BRAMA - News - Weather - Elections - Business - Sports - Brama Press - Calendar - Classifieds



    Перша сторінка.    Погляд.    Поступ у Львові.    Поступ з краю.    Поступ у світі.    Інтерв''ю в Поступі.    Арт-Поступ.    Пост-Factum.   
КуПол: новини
  Цитата Поступу
Бог предвічний народився,
Прийшов днесь із небес,
Щоб спасти люд свій весь,
І утішився.
 
14 травня 2002 р.
   ·  на головну  · 1999-2002  · досье  · архів світлин  · форум
buy visitors

Купол
Львів
  14:59 25-04-2017 -   У Львові податківець «погоріла» на півмільйонних хабарах  
  14:42 25-04-2017 -   Працівники військкоматів вручатимуть повістки призовникам на кордонах  
  14:36 25-04-2017 -   На турнір до Львова приїдуть спортсмени з різних міст України  
  13:57 25-04-2017 -   До 70-ї річниці операції «Вісла» відкрили тематичну виставку  
  13:56 25-04-2017 -   Четверо представників з Львівщини увійдуть до складу української збірної «Ігор Нескорених»  
Україна
  15:1 25-04-2017 -   Арку дружби народів до Євробачення перетворюють на веселку  
  14:57 25-04-2017 -   Україна знову випробувала ракетний комплекс Вільха  
  14:39 25-04-2017 -   У ДТП на Рівненщині постраждали семеро людей  
  13:59 25-04-2017 -   В Україні майже 2 мільйони безробітних - Розенко  
  13:59 25-04-2017 -   У штабі АТО кажуть про відсутність втрат за добу  
Світ
  14:44 25-04-2017 -   Російські хакери два роки читали пошту міністерства оборони Данії  
  14:38 25-04-2017 -   РФ буде поставляти електрику в Луганськ  
  13:20 25-04-2017 -   У Мексиці оголосили тривогу через крадіжку радіоактивного іридію  
  10:24 25-04-2017 -   Трамп планує скоротити допомогу Україні по лінії USAID  
  10:6 25-04-2017 -   У Польщі розорали українське кладовище  



  ·  · 
 
Поступ 1999-2002 рр. у попередній версії

Арт-Поступ  »  ОСТАННІЙ ЕСКАРП

___________________________________________________________________________

Знавець культурної спадщини Галичини
Остап ДРОЗДОВ
 
А цей рік для Володимира Вуйцика заповідався таким щедрим...
Аксіоматичне – “місто не тільки мури , але й люди, що їх населяють”, – при щемній згадці про відхід у вічність Володимира Вуйцика, хочеться доповнити: “... але й люди , що їх оберігають”.

Недарма таких, як мистецтвознавець Володимир Вуйцик, на шпальтах “Поступу” було умовно названо останніми контрфорсами, ескарпами того неповторного архітектурного образу Львова, який ми втрачаємо із дня у день. Втрата ж “останніх оборонців Львова” – Романа Липки, а незабаром по нім і Володимира Вуйцика, життя якого обірвала така несподівано передчасна смерть, – ще болісніша від усвідомлення їхньої незамінимості у протистоянні агресивній навалі сучасності на ауру історичного середовища.

Можливо, це надто метафізичне відчуття, але видається, що це й справді були незамінні особистості – останні підпори міста, які надавали йому моці, розуму й інтелектуальної стійкості. Не стало. А місто ще стоїть, до пори, до часу... Невблаганного, як і все в історії.

Напевне, не знайдеться у Львові такого масового періодичного видання, у якому під дописами про історію львівських кам’яниць, не подибати прізвища Володимира Вуйцика. Його радо публікували і в “Жовтні” (“Дзвоні”), і в “Ратуші”, і в “Просвіті”, і в “Експресі”, та найбільше, либонь, у “Галицькій брамі” . Траплялися й просто піратські “передирання”, хоч не завжди ці публікації (коли йдеться про передруки) були санкціоновані самим дослідником архітектури. Тексти Вуйцика мали просто таки містичну здатність з’являтися на поліграфічно привабливих репрезентаційних виданнях без жодного погодження із автором, – на превеликий його подив і жаль, без належних посилань.

Із газетою “Поступ” його стосунки склалися інакше. Він не тільки був щирим прихильником нашого часопису, а й одним із найповажаніших його авторів. Свідчення тому – саме “поступівські” першопублікації 1998 року його розвідок з історії вулиці Староєврейської та будинків на площі Ринок. Та цим наша співпраця не обмежувалася.

