними легендами. І не менш романтичними літописами.
Детальніше>>
»  КОНЦЕРТ
Оркестрові картини з України
Оленка КРАВЕЦЬ
 
Здається, із перейменуванням керованого ним “Фестивального оркестру Львів” на International New Symphony Orchestra швейцарський диригент Гунгард Маттес, знаний попередньо завдяки виступам на щорічних міжнародних фестивалях “Контрасти” та постановці одноактних балетів на музику Телемана, Бріттена та Стравинського, – зробив серйознішу заявку на подальші перспективи в концертній діяльності та професійну вимогливість до складу львівських виконавців.

Що ж, амбітно, але не безпідставно. У цьому переконав нещодавній концерт у Львівській Опері, проведений завдяки співпраці Гунгарда Маттеса із керівником CICI (Центру міжнародних культурних ініціатив) Володимиром Сивохопом. Програма, укладена з творів Дмитра Бортнянського (сюїта з опери “Алкід”), Франса Ксавера Моцарта (Клавірний концерт №2 Es-dur, op.25) і Петра Чайковського (Симфонія № 2 c-moll, op.17), представила львів’янам зреалізований у квітні під час гастролей містами Швейцарії міжнародний проект “Оркестрові картини з України”. Отже, ми на рідній сцені мали змогу бачити й чути те, що прозвучало під час шести успішних концертів у престижному “Тонгалє Цюрих” й інших залах Швейцарії і транслювалося кількома швейцарськими телеканалами.
Щоправда, в турне брав участь фінський піаніст Генрі Зігфрідсон, а наших меломанів фортепіанною грою тішив знаний інтелектуал-піаніст, учасник багатьох міжнародних музичних фестивалів Йожеф Ермінь.
Детальніше>>
Зміст Поступу
Перша сторінка
  ·  У НАТО разом із Росією 
  ·  СПРОСТУВАННЯ 
Погляд
  ·  Володимир Лановий: За красивими лозунгами ховаються клани... 
  ·  Гаряче літо 2002-го 
  ·  Буш та Путін підписали договір СНП 
Поступ у Львові
  ·  Куди зникає львівська бруківка? 
  ·  Винники матимуть свою більшість 
  ·  Хабарі як форма подарунків 
  ·  Донеччанам бракує львівської кави 
  ·  Бізнес – це моральна одиниця 
  ·  ХРОНІКА 
Поступ з краю
  ·  Парламент, на жаль, не Секстинська капела 
  ·  Мельниченко про вбивство Ґонґадзе 
  ·  На депутатів тиснуть компроматом 
  ·  Аншлюс” ДПА і НБУ 
  ·  Візит Дубини в Тегерані 
  ·  Свобода” поза ефіром 
  ·  КРАЄВИД 
Поступ у світі
  ·  Єврокомісія як уряд Європи 
  ·  Коли бракує грошей на цигарки... 
  ·  Мілітаристський Ізраїль 
  ·  Папа Римський у Болгарії 
  ·  Ринок стільникових телефонів 
  ·  СВІТООГЛЯД 
Спорт-Поступ
  ·  Роя Кіна вигнали зі збірної Ірландії 
  ·  Американці – найбагатші, камерунці – найбідніші 
  ·  М’яч – витвір мистецтва 
  ·  До Львова приїдуть бразильці 
  ·  Китайці вже просять вибачення 
  ·  Дощова погода на чемпіонаті 
  ·  Без телефонів та газет 
  ·  Японці дають добро 
  ·  СПОРТ-БЛІЦ 
Пост-Factum
  ·  Бульбашкова війна 
  ·  КАЛЕНДАР 
Екологічний Поступ
  ·  Рятуймо Землю! 
  ·  На грані другого Чорнобиля 
  ·  НА ЕКОЛОГІЮ БРАКУЄ ГРОШЕЙ