Ми не бачились вісім років. Хоча й до тих восьми років наше спілкування було досить обмеженим чи швидше споглядальним з мого боку.
Найчастіше наші дороги перетинались у помешканні Ліди Данильчук, душевної посестри поетки Марії Шунь. А ще завжди було намагання не пропустити жодного рядка, написаного Марією.
Її поезія вражала якимсь вишукано відстороненим словом, майже повною беземоційністю, коли слово примушує тебе заглянути у серцевину суті, не витрачаючи душевних сил на емоційні сплески, і ти медитативно входиш у світ поетичних думок. І раптом до мене прийшло відчуття, що ці вісім років виявились фатальними не лише для Марії, але й для нас. Виросло покоління, яке не знає поезії Марії Шунь, і покоління, яке вже, можливо, забуває образний світ її думок. Як виявилось, навіть у "Плеромі", виданій у 1998 році, лише один раз згадується про Марію, і то це якась суєтна згадка про друкування її поезії в газеті "Ратуша", а про поетичне об'єднання "ОЛЕНЬ" -- львівську поето-скито групу" (Оле)йко+Шу(нь), яке вона утворила з поетом Володимиром Олейком, -- ні словечка.
Марія завжди була особою самодостатньою, і еміґрація її зовсім не змінила. Це і підтвердила зустріч з поеткою, влаштована у Музеї етнографії (місці її щоденної праці в час перебування у Львові тих далеких вісім років тому) її друзями-поетами. Коротко сповільнене вступне слово Назара Гончара не вибило її з колії, як і не подивувала обмеженість слухачів, які наповнили зал. Марія читала свої вірші спокійно, в її голосі не було тривоги. Вона читала свої тексти для нас, але не полишило відчуття, що радше вона читає їх для себе. Вслухається у звучання власного голосу, наче перевіряє довершеність слів і думок. Марія, за її власним твердженням, стала в США більш жорсткою і навчилась говорити "ні", але в поезії несподівано розквітла тендітною делікатною емоційністю, ледь-ледь помітною і від того ще більш концептуально загостреною. Світ життя Марії в Новому Йорку(саме така назва люба поетці) розписаний до хвилини чи радше має замкнену циклічність: робота, вечір, завислий в інтернеті, щоб прочитати українську пресу, прочитати листи, і години, вкрадені у сну й подаровані віршуванню. Ось "...так народжується із повітря вірш, що від слова "вірити"..."
Її віра -- сонцепоклонна, вона не вимагає ні величного храму, ні людського натовпу, а вимагає відкритості серця і впевненості, що "я -- порох часу, що зліплює життя із жител, той порух, що Пуруша, чи Перун, чи, що грім заводить зрушує, зміщає гори з місць насиджених і океан вливає в нові широти серця людини нової..." Вона не згубила своєї відкритості в натовпі Квінса чи Манхеттена. У творчість Марія перетворила творіння зубів і відчула себе скульптором, осягнувши в Новому Йорку професію стоматологічного техніка. Її " маленьке львівське серце зігрівало собою весь Манхеттен і в ритмі аркану заводило душі зірок на всеношну..." Вона не говорить ні слова про свою самотність чи тугу за Україною, бо, як особа самодостатня, творить світ своєї душі в іншому кінці світу, і це не забирає в неї українськості. Але чомусь так щемно звучать рядки:
"Яблуко червоточить / Надгризеним Нью-Йорком; / Часом думаю, / Чи то яблуко / Сирістю підточене / Сірих ранків?.. / Склобетонними дифірамбами / Мрії американській? / Усім дати і у всіх все відняти; / А в тих дифірамбах / Так тісно і безпорадно, / І так безпотребно / Лелеці слов'янській..." Марія пробувала писати англійською, і в її англомовних віршах фахівці знаходили цікаві поетичні рядки. Але Марія максималістка -- що їй рядки?!
Адже в поезії її світ, і сумно, коли з цього світу хтось вириватиме собі по рядочку. Вірш Марії "самодостатній, він характерник, і автор ста сонців... Він тільки плаче за своєю тінню-одаліскою, що вирішила віддалитись від нього на котресь із життів..." Марія віддалилась від нас фізично на відстань півсвіту, а душа її бродить під львівськими дощами і, а може, мені здалося, кличе нас "сховатись від потоку розпродажного, під... вишивану парасолю".
P.S. Можливо, влітку Марія Шунь приїде до Львова і тоді вийдуть в Україні три збірки її віршів. |