Гостро й оперативно реагуючи на лавину фактів щоденного нищення архітектурної неповторності історичного середовища Львова, журналісти “Поступу” безпосередньо мали змогу спертися на фаховий коментар спеціаліста, рука якого завжди була на пульсі культурного життя міста. Саме цим сумлінним Ученим, авторитетне і впевнене слово якого завжди “важило много”, і був для “Поступу” Володимир Вуйцик – людина, котру колеги вважали совістю львівської гуманітарної науки.

Він ніколи не відмовляв у консультації. Тішився спілкуванню із небайдужим співрозмовником (і таке коло знаходив у Товаристві шанувальників Львова, у громадських ініціативах Інституту розвитку міста). Радий був поділитися усім скарбом своїх колосальних знань, здобутих роками невтомних архівних пошуків. Володимира Степановича (звідси й один із його публіцистичних псевдонімів – Володимир Стефанович) можна було перепинити просто на вулиці (так воно у цій журналісттській круговерті частіш за все й траплялося) й миттєво “ на льоту” отримати вичерпну історичну довідку про будь-яку пам’ятку. Причому не сухо статистичну, а аналітичну. Бо цей Історик, Архівіст і Мистецтвознавець умів-таки ставити свої ненав’язливі, але тверді наголоси коректно. Про цю рису науковця із повагою згадують його прихильники, – а це вже ознака того що він багатьом став Учителем уже самим своїм чином безкомпромісного служіння науці.

“Парад амбіцій у науці неминучий. Але дифіляди і пишномовство були не для Володимира Вуйцика, бо він уклав угоду з Його Величністю Фактом, – уважає Ігор Сьомочкін. – Факти ніби самі шукали його – на маргінесі стародруків і в різьбі замальованих ікон, у спорохнявілих архівних фоліантах і в цегляному муруванні давніх пам’яток. Він зберігав вірність факту навіть тоді, коли нищівно трощив усталені постулати та новітні спокусливі теорії. Факти для нього були як малі діти, яких він обережно тримав на руках, перш ніж відповідно вбрати й уперше вивести в люди – підготувати до друку. І яким було його обурення, коли ці факти перекручували після редагування у періодиці!
Цього він не прощав, хоча людям готовий був простити майже все. Він щиро ділився своїми знаннями і зі студентами-дипломниками, і з маститими вченими. Скільки часу на пошуки зекономили ми, дослідники, саме завдяки йому! Польські науковці, глибоко ховаючи перед ним свою традиційну пиху, жадібно ловили кожну його фразу, прагнучи правильно її зрозуміти, бо він спілкувався з ними виключно українською, хоча чудово володів “польщизною”. Із Вуйциком радився кожен, хто хотів бути впевненим у своїх наукових дослідженнях. І ми тепер відповідальні перед його спадщиною”.

До речі, спадщина Володимира Вуйцика – не тільки ті публікації, що розпорошені у багатьох наукових збірниках чи багатотомних довідкових виданнях( з прихильності долі майже все з-під його пера виходило друком). Насамперед спадщина Вуйцика – це ті моральні імперативи, що їх ставив перед собою цей Реставратор – реставратор за фахом і за покликанням, який, на думку реставратора Галини Скоп-Друзюк, є основоположником того напрямку в сучасній реставраційній науці, який ми умовно називаємо “львівською школою”. Працювати ж реставратором живопису Володимир Вуйцик прийшов до Львівської картинної галереї 1958 року після двох курсів навчання у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва, та завершеної освіти на відділі “декоративний розпис” в училищі ім. Труша. Будучи молодшим науковим працівником Картинної галереї, Вуйцик водночас навчався ще й у Ленінградському інституті живопису, скульптури й архітектури ім. Рєпіна на факультеті історії та теорії мистецтв, який закінчив 1966 року. А від 1968 року в його житті розпочався етап довголітньої роботи у Львівській міжобласній спеціальній науково-реставраційній виробничій майстерні (реорганізованій пізніше в інститут “Укрзахідпроектреставрація”) на посаді наукового працівника, керівника групи, головного спеціаліста-мистецтвознавця.

