|
|
|
|
Погляд »
|
|
|
|
|
___________________________________________________________________________
|
ТО ЩО ПО ҐЕДРОЙЦЮ? |
|
|
| Ярослав ГРИЦАК |
| |
Питання "Що по Ґедройцю?" було темою дискусії, котру влаштував у Варшаві польський Пен-клуб. Господар засідання, невтомний Адам Поморський, з трьома українськими прелеґентами, двома польськими модераторами та якоюсь трохи більш аніж сотнею гостей і запрошених (з яких добра третина -- студенти, як польські, так і українські) намагалися з'ясувати, що далі робити з українсько-польськими стосунками в умовах, коли Польща збирається на Захід, а Україна, як виглядає, знову готова впасти в обійми Росії. Підбір прелеґентів -- професор Роман Шпорлюк з Гарварда, Юрко Прохасько зі Львова, і я як сполучник між молодшим і старшим поколінням -- підводив до думки, що на це питання мають дати відповідь, у першу чергу, українці. Хоча, з другого боку, міг бути й потрактований як вияв гостинності: українським гостям давали можливість зірвати аплодисменти й ще раз погрітися у проміннях слави.
Як би там не було, дискусія заповідалася бути цікавою. Однак не так сталося, як гадалося. Попри на загал добрі виступи (мій -- не брати до уваги) й коментарі Богуміли Бердиховської та професора Анджея Менцвеля, дискусія вийшла млявою. Вона крутилася навколо зовсім інших сюжетів, аніж заявленого у заголовку: як от, що і коли написав Єжи Ґедройць у листі до Івана Кедрина Рудницького чи що зараз українці думають про Польщу і поляків. У певний момент вона почала нагадувати слова відомої львівської пісеньки: "Трамвай за трамваєм, за трамваєм -- трамвай, а за тим трамваєм єще єден трамвай". Тільки що всі ці трамваї їхали об'їзною колією, не так "по Ґедройцю", як поза ним.
Не знаю, як інших, а мене варшавська зустріч переконала в тому, що формат таких дискусій вижив себе. Принаймні, коли йде мова про спадщину Ґедройця. Програма Ґедройця щодо перебудови Східної Європи у дусі добросусідських стосунків між народами колишньої Речі Посполитої є і була дуже прагматичною. Якщо дотримуватися її духу, а не букви, то тут, як кажуть у галицькому селі, треба більше machen, менше sagen. Беруться до уваги дії, а не слова. Коли ж доходить до справ, то довжелезні черги українців під польським консульством у Львові чи пригоди українців і поляків на українсько-польському кордоні (див. недавню дискусію між Рябчуком і Андруховичем) говорять більше, аніж безперервні заяви Варшави і Києва про стратегічне партнерство.
Серед цих дій і подій не можу проминути ще одну, яка сталася у тій же Варшаві, але на місяць раніше перед дискусією у Пен-клубі. На початку листопада 2003 року Анджей Пшевознік, секретар Ради охорони пам'яті боротьби і мучеництва, став лауреатом Нагороди імені Єжи Ґедройця -- нагороди, яку заснувала і присуджує варшавська газета "Жеч Посполита". Він виграв у конкурсі з іншими 13 кандидатами, серед яких були заслужені і такі добре знані у Львові й Україні Яцек Куронь, Богдан Цивінській, Броніслав Ґеремек, Тадеуш Мазовецький, Алєксандр Смоляр, Ян Маліцький, Богдан Осадчук і вся редакція краківського "Тиґодніка Повшехнего". Щоправда, голоси у комісії, котра вибирала лауреата, були дуже поділені -- вибір кандидатури Пшевозніка стався з перевагою лише в один голос. Президент Алєксандер Кваснєвський, однак, втішив лауреата, що навіть Аденауер став канцлером лише завдяки одному голосу, та й зрештою і польські прем'єри Єжи Бузек і Лєшек Міллєр мали таке саме щастя. А на загал, сказав польський президент, Анджей Пшевознік є доброю людиною, і нагорода не могла потрапити у кращі руки.
