Мені подобається жити. Мені подобається життя як форма існування, як спосіб організації вияву світу. Я цілковито згідний із задумом Творця. І хоча мене не страшать інші форми реальності, все ж у цій мені настільки добре, щоби затриматися тут ще якийсь час. Можливо це тому, що наразі знаю лише той спосіб існування, який називається земним життям.
Крім того, що я люблю життя, дещо у ньому мені любе особливо. І те дещо досить відчутно впливає на загальне ставлення до життя і світу, в якому життя відбувається. Тобто від того, як це дещо почуває себе в той чи інший момент, залежить сила моєї любові до життя у той момент.
Останнім часом усе це набрало якоїсь гіпертрофованої форми. Все це ставало щораз болючішим і мучівнішим. Причина полягала у тому, що я відчував, як те, що я особливо люблю, зазнає втрат, як воно витримує щораз більший натиск, який приводить до поступових руйнацій, як воно змінюється і ці зміни віддаляють улюблене від того образу, який я колись власне полюбив. Як можна любити, позбувшись ненависті, зневаги і безнадії?
Постало питання: що я люблю більше, що для мене важливіше -- життя чи щось окреме у тому житті. Питання достатньо загрозливе, якщо його не проаналізувати і не спробувати знайти на нього своєї відповіді.
Трохи поприглядавшись, я знайшов ту стежку, якою моя відповідь могла прийти до мене (у жодному разі не навпаки). Я почав думати про власне куріння як про пояснення того, куди і чому прямує світ, який я так люблю.
Отже. Я вважаю, що розумію, що, перетворюючи світ, людство займається самознищенням. Я вважаю, що кожен повинен це усвідомити і якнайменше спричинятися до змін у світі, який ми застали. Вважаю, що саме цього розуміння, яке є у мене, бракує більшості моїх сусідів по місту, нації, континенту, планеті.
Але я багато курю. Я курю, бо мені так добре. Я курю і хочу курити ще. Я знаю все про куріння. Мене не раз просили дорогі мені люди полишити куріння. Я змінюю на гірше свої легені і ще там щось, але курю. Я часто курю у присутності дітей, хворих, вагітних, зовсім здорових, курю у закритих невентильованих приміщеннях. Попросту випускаю отруйні речовини і непотрібне тепло у повітря і небо. Курю щораз більше. Щоби курити, я потребую на сигарети багато грошей, яких не витрачаю на допомогу іншим людям, на пожертви і подарунки. Я курю і мушу кудись викидати недопалки, порожні поделка, спалені сірники...
А для того, щоби я міг курити, роблять ще страшніші речі.
Займають нові землі для плантацій тютюну. Їх або відвойовують у дикої природи, вбиваючи при цьому сотні ендемічних видів рослин і позбавляючи улюбленого і єдиного життєвого простору сотні видів тварин, або плантації тютюну витісняють з найродючіших ґрунтів кукурудзу, пшеницю, фасолю, якими можна було б нагодувати половину тих, хто щодня знає, що таке голод.
Убивають купу дерев, щоби з їхнього паперу зробити цидулки, поделка, фільтри і мундштуки, рекламні плакати і книжки про небезпечність куріння.
Займають так багато часу і зусиль (а передовсім енергетичних ресурсів, котрі нестримно вичерпуються і ніяк не відновлюються), щоби моє куриво спродукувати, довести, донести, відрекомендувати і продати.
Навчають і підтримують лікарів, які би робили знимки, аналізи, пальпацію, бадання, терапію, операції, післяопераційний догляд, останній розтин, ще одне найостанніше цитологічне дослідження.
А я курю, знаючи про все це. І всі зміни на гірше, спричинені моїм курінням, я сприймаю як нормальний вияв реального життя. Я не хочу відмовлятися від куріння аж до того часу, коли не зможу цього робити.
То ж чому я маю сподіватися, що мільйони інших людей мають відмовитися від своїх звичок, примх, уподобань лише тому, що можуть усвідомити їхній руйнівний ефект.
Автопсихотерапія вдалася. Все ж таки я більше люблю життя. Життя, яке змінюється, незважаючи на те, що ти у ньому полюбив. Бо життя може бути життям лише тоді, коли стає не так, як було перед тим. А так, як є тепер, не буде більше ніколи. Така от стежка, якою має шанс прийти відповідь.
Тому я точно знаю, що лісів ставатиме щораз менше, вода буде бруднішою, українську мову використовуватимуть рідше, сміття буде більше, на місці старих будинків з'являтимуться набагато гірші, котрі через певний час будуть видаватися пам'ятковими, але їх теж зруйнують, щоби збудувати новіші, люди будуть спиватися, убиватися, нудитися, спалювати нафту, розплоджувати віруси і здобувати майно...
Слів залишатиметься менше. Є надія, що їх значення буде вагомішим. Бо так, як і на початку, в кінці теж має бути слово, до якого щораз більше наближуємося, щоби зупинити все це. Наші діти будуть любити життя і той світ, який вони застали, остерігаючись або прагнучи нових змін. А нам залишиться надіятися на те, що не доживемо до тих часів, яких не зуміємо все ж таки сприйняти. І ще кілька разів покурити. |