Поряд із теоретичним вивченням предмету реставрації Володимир Вуйцик брав безпосередню участь і в натурних дослідженнях пам’яток. Чимало з них(у Поморянах, Комарному, Яворові) відбувалося взимку в екстремально сильні морози. Та, як зізнавався сам науковець, найбільше задоволення давали літні виїзди у Ясеницю Замкову, Дернів, Белз... Із Белзом у Вуйцика пов’язана особлива подія, коли він із вже також покійним архітектором-реставратором Богданом Кіндзельським обмірював і обстежував церкву св. Параскеви, що на цвинтарі. “На горищі храму у темряві я натрапив на дві іконні дошки, – пригадував Володимир Степанович. – Уже навпомацки під пальцями відчувся на них ковчег. Коли винесли їх на світло – серце тьохнуло. Стиль і манера виконання живопису вказували на XV ст. Це були ікони святих апостолів Петра і Павла. Обидві – у важкому стані і вимагали термінової реставрації. Про знахідку було повідомлено директора картинної галереї Бориса Возницького.
Возницький не зволікав. Проконсультувавшись із відділом охорони пам’яток архітектури, він забрав їх до картинної галереї. Після реставрації ікони, незважаючи на значні втрати левкасу з живописом (на щастя, лики збереглися відносно добре), прикрасили експозицію музею “Олеський замок”.

І таких знахідок, які ставали справжніми науковими відкриттями, було у Володимира Вуйцика за довголітню працю в інституті “Укрзаідпроектреставрація” безліч. Як учений-практик він не тільки описав, а віднайшов і врятував низку унікальних творів мистецької спадщини України, дослідив величезну кількість пам’яток архітектури нашого регіону. Як вислід творчого доробку – грандіозна бібліографія його наукових праць. Цей провідний львівський мистецтвознавець, людина надзвичайної ерудиції, фахівець у багатьох галузях культурології, лишив нам не тільки описи славетних шедеврів іконопису (Краснопущанський іконостас, чудотворна Теребовельська Богоматір, Жидачівська Оранта) чи історичні етюди львівських брам, хвірток, фонтанів, кам’яниць, дзвіниць, а й нариси про життя й діяльність їхніх творців – архітекторів, різьбарів, фортифікаторів малярів, таких як Федір Сенькович, Павло Римлянин, Андрій Бемер, Іван Филипович, Петро Барбон, Бернард Меретин, Іоанн Пінзель...

Усі відомості про культурні феномени Галичини, які становлять енциклопедичний корпус історії краю, цей неперевершений архівіст і прискіпливий дослідник зумів по крихтах визбирати в архівних описах. Роботі в архівах, як свідчить історик Іван Сварник, віддавав увесь свій нерозтрачений потенціал науковця і після того, як 1998 року (якраз на другий день Великодніх свят) його скоротили за пенсійним віком. Але пам’ятки, книги й архіви не зрадили. Не зрадив і він їх. Тому, може, так трапилося, що напередодні його похорону, архівісти, які не знали про тяжку втрату , усе ще зносили на робочий стіл прискіпливого пошуковця стоси наукових джерел на замовлення Володимира Степановича. Його завжди чекала робота, яка вдячно обдаровувала свого дослідника відкриттями.

Останні стосувалися нових надзвичайно важливих відомостей про Святоюрський собор. Вони лишилися у незавершеному рукописі мистецтвознавця на письмовому столі у вкрай непретензійній обставі його осиротілої оселі, де в око впадають не побутові розкоші, а величезна кількість книжок. А ще останнім часом він активно переймався долею відбудови Святодухівської церкви, вважаючи, що коли їй вже мусово відродитися, то не у вигляді невиразного костелу, яким ця культова споруда була до зруйнування від прямого потрапляння німецької бомби на початку II світової війни, а саме у вигляді церкви. Причому за проектом відбудови церкви св. Духа при греко-католицькій духовній семінарії, який переміг на архітектурному конкурсі, влаштованому митрополитом Андреєм Шептицьким 1942 року!
Варто було б прислухатися до думки Князя Церкви і духовного заповіту мистецтвознавця Володимира Вуйцика – справжнього “галицького лицаря”, який, на жаль, так і не встиг отримати це почесне звання, хоч шляхетністю свого наукового чину підтверджував його щодня. Скромність, сердечність, порядність, доброзичливість, працьовитість, сумлінне ставлення до фаху – за такі риси цінував він своїх колег. Таким був і сам. Такому відспівали йому вічную пам’ять на панахиді, яку правив за упокій його душі колега-реставратор із “Студіону” отець Севастьян.

Таким прийняла його навічно земля скісного зеленого пагорба на 79 полі Личаківського цвинтаря – пантеону визначних діячів української культури.

