У вас ніколи не було відчуття, що ніби й свята яскравим калейдоскопом чи вихором промайнули, а в серці якась пустка? Чогось благословенного, світлого, від якого оживає душа не відбулося. Свято шумливе, але неосвячене якимсь, хоч би маленьким промінцем власне духовного очищення.
Майже весь січень ми святкували, і прийшли до нас " три празники в гості", але якогось відчуття духовного піднесення не було. Скидала це на суєтність нашого життя, аж поки в неділю не опинилася біля ліфта традиційно брудного львівського під'їзду на вулиці Січових Стрільців, рука простягнулась до світелка, яка давало надію на приїзд ліфта, а очі перехрестились поглядом з маленьким паперовим ангелом, який кликав у височінь, на останній поверх, на зустріч із творчим об'єднанням "Майстерня пісні".
І вмить зник страх, що ліфт зупиниться десь між поверхами, і з'явилось якесь дивовижне відчуття свята. В дверях -- шаленство гуцульських музик, які вітали кожного, хто переступив поріг, і чарка за свята. А далі -- пустота величезної кімнати зі світлинами гуцулів на пюпітрах і стінах, телевізор, який беззвучно відтворює репетиції "Майстерні пісні", і відгомін вітальних пісень, що звучать для нових гостей, що прибувають і прибувають, інколи вони перериваються колядкою. Усі чекають у невизначеності: а що далі?
А далі простір величезної, білої, як чистий сніг, кімнати. Гості -- всюди: на кріслах, на веретах, на підвіконні і просто на підлозі. Для дії -- окраєць простору, як шмат різдвяної паляниці. І чистий голос -- над снігами...щемна коляда, невиспівана, затаєна і наче виплекана для цього дивного товариства, яке, можливо, ніколи разом більше не зійдеться.
Майже ніяких автентичних речей. Дівчата у вільних строях, де домінують бордовий і білий кольори, а найважливіше -- домінує відкритість людського обличчя і голосу. П'ятеро дівчат під майже материнського опікою Наталі Половинки несли нам свою коляду. Наталя останнім часом таки тяжіє до дарування голосу близьким їй людям і приглушує своє яскраве звучання для відкриття голосів інших. І вони справді відкриваються якось неосяжно розлого.
Ярина Винницька, схоже, співпрацює з Наталкою Половинкою найдовше, ще з першої співочої вистави "Вони йдуть...". Тоді це був потрібний голос у суголоссі, тепер це яскрава брунатна фарба, як на малюнку Марії Білокур (чомусь саме такі асоціації викликав її голос!). І раптом зовсім нове ім'я -- Уляна Горбачевська, кажуть, за фахом -- художник, чисте відкрите обличчя -- про таке кажуть "генотип нації", звук чистий і світлий, справді, наче "златі врата в рай відчиняє". А поруч Софія Палюх, також одна з перших подорожніх у світ пісні з Наталкою Половинкою, тендітний акцент в яскравій хвалі Рожденному. А шаленство звуку, як шаленство дії -- Богдана Бончук.
Інколи його видавалось й забагато, але, можливо, режисер дійства, побратим Наталі Половинка, Сергій Ковалевич, так обарвлював схід України, щоб передати безмежність степів нами не пізнаних. Наталя ж -- камертон цієї осанни народженому. І натхненник ритуального дійства, в основу якого покладені дівочі обряди, які прозвучали в кінці дійства.
А світла коляда дівоча продовжилась звучанням скрипки гуцула з Верховини(з Жаб'я) Федора Копчука, який майструє скрипки. З ним Оленка Матвієнко-Костюк та Остап Костюк познайомились навесні під час чергової своєї подорожі горами. Тоді ж Оленка вперше спробувала грати на акордеоні. До них приєднався джазовий ударник Назар Романюк. Так і зародився новий проект "Майстерні пісні", який називатиметься "Бай". Слово "бай" для гуцулів має декілька значень: забування, забава, замовляння. Власне, десь між значенням забави -- замовляння будують свій проект Оленка та Остап Костюки, Назар Романюк. Вони не намагаються вжитися в автентику і абсолютно її пізнати, а радше, саме себе відчути в автентиці і пізнати. Сподіваються, що щоразу до їхнього проекту приєднуватиметься дедалі більше людей, які живуть в автентичному гуцульському світі. Федір Копчук -- перша спроба такого поєднання. Можна сказати, що надзвичайно вдала. Назар і Остап -- хлопці з Коломиї, власне їхня відкритість і відданість своєму краю надають цьому проекту дуже екзистенційного звучання.
Хоча екзистенційність присутня і притаманна кожному голосу в "Майстерні пісні", бо люди, які переважно не є фахівцями в музиці, приносять себе в пісню, виплекану серцями і долями наших предків, вносять у неї звучання свого світу і дарують нам, грішним, нездатним повірити в диво.
Цього разу режисура Сергія Ковалевича була навдивовижу делікатною, як промінчик світла, що вів Марію з малим дитятком у захисток старенької стайні. Цей вечір з яскравістю червоних яблук, зерном, яке пересипалось в долоні, з сіянням очей, з чистими голосами справді був схожий на духовну сповідь і внутрішнє очищення. Він не лише ще раз повернув нам "три празники" в гості, але відкрив для наших душ райські золоті врата. |
