Початок 1980-х років ознаменувався появою у Львові численних "месій" -- нібито артдилерів, нібито представників різних мистецьких організацій, асоціацій, аґенцій, галерей, оргкомітетів, які пропонували нашим художникам участь у "престижних міжнародних проектах", аукціонах, пересувних виставках по всьому світі. Вони демонстрували і щедро роздавали якісь візитівки, прес-релізи, акти, розписки, навіть мінімальні аванси etc. Наші художники, які ціле життя маринувались у своєму рідному місті, з радістю купувались і погоджувались на такі "веселкові" пропозиції, віддавали свої картини (тримаючи це у великій таємниці не тільки від "представників ворожого середовища", але і від близьких друзів). Увечері вони засинали з думкою, що завтра з радіо чи телевізії довідаються про свою участь у "Сотбісі" або "Крісті", мріяли і думали про те, як краще використати отриманий колись багатотисячний чек. Через якийсь час приходило прозріння і усвідомлення того, що їх просто "кинули".
Особливо прославилась московська контора "Совіарт". Уже наприкінці 1980-х - на початку 1990-х дехто з київських художників намагався "знайти кінці" і розшукати свої твори через суд, але з розпадом СССР ці спроби виявилися марними.
Через кілька років (десь так в 1994-1995 рр.) в Україні (звичайно, в Києві) з'явився Центр сучасного мистецтва "Совіарт" -- судячи з назви, в чомусь спадкоємець московського. Роботу він розпочав активно -- організував кілька арт-фестивалів, які були успішними бізнес-проектами для організаторів і тратою немалих грошей для учасників. Внаслідок цього арт-фестивалі успішно "померли", але потім постійно проводились якісь акції, реалізовувалися проекти.
У 2003 році в Києві почалось нове "двіженіє". Відразу кілька установ і кураторів задекларувало створення Музею сучасного мистецтва, тобто оголосило про збір колекції. Звичайно, серед конкурентів -- і "Совіарт". У ролі їх менеджера у Львові виступає Влодко Кауфман. Перша пропозиція виглядала дуже привабливо -- з трьох запропонованих художником праць одну він дарує, а дві організатори купують за "київськими" цінами. З часом умови трохи змінилися -- художник привозить виставку, одну роботу дарує, а якась "комісія" вирішує, чи купити ще дві роботи. Якщо врахувати, що виставки тривають два тижні, відбуваються у двох місцях, то виходить, що нічого не купивши, можна за кілька місяців зібрати непогану колекцію. І якщо додати те, що організатори самі вибирають художників і що за два тижні можна знайти клієнта на якусь роботу (потім "вибрати" саме її), то знову виходить непоганий бізнес-проект. До того ж сьогодні вже не відомо, чи оплатять організатори приїзд, транспортування та побут у Києві артистів. Та й "губа не дура" -- першими пропозицію отримали Влодко Костирко і Михайло Красник. Дай Боже, щоб все закінчилось добре!
Чомусь мені зовсім не хочеться, аби мої земляки і друзі стали жертвами ще одних "кидал", а Музей сучасного мистецтва виявився тільки віртуальним. |
