Трофимович Костянтин. Верхньолужицька мова: історія та сучасність. -- Львів: Українські технології, 2003. -- 220 с.
Хоча Львів уже от майже півстоліття є одним із найбільших центрів сорабістики (вивчення мови, історії та культури лужицьких сербів), проте для пересічного читача ті лужичани є наче якась китайська грамота. Спробую спочатку трохи заплутати, щоб згодом зовсім розплутати і прояснити ситуацію. Про сербів із колишньої Югославії практично всі знають бодай із мас-медій. Та й існує така держава -- Сербія і Чорногорія. А коли Чорногорія нарешті від'єднається, то залишиться Сербія вже без якихось додаткових пояснень -- чому там, мовляв, живуть теж якісь чорногорці. Та й у Львові є вулиця Сербська, що своєю історичною назвою полегшує сприйняття. Але є ще й лужицькі серби, які живуть у Німеччині і є там острівцем давнього слов'янства серед німецького моря. Із югославськими сербами вони мають лише спільну самоназву. Німці ж їх називають переважно зорбами (зорбен), а науку про них -- зорабістік, яка в латинському прочитанні звучить як сорабістика. Їхня країна називається Лужиця, тому ми їх називаємо лужичанами або лужицькими сербами. Зрозуміло?
Але було б занадто просто, якби вже все стало зрозумілим. Отже, лужичани, які є одним народом, мають дві мови -- нижньолужицьку і верхньолужицьку. А верхньолужицька ще й має два варіанти -- протестантський (центральний) і католицький (периферійний). Хоч лужичани й так є на марґінесі, нижньолужицька мова є ще й на марґінесі стосовно верхньолужицької. Ніби пояснив. Словом, щоб докладніше про це довідатись, якщо виникне таке бажання, слід проштудіювати книжку Костянтина Трофимовича "Верхньолужицька мова: історія та сучасність". Якщо ж у когось виникне бажання дізнатися хоч щось про сучасний стан справ, то може прочитати імпульсивну прозу Ксенії Ахекян "Нотатки з Бауцену" у 18-му числі часопису "Четвер", де авторка описує свою подорож до Лужині.
Фактично ця книжка є збірником статей Костянтина Костянтиновича Трофимовича (1923-1993) про мову лужицьких сербів, головно про верхньолужицьку. У деяких статтях заторкуються також питання нижньолужицької мови, західнослов'янського контексту мови лужичан, проблеми правопису та становлення літературної норми тощо. Вийшов цей збірник до 80-ліття професора Трофимовича, якого всі ми -- і студенти, і колеги з кафедри слов'янської філології та філологічного факультету загалом -- ніжно називали: Кость Костьович. Посприяв виданню цього цікавого мовознавчого збірника "Фонд серболужицького народу" з Німеччини, а науковими редакторами виступили два мовознавці: від них -- Дитріх Шольце, а від нас -- Анатолій Івченко. Упорядником та автором передмови є той же Івченко, провідний український сорабіст. Передмова із підназвою "Дивна любов" львівського професора" відсилає нас, зокрема, до виданої українською мовою ще два десятиліття тому збірки лужицьких оповідань "Дивна любов". Чому ж та любов є "дивною"? Та міг же ж Трофимович займатися своєю порівняльною граматикою слов'янських мов та іншими славістичними дисциплінами. Проте він вибрав для себе сорабістику, і був справжнім піонером у цій галузі, а заодно й найвизначнішим спеціалістом.
Коли мова заходить про лужицьких сербів, то не можу промовчати про те, що й мій батько Володимир Лучук значно спричинився до популяризації лужицької літератури в Україні. А надихнув його на це саме Кость Костьович. Неможливо не згадати також Володимира Андрійовича Моторного, який зараз очолює наші сорабістичні дослідження, готує гідну зміну засновникам української сорабістики.
Ця книга статей Костянтина Трофимовича про мову лужицьких сербів має ще й повчальний момент. Якщо невеличкий серболужицький народ зміг зберегти себе серед німецького моря впродовж тисячі років, та ще й тепер там улюбленою піснею є "Коли серби німців воювали", то нам аж ніяк не реально зникнути. Тим паче, що небезпечне море б'ється тепер тільки біля наших східних берегів. |