Не мені сперечатися з польським президентом. Зрештою, на думку поляків, заслуг Пшевозніка щодо увіковічення пам'яти мільйонів загиблих поляків не дасться заперечити. Однак справа Ґедройця не є чисто польською. Як і не є чисто українською. Вона є справою українсько-польською (чи, якщо хочете, польсько-українською, щоб не образити нічиєї першості). З цієї подвійної перспективи, вручення премії Анджею Пшевозніку є нічим іншим, як використанням пам'яти Єжи Ґедройця для дуже утилітарної мети -- для ствердження тієї ж польської рації стану. Мене мало хто може запідозрити у полонофобстві. Радше навпаки, про мене говорять як про полонофіла -- що, погодьтеся, у Львові не полегшує життя. Але якщо хто-небудь у Львові і спричинився до запровадження українсько-польських стосунків у глуху вуличку та зміцнення антипольських настроїв, то серед цих героїв Анджеєві Пшевознікові, безумовно, належить окреме місце. З перспективи тих українців, хто працює на українсько-польське зближення, Пжевознік цілковито заслуговує на премію анти-ґедройця.
"Наші партнери на Сході, -- говорить він в інтерв'ю "Жечі Посполитій", -- повинні відповісти собі на багато складних запитань, окреслити власну свідомість, пізнати свою історію, впоратися з багажем совєтизму, але водночас з заскорузлим, сказав би навіть, замороженим націоналізмом". Під тими словами можна було б підписатися. Якби не одна деталь: у тому ж інтерв'ю він не заявляв, що дбає про пам'ять не лише поляків, але й також про українців, білорусів і поляків, котрі зазнали величезних страждань від гітлерівців і від совєтської влади, та -- увага! -- "від націоналістів литовських, українських чи білоруських". Чи українці гинули тільки від рук українських націоналістів? Де в цьому списку націоналісти польські? То чи тільки українці мають боротися зі своїм заскорузлим націоналізмом?
Це тільки деталь, скаже хтось. Але у довгому переліку останніх подій в українсько-польських стосунках кількість таких деталей і таких премій не зменшується, а збільшується. А це ставить під сумнів тривкість Ґедройцевої спадщини. Бо якими раціональними мотивами, скажімо, можна пояснити присудження премії часопису "Пшеґльонду Всходнєго" -- журналу, на загал, дуже позитивно налаштованого до українсько-польського примирення -- книжці Сємашка про "Людовбивство на Волині"?
Після стількох років взаємної і далеко не безпідставної українсько-польської ненависти прояви національного такту, сказав би навіть, національної делікатности, є справою надзвичайної і то дуже прагматичної важности для обидвох сторін. Поки що виглядає, що до перекреслення спадщини Ґедройця докладаються не лише окремі прикордонники і митники на українсько-польському кордоні. Мої останні відвідини Варшави викликають сумні думки, що, попри безсумнівні здобутки, діалог інтелектуалів йде "поза Ґедройцем", а "по Ґедройцю" йдуть Сємашко і Пшевознік. |
|
|
|
|
Віктор ЮЩЕНКО: Дай Боже, щоб навесні до нашої оселі прилетів лелека |
|
|
| |
| |
Мабуть, не можна сперечатися з класиком у тому, що щасливі сім'ї схожі, бо ж, справді, складові щастя для всіх однакові. Але рецепт щастя кожна родина має власний. Адже знайти свою половину, створити хорошу сім'ю, виховати добрих дітей і збудувати затишний дім -- це найбільше везіння й водночас найважча робота, яка вимагає терпіння, вимогливості до себе і вміння любити.
Кажуть, що коли людина йде у велику політику, вона змушена жертвувати особистим щастям. Але найпопулярніший український політик Віктор Ющенко переконаний, що це не повинно бути правилом. На думку Ющенка, родина завжди стоїть на першому місці серед життєвих цінностей людини. А Різдво та Новий рік є найважливішими сімейними святами, найкращим часом для спілкування з друзями і рідними. |
| Детальніше>> |
|
|
|
