|
|
|
|
Кінопоступ »
ЮВІЛЕЙ |
|
|
|
|
___________________________________________________________________________
|
Андрій Тарковський: Ми живемо в неправильному світі |
|
4 квітня йому могло би виповнитися 70 |
| |
| |
Його 50-літній ювілей не відзначався ніде, навіть на “Мосфільмі”. 70-річний відзначається помпезно, з ретроспективами та інформаційними роликами на всіх можливих телеканалах. Але Андрія Тарковського вже немає з нами. На його могилі на цвинтарі під Парижем (на світлині) є напис: “Людині, яка побачила Ангела”.
“Чи лякає мене смерть? – розмірковував Андрій Тарковський у документальному фільмі Донателли Баліво, присвяченому його творчості. – По-моєму, смерті взагалі немає. Існує якийсь акт, болісний, у формі страждань. Коли я думаю про смерть, я думаю про фізичні страждання, а не про смерть як таку. Смерті ж, на мій погляд, просто не існує. Не знаю... Один раз мені наснилося, що я помер, і це було схоже на правду. Я почував таке звільнення, таку неймовірну легкість, що, можливо, саме відчуття легкості і свободи й дало мені відчуття, що я помер, тобто звільнився від усіх зв’язків із цим світом. У кожному разі, я не вірю в смерть. Існує тільки страждання й біль, і часто людина плутає це – смерть і страждання. Не знаю. Може, коли я з цим зіштовхнуся безпосередньо, мені стане страшно, і я буду думати інакше... Важко сказати”.
“Днів за десять до смерті, – згадує його італійський друг кінооператор Франко Теріллі, – Андрій надіслав мені з Парижа листок, на якому були намальовані келих і троянда. Йому вже було важко писати. За декілька днів до його смерті мені подзвонили і попросили, щоб я наступного дня зателефонував Андрієві – він хотів сказати мені щось дуже важливе. Я зміг подзвонити тільки через день. Він підняв трубку, але нічого не сказав. Я зрозумів, що він хотів попрощатися зі мною мовчанням. А за рік до цього, здається, у грудні 85-го він зателефонував мені з Флоренції: приїжджай негайно. Я приїхав. Він лежав у ліжку і попросив Ларису залишити нас удвох. “Не бійся того, що я тобі скажу, – мовив Андрій, – сам я цього не боюся”. Він сказав мені, що напередодні був дзвінок зі Швеції – у нього виявили рак, і що жити йому залишилося зовсім недовго. “Я не боюся смерті”, – Андрій говорив це так спокійно, що я був уражений”.
“Усе почалося в Берліні, куди нас запросила німецька академія, – говорить про хворобу Андрія Лариса Тарковська.– Він став сильно кашляти. У дитинстві в нього був туберкульоз, він постійно кашляв і тому не звертав на це уваги. Але коли у вересні 85-го він приїхав до Флоренції працювати над монтажем “Жертвопринесення”, у нього постійно трималася невисока температура, і це його вже турбувало. Таке відчуття, як під час затяжної застуди... От у цей момент він і занедужав. Але ми ще не здогадувалися... “. Коли стало відомо про страшний діагноз, Тарковські були у важкому матеріальному становищі. Гроші за “Жертвопринесення” ще не були отримані, медичної страховки не було, а курс лікування вимагав значних коштів – 40 тисяч франків. Тільки одне обстеження коштувало 16 тисяч. Гроші на це дала Марина Владі. Дізнавшись про ситуацію, вона без зайвих слів витягла чекову книжку і виписала чек на потрібну суму. Надалі чоловік Марини Владі, професор Леон Шварценберг, лікував Андрія.
Після пройденого лікування стан Андрія помітно покращився, і 11 липня 1986 року він покинув клініку. Марина Владі поселила сім’ю Тарковських у себе. Тарковський продовжує роботу над монтажем “Жертвопринесення”, а через якийсь час їде з Парижа до ФРН – щоб пройти черговий курс лікування в модній клініці (“За порадою нерозумного друга”, – коментує Марина Владі). На жаль, модна клініка не врятувала його, хоч Андрій дуже на неї сподівався. Він повернувся до Парижа, і тут минали останні місяці його життя. “Він вірив у те, що видужає, – говорить Лариса Тарковська. – Він чомусь вірив, що Бог йому допоможе. Особливо краще йому стало, коли приїхав син... Андрій працював до останнього дня, зберігаючи абсолютно ясний розум. Останні дні він приймав для знеболювання морфій (“Я пливу”, – говорив він), але свідомість була чистою – якась внутрішня енергія допомагала йому завжди бути зібраним. І до останньої миті він був при повній свідомості... Пам’ятаю, в останній день життя він зателефонував мені. Я приїхала до нього. Він жартував зі мною, сміявся... Боявся, що я піду. О сьомій годині приходила доглядальниця, а мені треба було йти. Адже я не спала перед тим три місяці – необхідно було кожні три години давати йому ліки”...
