Знову, вже у двадцять перше, в погожі травневі дні розпочав свою, сповнену цікавих творчих зустрічей, ходу традиційний львівський музичний фестиваль “Віртуози”. Мабуть, найпочеснішим гостем фестивалю випало бути скрипалю світової слави, львів’янину родом, який мешкає тепер у США – Олегу Крисі. Приємно, що Маестро не забуває й не оминає рідного міста і доволі періодично чи сам, чи з родичами тішить нас новими концертними виступами, вносячи яскраві, небуденні враження в концертне життя Львова. Саме йому та його музичній родині – дружині піаністці Тетяні Чекіній, скрипалям синові Петрові та братові Богданові – належала почесна місія трьома концертами розпочати цьогорічний фестиваль. У щільному графіку свого перебування у Львові Маестро знайшов декілька хвилин, аби поділитися деякими думками із читачами “Поступу”.
– Наскільки відомо, Concerto Grosso № 3 Альфреда Шнітке, яке Ви виконали під час першого виступу на фестивалі, написане композитором із сподіванням на Ваше виконання. Як відбулося Ваше знайомство з А.Шнітке? Як з’явився цей твір?
– Я думаю, що не лише з розрахунку на моє виконання, бо концерт присвячено не тільки мені, а й піаністці Тамарі Грінденко і литовському диригенту Саулюсу Сондецкісу. Твір з’явився завдяки нашій тривалій співдружності з Альфредом. Я вже виконував його перше Concerto Grosso та інші твори. Коли він добре “відчув” і зрозумів мою індивідуальність, мої пристрасті, концерт був написаний. Символічно, що рік написання твору збігся з ювілеєм Й.С.Баха, Г.Ф.Генделя, Г.Шютца та А.Берга. Теми із робіт цих авторів проходять у творі у прихованому вигляді (в челести і клавесину).
– Твори А.Шнітке постійно присутні у Вашому репертуарі. Що приваблює Вас у творах цього композитора?
– Музика Шнітке – це завжди епічний твір, де проведена філософська арка, розуміння і бажання зрозуміти все, що робиться на світі, що є цінним у житті. Я безмежно вдячний авторові, що він присвятив твір мені.
– А чи не запам’яталися Вам якісь вказівки автора щодо виконання твору?
– Він був чудесним промовцем, його лекції – це був зразок не тільки музиканства, але й красномовства. Просто так він ніколи не говорив, навіть із друзями. Вислови його були завжди відточені, цілеспрямовані, влучні і красиві.
– Крім Вашого безпосереднього вчителя – А.Шнітке, спілкування з якими музикантами зробило значний вплив на Ваше становлення як музиканта?
– Із багатьма. Колегами по московській консерваторії, моїми вчителями. Давид Ойстрах, не побоюся сказати, перевернув усе моє життя. Він був не лише вчителем скрипки, музикантом, а взагалі моїм “духовним отцем”. Я ставлю його на перше місце, а його естетичний заряд відчуваю досі. Крім цього, квартет ім. Л.Бетховена, в якому я 10 років грав. Спілкування з художниками, філософами. Застійний час був дуже багатий й інтенсивний творчо. Творчий заряд між артистами, мистецька атмосфера – все це сприяло завжди. Були цікаві суперечки в компанії, намагання докопатися до сутності всього, що робилося. Це було цікавіше, бо говорилося про це приховано (не можна було відкрито). Важливим було спілкування і з українськими композиторами – М.Скориком, Л.Грабовським, І.Карабицем, Є.Станковичем, В.Губаренком.
– Очевидно, й ті п’єси І.Карабиця, що їх ви виконали в сольній програмі, теж написані для Вас.
– Вони дуже цінні для мене. Шкода, що тепер ми втратили друга і композитора. Я пам’ятаю, коли вперше його зустрів. Його рукописи я зберігаю. Не кажучи вже про Мирослава Скорика, всі твори якого я переграв. Чимало цих творів записав на компакт-диски.
– Ви чи не єдиний уродженець України, який здобув лауреатство на конкурсі ім. Н.Паганіні. Яка Ваша думка щодо ролі концертуючого віртуоза: чи й нині віртуоз має бути саме “паганінівського типу”, який магнетизує публіку карколомністю техніки і силою образу, чи тепер амплуа віртуоза набуло іншого відтінку, іншого значення?
– Є різні індивідуальності, серед яких є яскраві вражаючі віртуози, рівня яких хочеться досягнути в молодості. Але є величезні пласти не менш вражаючої, духовно цікавішої і складнішої до виконання музики. Виконавець проходить певні стадії. Спочатку тягнеться до романтичної віртуозності, потім відкриває для себе великий горизонт камерної музики. Згодом приходить сучасна музика, бароко... Але функція виконавця лишається така ж, як і була – принести слухачеві насолоду. Силою своєї освіти він повинен вміти вести публіку за собою.
– Якому виду спілкування із слухачем Ви надаєте перевагу – концертному чи запису?
– І тому, й іншому. Є моменти, яких ніколи в записі не відтвориш – емоційний заряд, неповторна імпровізаційність, яку не зафіксуєш. Тому я дуже ціную записи, зроблені під час концертів, попри всі їхні вади і неточності. Запис – це особлива “стаття”, з якою я добре знайомий, бо зробив майже 40 дисків, записавши все, що можна було. Хочеться презентувати інші, новіші інтерпретації відомих і невідомих творів, хочеться увердити себе як творчу індивідуальність, зайняти якесь місце... Я гадаю, це не егоїстичне відчуття. Кожний артист хоче втілити свої естетичні задумки, які б залишилися в пам’яті. Зараз запис більш досконалий, і я не соромлюся повторювати багато дублів, щоб досягнути максимального результату. Це складна і виснажлива праця.
– А які твори у Вашій практиці були для запису найважчими?
– Я вважаю, класика – завжди класика: концерт Бетховена, сонати Моцарта, Бетховена. Це завжди стоїш як під рентгеном – щось не так і відразу все псується...
– Чи не виникала у Вас ідея (а можливо, вже є в роботі) програми з музики українських авторів?
– Я не думаю, що буде програма цілком з української музики, хіба для якихось відповідних фестивалів, концертів тощо. Але українські твори використовую в кожній програмі, хоч їх та їхніх авторів знають на Заході дуже мало. Але пропаганда нашої музики – це гідна річ, і наше завдання – підносити рівень нашої культури у світі.
Розмовляв Яким ГОРАК |
