BRAMA - News - Weather - Elections - Business - Sports - Brama Press - Calendar - Classifieds



    Перша сторінка.    Погляд.    Поступ у Львові.    Поступ з краю.    Поступ у світі.    Спорт-Поступ.    Пост-Factum.    Екологічний Поступ.   
  Цитата Поступу
Я хотів створити демократію, але не продумав, яким чином... Єдине, про що я шкодую — це про свою участь в уряді. Мій уряд допоміг людям прийняти капіталізм»
Яцек КУРОНЬ
 
25 травня 2002 р.
   ·  на головну  · 1999-2002  · досье  · архів світлин  · форум

Купол
Львів
  17:48 17-11-2017 -   У центрі Львова побудують церкву  
  15:13 17-11-2017 -   У Львові буде вулиця Яцека Куроня, але це не Стрийська  
  15:10 17-11-2017 -   На Львівщині стартує сезон полювання на зайців  
  14:46 17-11-2017 -   На Радехівщині затримали браконьєрів, що вполювали двох косуль  
  13:25 17-11-2017 -   У районному суді Львова вибухівки не знайшли  
Україна
  15:17 17-11-2017 -   Розробку спідньої білизни для жінок у ЗСУ відклали через критику  
  15:15 17-11-2017 -   Луценко каже, що справа у НАБУ стосується його сина  
  14:45 17-11-2017 -   Дніпровські лікарі рятують капітана поліції, що підірвався на міні  
  14:44 17-11-2017 -   Дощі зі снігом: якою буде погода на вихідні  
  13:38 17-11-2017 -   У Києві у ході весільних гулянь, сталося вбuвствo через необережність  
Світ
  15:19 17-11-2017 -   Польські кардіологи безкоштовно прооперували жителів Львова  
  15:8 17-11-2017 -   В італійській тюрмі помер колишній ватажок «Коза ностра» Тото Ріїна  
  10:57 17-11-2017 -   Саудівським принцам запропонували обміняти свої статки на свободу - ЗМІ  
  10:41 17-11-2017 -   В Японії залізнична компанія вибачилась за відправлення поїзда на 20 секунд раніше  
  10:17 17-11-2017 -   Німеччина – фаворит букмекерів на перемогу у Чемпіонаті світу з футболу  



  ·  · 
 
Поступ 1999-2002 рр. у попередній версії

Дати Поступу  »  ЦЕРЕМОНІАЛ

___________________________________________________________________________

СРСР, Кремль, 1977 рік: кінець боротьби українських кланів
Тарас БАТЕНКО
 
Кремль, 1981рік. “Дорогий вождь” Леонід Брежнєв як повноправний керівник Радянського Союзу отримує чергову зірку Героя. Проте вже не з рук Миколи Підгорного
25 років тому, а саме 24 травня 1977 року у Кремлі зі складу Політбюро ЦК КПРС було усунуто голову Президії Верховної Ради СРСР Миколу Підгорного. Невдовзі його позбавили і статусу формального “президента СРСР”. Усунувши від влади полтавчанина Підгорного, дніпропетровчанин Леонід Брежнєв став повноправним керівником партії і супердержави. Кумедно, адже тоді, у 1977 році, головні пости в СРСР утримували українці, що взаємно себе поборювали (українцем, як відомо, називав себе й Леонід Ілліч у “ранніх” автобіографіях). Поваленням Підгорного дніпропетровське земляцтво у Кремлі розпочало останню золоту п’ятирічку епохи застою.


“В історії Росії було три періоди – допетровський, петровський і дніпропетровський”.
Радянський анекдот 70-х років


Апогей дніпропетровчан

Боротьба українських кланів у Кремлі наприкінці 60-х – 70-х років велася доволі активно. Хоча були моменти, коли взаємопоборював себе лише один дніпропетровський клан. Як тут не згадати недавню українську історію, коли дніпропетровчанин Леонід Данилович (Кучма) посварився із дніпропетровчанином Павлом Івановичем (Лазаренком). Хоча ця подія виглядає блідою на тлі боротьби дніпропетровських мастодонтів наприкінці 60-х – першій половині 70-х років.

Найважливішим етапним моментом боротьби всередині клану було усунення 1967 року з посади голови КДБ Володимира Семичастного (1924-2001). Найактивнішу участь у цьому брав, окрім Брежнєва, член Політбюро Андрій Кириленко (1906-1990), який свого часу пройшов хороший вишкіл саме у Дніпропетровську.

Боротьба тривала і переросла згодом у міжкланове протистояння. У 1972-1973 рр. дніпропетровчани на чолі з Брежнєвим та Щербицьким “з’їли” харків’янина Петра Шелеста. А у 1977 році дійшла черга і до Підгорного, кар’єра якого, на нещастя для нього, була пов’язана з Харковом та Києвом, а дніпропетровського рядка якраз не було.