29 грудня 1986 року Андрій Тарковський помер. Сотні людей прийшли у двір Свято-Александро-Невського собору, де відбувалася панахида. Мстислав Растропович на віолончелі грав піднесено-сувору “Сарабанду” Баха. А останнім притулком Андрія Тарковського став цвинтар у передмісті Парижа – Сент-Женев’єв-де-Буа. “Якби Тарковський був живописцем, про нього варто було б сказати словами Кандинського (про Сезана): “Він піднімає натюрморт до тієї висоти, коли зовні “мертві” речі стають внутрішньо живими, тому що він трактує їх так само, як людей...” (І.І. Євлампієв).
Андрій Тарковський про себе, свої фільми і про життя:
“Мої фільми – це моє життя. Моє життя – це мої фільми”.
“Ненавиджу випадкові речі у фільмі. Найпоетичніший спосіб, нібито не дуже важливий і необґрунтований, завжди закономірний, а не випадковий”.
“У мене є хобі – розглядати героїв у момент їхньої кризи, щирого зламу. Але в підсумку – бачити людину, яка перемогла, або яку принаймні не зламали! Незважаючи на кризу.”
“Наукова фантастика має властивість особливої концентрації. Грубо кажучи, коефіцієнт корисної дії такого жанру набагато вищий”.
“В “Івановому дитинстві” я намагався аналізувати... стан людини, на яку впливає війна. Якщо людина руйнується, то відбувається порушення логічного розвитку, особливо, коли це стосується психіки дитини... Він (герой фільму) відразу уявлявся мені як характер зруйнований, зрушений війною зі своєї нормальної осі. Нескінченно багато, більше того – усе, що властиве вікові Івана, безповоротно пішло з його життя. А за рахунок усього загубленого – набуте, як злий дарунок війни, сконцентрувалося в ньому і напружилося”.
Підготувала Наталка СНЯДАНКО |
|
|
|
|
Гелл Беррі: Ми часто є тільки прикрасами |
|
|
| |
| |
Цього року вперше за останніх 30 років троє афроамериканців одночасно були номіновані на “Оскара” у категорії “Найкращий виконавець головної ролі”: Дензел Вашингтон, Вілл Сміт і Гелл Беррі (за стрічку “Бал монстрів”, вона стала першою чорношкірою акторкою, яка отримала цю нагороду).
Пропонуємо вам інтерв’ю із Гелл Беррі, опубліковане у німецькому часописі Der Spiegel.
– Три роки тому Ви зіграли у телефільмі роль Дороті Дендрідж, яка 1954 року стала першою чорношкірою акторкою, що була номінована на “Оскара” за виконання головної ролі у фільмі “Кармен Джонс”. Але потім вона програла Грейс Келлі. У Вас було більше шансів? |
| Детальніше>> |
|
|
|
Новини від Гелл Беррі |
|
|
| |
| |
Нова подружка Джеймса Бонда
Творці ювілейного, 20-го за рахунком фільму про пригоди бравого агента 007, відкрили завісу таємниці над акторським складом і назвою майбутнього хіта.
Фільм буде називатися Die Another Day. Крім незмінного Джеймса Бонда останніх років Пірса Броснана, у стрічці з’являться такі зірки, як темношкіра красуня, володарка “Оскара” Гелл Беррі і номінантка на “Оскара” Джуді Денч. Фільм вийде на екрани вже наприкінці листопада.
Reuters |
| Детальніше>> |
|
|
|
Олівер Стоун знімає документальний фільм про Арафата |
|
|
| |
| |
Американський кінорежисер Олівер Стоун, у фільмах якого завжди було достатньо політики (“Сальвадор”, JFK, “Ніксон”, за стрічку “Взвод” про війну у В’єтнамі режисер 1986 року отримав “Оскара”), вирішив зайнятися документалістикою. Він зустрівся у Рамаллі з Ясиром Арафатом, щоби зняти портрет палестинського лідера.
“Завжди існують подібності між конфліктами у світі, куди б ти не пішов, – сказав Стоун в інтерв’ю агенції новин Reuters. – Які поняття є спільними? Можливо, гордість, можливо, людський егоїзм, можливо, відчуття приниження від усього цього”. |
| Детальніше>> |
|
|
|
