Питання "Що по Ґедройцю?" було темою дискусії, котру влаштував у Варшаві польський Пен-клуб. Господар засідання, невтомний Адам Поморський, з трьома українськими прелеґентами, двома польськими модераторами та якоюсь трохи більш аніж сотнею гостей і запрошених (з яких добра третина -- студенти, як польські, так і українські) намагалися з'ясувати, що далі робити з українсько-польськими стосунками в умовах, коли Польща збирається на Захід, а Україна, як виглядає, знову готова впасти в обійми Росії. Підбір прелеґентів -- професор Роман Шпорлюк з Гарварда, Юрко Прохасько зі Львова, і я як сполучник між молодшим і старшим поколінням -- підводив до думки, що на це питання мають дати відповідь, у першу чергу, українці. Хоча, з другого боку, міг бути й потрактований як вияв гостинності: українським гостям давали можливість зірвати аплодисменти й ще раз погрітися у проміннях слави.
Як би там не було, дискусія заповідалася бути цікавою. Однак не так сталося, як гадалося. Попри на загал добрі виступи (мій -- не брати до уваги) й коментарі Богуміли Бердиховської та професора Анджея Менцвеля, дискусія вийшла млявою. Вона крутилася навколо зовсім інших сюжетів, аніж заявленого у заголовку: як от, що і коли написав Єжи Ґедройць у листі до Івана Кедрина Рудницького чи що зараз українці думають про Польщу і поляків. У певний момент вона почала нагадувати слова відомої львівської пісеньки: "Трамвай за трамваєм, за трамваєм -- трамвай, а за тим трамваєм єще єден трамвай". Тільки що всі ці трамваї їхали об'їзною колією, не так "по Ґедройцю", як поза ним.
Не знаю, як інших, а мене варшавська зустріч переконала в тому, що формат таких дискусій вижив себе. Принаймні, коли йде мова про спадщину Ґедройця. Програма Ґедройця щодо перебудови Східної Європи у дусі добросусідських стосунків між народами колишньої Речі Посполитої є і була дуже прагматичною. Якщо дотримуватися її духу, а не букви, то тут, як кажуть у галицькому селі, треба більше machen, менше sagen. Беруться до уваги дії, а не слова. Коли ж доходить до справ, то довжелезні черги українців під польським консульством у Львові чи пригоди українців і поляків на українсько-польському кордоні (див. недавню дискусію між Рябчуком і Андруховичем) говорять більше, аніж безперервні заяви Варшави і Києва про стратегічне партнерство.
Серед цих дій і подій не можу проминути ще одну, яка сталася у тій же Варшаві, але на місяць раніше перед дискусією у Пен-клубі. На початку листопада 2003 року Анджей Пшевознік, секретар Ради охорони пам'яті боротьби і мучеництва, став лауреатом Нагороди імені Єжи Ґедройця -- нагороди, яку заснувала і присуджує варшавська газета "Жеч Посполита". Він виграв у конкурсі з іншими 13 кандидатами, серед яких були заслужені і такі добре знані у Львові й Україні Яцек Куронь, Богдан Цивінській, Броніслав Ґеремек, Тадеуш Мазовецький, Алєксандр Смоляр, Ян Маліцький, Богдан Осадчук і вся редакція краківського "Тиґодніка Повшехнего". Щоправда, голоси у комісії, котра вибирала лауреата, були дуже поділені -- вибір кандидатури Пшевозніка стався з перевагою лише в один голос. Президент Алєксандер Кваснєвський, однак, втішив лауреата, що навіть Аденауер став канцлером лише завдяки одному голосу, та й зрештою і польські прем'єри Єжи Бузек і Лєшек Міллєр мали таке саме щастя. А на загал, сказав польський президент, Анджей Пшевознік є доброю людиною, і нагорода не могла потрапити у кращі руки.
Не мені сперечатися з польським президентом. Зрештою, на думку поляків, заслуг Пшевозніка щодо увіковічення пам'яти мільйонів загиблих поляків не дасться заперечити. Однак справа Ґедройця не є чисто польською. Як і не є чисто українською. Вона є справою українсько-польською (чи, якщо хочете, польсько-українською, щоб не образити нічиєї першості). З цієї подвійної перспективи, вручення премії Анджею Пшевозніку є нічим іншим, як використанням пам'яти Єжи Ґедройця для дуже утилітарної мети -- для ствердження тієї ж польської рації стану. Мене мало хто може запідозрити у полонофобстві. Радше навпаки, про мене говорять як про полонофіла -- що, погодьтеся, у Львові не полегшує життя. Але якщо хто-небудь у Львові і спричинився до запровадження українсько-польських стосунків у глуху вуличку та зміцнення антипольських настроїв, то серед цих героїв Анджеєві Пшевознікові, безумовно, належить окреме місце. З перспективи тих українців, хто працює на українсько-польське зближення, Пжевознік цілковито заслуговує на премію анти-ґедройця.
"Наші партнери на Сході, -- говорить він в інтерв'ю "Жечі Посполитій", -- повинні відповісти собі на багато складних запитань, окреслити власну свідомість, пізнати свою історію, впоратися з багажем совєтизму, але водночас з заскорузлим, сказав би навіть, замороженим націоналізмом". Під тими словами можна було б підписатися. Якби не одна деталь: у тому ж інтерв'ю він не заявляв, що дбає про пам'ять не лише поляків, але й також про українців, білорусів і поляків, котрі зазнали величезних страждань від гітлерівців і від совєтської влади, та -- увага! -- "від націоналістів литовських, українських чи білоруських". Чи українці гинули тільки від рук українських націоналістів? Де в цьому списку націоналісти польські? То чи тільки українці мають боротися зі своїм заскорузлим націоналізмом?
Це тільки деталь, скаже хтось. Але у довгому переліку останніх подій в українсько-польських стосунках кількість таких деталей і таких премій не зменшується, а збільшується. А це ставить під сумнів тривкість Ґедройцевої спадщини. Бо якими раціональними мотивами, скажімо, можна пояснити присудження премії часопису "Пшеґльонду Всходнєго" -- журналу, на загал, дуже позитивно налаштованого до українсько-польського примирення -- книжці Сємашка про "Людовбивство на Волині"?
Після стількох років взаємної і далеко не безпідставної українсько-польської ненависти прояви національного такту, сказав би навіть, національної делікатности, є справою надзвичайної і то дуже прагматичної важности для обидвох сторін. Поки що виглядає, що до перекреслення спадщини Ґедройця докладаються не лише окремі прикордонники і митники на українсько-польському кордоні. Мої останні відвідини Варшави викликають сумні думки, що, попри безсумнівні здобутки, діалог інтелектуалів йде "поза Ґедройцем", а "по Ґедройцю" йдуть Сємашко і Пшевознік. |