В основі міжкланового протистояння в Україні й надалі залишається дніпропетровський клан. Тому справедливо виводять сучасну українську кланологію з радянського періоду. Найбільш обізнані дослідники твердять, що коріння того чи іншого клану сягає фінансово-адміністративних основ обласних комітетів Компартії Радянського Союзу. Чим міцніші були позиції обкому у союзній республіці, тим потужнішими закладалися основи, підґрунтя для формування політичного клану в пострадянський період. У пізньобрежнєвський час Радянським Союзом фактично правили вихідці з Дніпропетровщини. Відродження дніпропетровського клану в Україні в останні роки, його боротьба із молодшими регіональними “братами по розуму” – лише в мініатюрі відображає те, що наприкінці 60-70-х творилося у Кремлі.

Передісторія: церемоніальні президенти

З обранням Михайла Горбачова президентом СРСР ми, тоді ще студенти, приколювалися між собою, чи згадає хтось його попередників, “президентів СРСР”, батьків-засновників від 1922 року – азербайджанця Нарімана Кербалая Наджаф-огли Наріманова чи українця з Харківщини Григорія Івановича Петровського? Згадати було тяжко, хоча саме ці особи, разом із Михайлом Івановичем Калініним у 1922 році, обійнявши пост голови Центрального виконавчого комітету СРСР (за Конституцією 1936 року перейменованого на Президію Верховної Ради СРСР)? фактично стали першими президентами СРСР.
Ці посади були не більш як церемоніальними, проте формально відповідали статусові президента. На Заході такими не раз називали Калініна, Шверника, Ворошилова, Мікояна... Та й пошана в народі до голови Президії Верховної Ради була не меншою, якщо не більшою від Генерального секретаря.
Достукатися до “всесоюзного старости” Калініна було значно легше і безпечніше, ніж до Генсека Сталіна.

Після смерті в березні 1953 р. “батька всіх народів”, Клим Волошилов замінив Шверника на посту “президента” СРСР. З цього часу вважалося, що дарування посади голови Президії ВР СРСР можливе людині, яка вже при житті ставала бюстом, вилитим у бронзі. Обсяг церемоніальних послуг збільшувався, дипломатичний етикет розширювався, орденські стрічки довшали, а фіксиміле на указах було з більшим розмахом пера. Така нелегка ноша випадала на голову Президії. Водночас подальшої перспективи кар’єрного росту особа, що побувала у ранзі голови Президії, не мала й могла розраховувати лише на заслужений відпочинок, як цього дочекалися Шверник, Ворошилов та Мікоян. Бо що могло бути вище негласної посади президента СРСР? Звичайно, пост Генсека. Першим цю головоломку розгадав Леонід Брежнєв у 1964 році, перестрибнувши, в результаті двірцевого перевороту, з крісла голови Президії Верховної Ради СРСР на сідло першого секретаря ЦК КПРС. І Леонід Ілліч, звичайно ж, завжди пам’ятав, що цей його подвиг може повторити хтось інший.

Цукрозаводчиком був, ним і залишився

Володимир Семичастний в одному зі своїх останніх інтерв’ю наводив уривок діалогу з Микитою Хрущовим щодо загальної нелюбові до українців у Москві.

“Одного разу, коли Миколу Підгорного щойно перевели в Москву з України (1963 рік. – Т.Б.), Хрущов мене питає: “Чому українців у Москві не люблять?” А я йому відповів: “Не треба слабаків звідтіля брати”. А Підгорний як був цукрозаводчиком, так ним і залишився”. (Додамо, що всю війну Підгорний “пройшов” із ранцем директорсько-міністерських посад у харчовій галузі).

Підгорний, як відомо, був однією з ключових фігур у групі, що реалізовувала сценарій усунення Хрущова від влади. Не дивлячись на те, що сценарій реалізували успішно, влада у Кремлі впродовж 1964-1970-го рр. була хиткою. Брежнєв поволі легалізовувався як партійний і державний лідер, у певний час його намагалася підсидіти “група комсомольців” – Шелепін та Семичастний, вважаючи, що майбутній “визначний політичний діяч ленінського типу” є всього-на-всього блідою перехідною фігурою. Спершу вважалося, що номенклатурна опозиція хоче зробити ставку на Шелепінові (1918-1994), колишньому голові КДБ. Однак “група Шелепіна” у 90-х роках признавалася, що на посту Генерального секретаря бачили тодішнього радянського прем’єра Олексія Косигіна (1904-1980), що замислив реформи в економіці. Ось як це описує Семичастний.