КОМЕНТАР

Кость Присяжний,
реставратор, член ІКОМОС

Дивно було видіти бренне тіло безробітного пенсіонера Володимира-Андрія Вуйцика “во гробі повапленому лежаща” в залі графського палацу. Не був покійний ані лавреатом, ані академіком, не возили його в дорогих автах “для престижу України”, як наших менших і більших достойників; але удостоївся честі поховання на Личаківським кладовищі, а над позлащенною труною прощальне слово мовили кардинал греко-католицької церкви блаженнійший Любомир і отець Себастіан.

Володимир Степанович Вуйцик був справжнім ученим. Попоїздивши по Західній Україні в товаристві таких подвижників культури, як Борис Возницький, Петро Лінинський, Павло Жолтовський, він зміг наочно переконатись, яким вразливим, яким зникомим є матеріальне тіло культури й історії в державі, де різьблені надгробки йшли на мощення доріг, дорогоцінні барокові органи вергали додолу, зачепивши тросами, а скульптури Пінзеля дворучними пилами обертали у стос дров. І тоді він звернувся до історії мистецтва, відклавши набік улюблену працю реставратора живопису.
Записана історія, виловлена по зернятку в пересіванні архівів, складалась, як мозаїка, в картину.
Говорячи улюбленою латиною Вуйцика, “verba volant, skripta manent”—”вимовлене відлітає, записане ся зостає”. Хоч і мізерною була надія на видрук книжки та навіть статті, але п’ять машинописних копій історичних довідок, виконаних у спеціальній науково-реставраційній виробничій майстерні, а пізніше – в інституті “Укрпроектреставрація”, про діяльність наших малярів, мураторів, сницарів, різьбярів, часто невідомих або забутих, окрім архіву автора, потрапляли до трьох різних місць.
Ясна річ, при цьому шанси перетривання зростали учетверо.

Володимир Вуйцик був совістю науки. “Найгіршою рисою національної ментальності” київський професор Віктор Чепелик називає “надмірний критицизм усього свого”. Мислю, що найгіршою рисою у нас, та й взагалі у слов’ян, є “революційний романтизм” і схильність до мітоманії. Інакше в національних героях у нас було би більше мудрих тружеників, як Левинський чи Симиренко, і менше душогубів, як Довбуш чи Наливайко. Все, що написав, відкрив, дослідив Вуйцик, пройшло крізь горнило нещадної критики. Його праці не старітимуться. Роки тільки додаватимуть їм вартості.

Як інтенсивно працював учений останні кілька років! Удалося багато надрукувати,ще більше чекає на свій час. Як боляче було бачити неприродно білу руку, що вже не доторкне паперу і пера! Моя колежанка зауважила, що для наших студентів Вуйцик уже давно – книга. Віднині книгою стане він і для нас. Надгробне риданнє, творяще піснь ...









Зміст Поступу
Перша сторінка
  ·  ФБР проґавило 11 вересня 
  ·  Любомир Буняк передумав відмовлятися від кредиту на воду 
Погляд
  ·  Лобановського прооперовано 
  ·  Честь української сторони: київська чи львівська? 
  ·  Апетит приходить під час “Єди” 
Поступ у Львові
  ·  Львівелектротранс” обікрали 
  ·  Монополісти не терплять конкуренції 
  ·  Треба частіше будити богів 
  ·  Шкіль відмовляється від референдуму 
  ·  ЛАЗів багато і різних 
  ·  Комуніст може очолити “Карпати” 
  ·  ХРОНІКА 
Поступ з краю
  ·  Правоохоронці мають право на помилку 
  ·  Бюджетне фінансування партій 
  ·  Кінах виніс сміття з кухні “За ЄдУ!” 
  ·  Слабка стать слабо представлена у ВРУ 
  ·  Тимчасову президію теж очолить Мартинюк 
  ·  АвтоЗАЗ” продано 
  ·  КРАЄВИД 
Поступ у світі
  ·  Шарон програв боротьбу за вільну Палестину 
  ·  Російський шатл” поховано 
  ·  Аль-Каїду” в Пакистані не чіпатимуть 
  ·  Картер на Кубі 
  ·  Страйк докотився до Берліна 
Інтерв''ю в Поступі
  ·  Олександр Лавринович: З “Нашою Україною” мене пов’язує формальність 
Арт-Поступ
  ·  Знавець культурної спадщини Галичини 
Пост-Factum
  ·  "Зоряні війни" зайнялися доброчинністю 
  ·  КАЛЕНДАР