Есеїстика -- це мистецтво балансування на линві "я так думаю" під сильним вітром "ну то й що". Публіцисту не завжди вдається подати цікаво свій погляд, хай навіть на найважливіші речі. Та лише геній може зробити цікавим і важливим усе, на що має власний погляд, показати людям пальцем на очевидне, якого не бачить ніхто.
Ані романів, ані публіцистики Петера Естерхазі ще не переклали українською. На чийсь жаль, але й на чиєсь щастя. Пощастило тим, хто бачить єдиний шанс України в євроінтеґрації аж до євроуніфікації, для кого "східний європеєць" -- лайка, хто мріє, цитуючи Андруховича, "про Львів у центрі Європи, про врятовану архітектуру, повернену мову, українські написи латинськими літерами... про всілякі інші націонал-космополітичні радощі" et cetera. Іронічні й безпосередні есеї цього угорця з обличчям підстаркуватого Гаррі Поттера -- могутній арсенал, що не лишив би від їхніх аргументів живого місця.
Петерові Естерхазі виповнилося 54, а отже, він молодший за патріархів постмодернізму, але старший за його хуліганів. Якби угорському комуністичному режиму знаття, що виросте з нащадка розкуркуленого графського роду, йому б, напевно, повернули всю конфісковану власність. Почавши писати в середині 70-х, Естерхазі досягнув творчої зрілості саме тоді, як згасла червона зірка кадарівського режиму, а Угорщина опинилася на роздоріжжі, звідки всі шляхи, коротші чи довші, вели до Європи.
Він не сидів у в'язниці, як його співвітчизник Арпад Ґьонц; не мусив змінити країну й мову, як Мілан Кундера, або зачинитися у вежі інтелектуалізму, як Мілорад Павич. Його рецепт успіху в боротьбі із системою інший: залишатися угорцем і творити таке мистецтво, що своєю інакшістю -- вищістю! -- заперечує сурогатну культуру тоталітаризму. Естерхазі залишився серед тих небагатьох, кому вдалося пережити постмодернізм -- пірнути в нього на самому початку, виринувши ж наприкінці, вилізти на берег, створивши мимохідь той канон, який репрезентує його країну в сучасній світовій культурі. Проте країна, щойно виплутавшись з одного Інтернаціоналу, енергійно попрямувала до іншого.
До речі, читаючи Естерхазі, можна непомітно замінити деякі літери в назві цієї країни між "У" й "на". Все, що він пише про Угорщину початку 90-х, актуальне для українського сьогодення. Майже без винятку.
Чому письменник залишився в У-ні, коли міг виїхати? Бо цікаво. Бути східним або центральним європейцем -- цікава, захоплива доля. Писати про Східну й Центральну Європу -- вже своєрідна пригода, що вимагає мудрості, сил і нервів. Увесь світ уже давно позіхає, гортаючи книжки про розгодований Захід, і черпає натхнення зі слов'янських і латиноамериканських джерел. І, зрештою, Угорщина вирізняється з-поміж центральноєвропейської спільноти -- мовою, історією, ментальністю та національним характером. Чудернацьке, ні на що не схоже придунайське Задзеркалля. Чому ж цим людям так кортить стати такими, як усі?
"Що ж до справжньої Європи, -- пише Естерхазі, то її просто немає... Немає жодного європейського дому. Він існує лиш тоді, коли існує Ялта, існує Стіна, "той бік", куди можна заглядати, мріючи потрапити туди... Іншими словами, мріяти про європейський дім не можна, коли туди можливо потрапити, а отже, тоді його -- немає". Та пізно, вже всі верстви у-ського суспільства захоплені демагогією про європейський вибір, про шлях до цивілізованого світу. "Європа -- те, що реально є. Без лапок і дужок. І не існує те Дещо, куди ми маємо потрапити, -- є лиш Це Все, і ми всередині цього всього. Питання лише -- що воно таке, оце все".
Інтеґруючись, Європа розпадається на самотні країни, кожна з яких сплатила вступний внесок, відмовившись повністю чи частково від своєї ідентичності. Тепер вони, безпорадно озираючись, у себе запитують: "Хто я є?" Відмовившись бути німцем, чехом, угорцем, поляком -- ким я став? Винагорода за знеособлення -- право називатися Громадянином Європейської Сім'ї?
Естерхазі не каже цього відверто, а лиш дає відчути, нагадати собі, що таке сім'я. Європейська, як і будь-яка, сім'я складається не з рівноправних братів-однолітків. Тут є маразматичні прабабки та хворі дідусі, можновладний тато й істерична мама, є діти різного віку -- пестунчики й гидкі каченята, рідні й усиновлені; є дядьки-мільйонери й бідні родичі, а ще племінники, кузени й сьома вода на киселі.
Я, здається, здогадуюся, ким у цій сім'ї стане моя країна, якщо прийде туди бідна й немита. Де вона спатиме, а також скільки століть мине, поки їй не виділять не верхнє бокове, що біля туалету, а якесь пристойніше місце. Хоч наскільки кращий імідж і послужний список має У-на Естерхазі, а все ж не просунулася далі знизування плечима у загальноєвропейському вакуумі. Той, хто не може знайти себе на самоті, навряд чи досягне успіху у стаді.
Але ж... стривайте! Чому є "ми" та "Європа" окремо? Коли, на якому етапі ми дозволили себе переконати в тому, що Європа є чимось, що існує без нас? І не просто окремим, а кращим від нас, до чого треба прагнути, а заважає нам на цьому шляху якраз наша у-ськість, наші справжні якості. "Ми не велика нація, -- пише Естерхазі, -- але Європа, за визначенням, стала тим, чим вона є, завдяки -- серед інших -- і нам". Ми є й завжди були елементом Європи, незважаючи на те, що комусь це невигідно. Ми вже європейці, бо народилися ними. |