“Через два роки (після зняття Хрущова, себто у 1966 р. – Т.Б.) дехто з нас – так званих комсомольців – вирішив, що прийшов час змінювати Брежнєва на Косигіна, а зовсім не на Шелепіна... Але було вже пізно – Брежнєв оточив себе земляками-дніпропетровцями... Деякі історики вважають, що саме Підгорний повинен був замінити Хрущова: мовляв, він жорсткіший, строгіший від “м’якого” Леоніда Ілліча. Але я з цим категорично не згоден!” Проте така відповідь Семичастного не означає, що Підгорний не розглядався як ймовірний спадкоємець Брежнєва. Тим паче, він не ствердив і не заперечив, що група Шелепіна-Семичастного зовсім не збиралася робити ставки на Підгорного.

Найтриваліший період “президентства” в СРСР

Здійснивши переворот, на місце голови Президії Верховної Ради СРСР Брежнєв рекомендував Анастаса Мікояна (1895-1978). Йому, патріархові партійної служби, тоді йшов сімдесятий рік. Про нього складали численні анекдоти, до того ж окремі з них згодом успішно перековувалися для нових вождів. Політичне довголіття Мікояна характеризує таке народне прислів’я: “Від Ілліча – до Ілліча, без інфаркта і параліча”. Участь Анастаса Івановича в усуненні Хрущова так до кінця й не з’ясована, хоча вважається, що саме він приспав пильність Хрущова, коли вони разом відпочивали у Піцунді. Через рік, у 1965-му, Мікояна відправили на заслужений відпочинок. Схожу комбінацію у 1985-му застосував Горбачов, підсунувши посаду “президента” СРСР Андрію Громику (1909-1989), який рекомендував його на Генерального секретаря. А через три роки Михайло Сергійович відправив Громика на заслужений відпочинок.

Брежнєв обрав складнішу комбінацію, і після Мікояна на голову Президії запропонував кандидатуру Підгорного, позбавивши його статусу секретаря ЦК КПРС (фактично другої людини у Компартії). І лише через дванадцять років Леонід Ілліч наважився повернути собі формальне крісло керівника держави. А Горбачов, який теж домагався концентрації влади в одних руках, помилився у 1990 році, віддавши крісло голови Верховної Ради своєму “однокашнику” Анатолію Лук’янову. З огляду на закони апаратних ігор (в тому числі і західні “закони Паркінсона”) Брежнєв не ускладнював життя і з більшістю колег розходився миром. Для Горбачова школа Брежнєва так і не стала хрестоматійною.

Підгорний був непосидющим головою Президії Верховної Ради СРСР. Старший від Брежнєва на три роки, він не мав видимих проблем зі здоров’ям і часто курсував країною та за кордоном. Він також брав відповідальність у дипломатичних справах, як скажімо, у 1975 році запросив в СРСР папу римського Павла VI. Візитові не суджено було реалізуватися: через два роки усунули Підгорного, а ще через рік помер намісник престолу святого Петра.

Проте Підгорному на посту “президента” СРСР вдалося пробути найдовше – майже 12 років. Та розв’язка була неминуча. Услід за військовим званням маршала та зірками Героя, Леонідові Іллічу бракувало крісла формального глави держави. Тим більше, що у 1977 р. редакційна комісія завершила проект нової Конституції, яку в жовтні одноголосно мала затвердити сесія Верховної Ради.
Підгорний ще намагався перечити пропозиції Брежнєва сумістити вищі державні і партійні посади.
Адже ніколи в кремлівській традиції такого не було – ні за Леніна, ані за Сталіна, тим більше не було за Хрущова. Традицію суміщати вищі партійні і державні посади – це неписане правило в радянському табелі про ранги проклав Брежнєв. Його наслідували всі наступні генсеки.

Після відставок із партійних і державних посад про Підгорного одразу забули. Він доживав у Москві, користаючи з персональної пенсії. Дочекався п’ятирічки “пишних похорон”. 10 листопада 1982 з життя пішов Леонід Брежнєв. Микола Підгорний пережив його всього на два місяці. Проте пам’ятати про нього варто, хоча б через те, що з історії України не викреслиш підгорнівської сторінки. Власне, цьогоріч виповнюється 45 років від часу, коли Микола Підгорний став повноправним компартійним керівником Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Усунення від влади усіх потенційних Генеральних секретарів ЦК КПРС (брежнєвського періоду)

1967 рік - Олександра Шелепіна переводять із посади секретаря ЦК КПРС на керівника радянських профсоюзів. У Політбюро він залишався до 1975 р., не маючи суттєвого впливу на прийняття політичних рішень


1971 рік - Геннадія Воронова звільняють із посади голови Ради Міністрів РРФСР, у Політбюро він залишався до 1973 р.


1972 рік - Петра Шелеста усувають із посади першого секретаря ЦК КП України, у Політбюро він формально числився до 1973 р.


1973 рік - Дмитра Полянського звільняють із посади першого заступника голови Ради Міністрів СРСР, віддаючи йому "несерйозну” ділянку роботи – сільське господарство, у Політбюро він числився до 1976 р.


Травень 1977 р.
- Миколу Підгорного виводять зі складу Політбюро ЦК КПРС і через місяць позбавляють посади голови Президії Верховної Ради СРСР


Травень 1977 р.
- У “пакеті” з Підгорним Пленум ЦК КПРС вивів зі складу секретарів ЦК Костянтина Катушева


Липень 1978 р. - Федора Кулакова, члена Політбюро і секретаря ЦК КПРС знаходять мертвим у себе вдома. Офіційна версія – інфаркт, одна з неофіційних, поширюваних агентурою КДБ, – завжди життєрадісний і здоровий Кулаков перерізав собі вени. На його похорони на Красній площі не з’явилися Брежнєв, Косигін, Суслов, Черненко. Майже доведений факт, що після обрання хворого Брежнєва головою Президії ВР СРСР, він мав поступитися посадою генсека Кулакову


Листопад 1978 р. - Кирило Мазуров вимушений подати у відставку з посади члена Політбюро і першого заступника голови Ради Міністрів СРСР


Жовтень 1980 р.
- Петро Машеров, кандидат у члени Політбюро та перший секретар ЦК Компартії Білорусії загинув у автомобільній катастрофі. Очікувалося, що він займе крісло важкохворого прем’єра Косигіна, яке звільнилося у місяць його загибелі. Натомість прем’єром став дніпропетровець Тихонов, а Машерова урочисто “списали” в історію (свого часу зауважували, що Машеров загинув за схожих обставин, що й В’ячеслав Чорновіл).


Жовтень 1980 р.
- Олексія Косигіна звільнили з посади голови Ради Міністрів СРСР і вивели зі складу Політбюро, менш ніж через два місяці він пішов із життя.



Листопад 1982 р. - Після смерті Брежнєва на Генерального секретаря могли реально претендувати лише двоє: колишній голова КДБ, секретар ЦК КПРС Юрій Андропов та секретар ЦК КПРС Андрій Кириленко. Тоді дніпропетровський клан зазнав нищівного удару. Цього ж місяця одним із перших своїх кадрових розпоряджень Андропов вивів Кириленка із Політбюро. Протягом 18 років послідовно “викорчовуючи” потенційних конкурентів, Брежнєв дав змогу піднятися на олімп влади Андропову, який фактично відіграв роль ліквідатора дніпропетровського клану у Кремлі.









Зміст Поступу
Перша сторінка
  ·  У НАТО разом із Росією 
  ·  СПРОСТУВАННЯ 
Погляд
  ·  Володимир Лановий: За красивими лозунгами ховаються клани... 
  ·  Гаряче літо 2002-го 
  ·  Буш та Путін підписали договір СНП 
Поступ у Львові
  ·  Куди зникає львівська бруківка? 
  ·  Винники матимуть свою більшість 
  ·  Хабарі як форма подарунків 
  ·  Донеччанам бракує львівської кави 
  ·  Бізнес – це моральна одиниця 
  ·  ХРОНІКА 
Поступ з краю
  ·  Парламент, на жаль, не Секстинська капела 
  ·  Мельниченко про вбивство Ґонґадзе 
  ·  На депутатів тиснуть компроматом 
  ·  Аншлюс” ДПА і НБУ 
  ·  Візит Дубини в Тегерані 
  ·  Свобода” поза ефіром 
  ·  КРАЄВИД 
Поступ у світі
  ·  Єврокомісія як уряд Європи 
  ·  Коли бракує грошей на цигарки... 
  ·  Мілітаристський Ізраїль 
  ·  Папа Римський у Болгарії 
  ·  Ринок стільникових телефонів 
  ·  СВІТООГЛЯД 
Спорт-Поступ
  ·  Роя Кіна вигнали зі збірної Ірландії 
  ·  Американці – найбагатші, камерунці – найбідніші 
  ·  М’яч – витвір мистецтва 
  ·  До Львова приїдуть бразильці 
  ·  Китайці вже просять вибачення 
  ·  Дощова погода на чемпіонаті 
  ·  Без телефонів та газет 
  ·  Японці дають добро 
  ·  СПОРТ-БЛІЦ 
Пост-Factum
  ·  Бульбашкова війна 
  ·  КАЛЕНДАР 
Екологічний Поступ
  ·  Рятуймо Землю! 
  ·  На грані другого Чорнобиля 
  ·  НА ЕКОЛОГІЮ БРАКУЄ ГРОШЕЙ