BRAMA - News - Weather - Elections - Business - Sports - Brama Press - Calendar - Classifieds



    Перша сторінка.    Погляд.    Поступ у Львові.    Поступ з краю.    Поступ у світі.    Економіка у Поступі.    Аналітика у Поступі.    Арт-Поступ.    Духовний Поступ.    Спорт-Поступ.    Пост-Faktum.   
КуПол: новини
  Цитата Поступу
Бог предвічний народився,
Прийшов днесь із небес,
Щоб спасти люд свій весь,
І утішився.
 
7 листопада 2003 р.
   ·  на головну  · 1999-2002  · досье  · архів світлин  · форум
buy visitors

Купол
Львів
  15:28 28-04-2017 -   У Львові буде встановлено меморіальну таблицю Андрію Білику  
  15:23 28-04-2017 -   Шахрай не заплатив львів’янці $6 тис. за куплений автомобіль  
  15:21 28-04-2017 -   На Львівщині судитимуть чоловіка, який викрав з могили на кладовищі погруддя пам’ятника  
  14:5 28-04-2017 -   Через ремонт колії трамваї не їздитимуть до львівського залізничного вокзалу п'ять місяців  
  14:1 28-04-2017 -   Внаслідок задимлення через коротке замикання електромережі у 1-ій поліклініці постраждалих і збитків немає  
Україна
  15:30 28-04-2017 -   4 травня почнеться суд над Януковичем, докази неспростовні – Порошенко  
  15:25 28-04-2017 -   Двоє офіцерів ЗСУ продавали перепустки через лінію розмежування  
  15:17 28-04-2017 -   Ситник: ГПУ порушила справи проти Супрун  
  13:59 28-04-2017 -   Порошенко: Гроші Януковича уже в Держказначействі  
  12:46 28-04-2017 -   Шахраї зняли більше десяти мільйонів із карток українців  
Світ
  15:33 28-04-2017 -   Самойлова підтвердила, що 9 травня співатиме в окупованому Севастополі  
  15:19 28-04-2017 -   У Британії Кличка назвали російським гігантом  
  12:44 28-04-2017 -   У США стратили вже четвертого в'язня за тиждень  
  10:7 28-04-2017 -   Бундестаг схвалив часткову заборону нікабу  
  10:6 28-04-2017 -   В Угорщині затримали майже тонну бурштину з України  



  ·  · 
 
Поступ 1999-2002 рр. у попередній версії

Духовний Поступ  » 

___________________________________________________________________________

Рік у монастирі
 
* Моїм ровесникам, чия юність випала на застійне дочорнобилля, завжди гостро бракуватиме повноти спільнотного, церковного життя. Не випадково нинішні сорокарічні прагнуть надолужити і за непройдені прощі, і за невідмолені молитви, і за невідчувані чування, і за своє неперебування в підпільній церкві, і взагалі за ті маркотні сутінки віри у викривлено-прямих комсомольських душах, що вийшли обчухрані з комуністичної єгипетської неволі, - хто молитвою в храмі, хто щирим перепрошенням у серці, хто посиланням дітей до релігійних шкіл чи товариств, а хто й працею. Тож коли ректор Василіянського інституту філософсько-богословських студій ім. Митрополита Йосифа Велямина Рутського, що відкрився торішнього вересня у Брюховичах, о. Мартин Хабурський запропонував мені викладати українську мову семінаристам, я не ставила ніяких умов - одразу погодилася. Спрацював комплекс жалю за втраченою християнською юністю.

* Монастир починається з фірти і брата-фіртіянина. Зовні це трохи нагадує гуртожитську прохідну, бо частина обов'язків фіртіянина і "вахтьора" збігається: переказати, покликати, повідомити. Але на цьому подібність зі світом обривається. Щоб провести цю межу, досить переглянути назви книжок, що їх читає брат на фірті: "Моральні листи до Луцілія" Сенеки чи, звісно ж, Святе Письмо.

Щоправда, лектуру брата-фіртіянина я завважила трохи згодом - на початках мене проймав легенький дрож, щоб не сказати шок. Передусім від заборон. Щойно я переступила поріг закладу, отець ректор пояснив, куди мені не можна. Звичайно, це було сказано дуже ввічливо й надзвичайно люб'язно, але без зайвих перепрошень - закон є закон, тобто устав є устав. До речі, статут у монастирі теж є - для спілкування зі світом, передусім в особі Держкомрелігій. Отож передусім треба було вивчити маршрут від лекційної зали до професорської кімнати (оскільки коридор розгалужується, то головним завданням було пильнувати, щоб не втрапити на заборонену територію). Моє світське, а особливо жіноче самолюбство зазнало випробування й тоді, коли отець ректор, показуючи монастирські новобудови, час від часу нагадував, що "поки що вам сюди можна, бо тут ще не освячено, потім буде не можна". Хотілося заперечити, що я теж Боже створіння, то чому я вже самою своєю присутністю можу осквернити - ні, навіть не храм, а, скажімо, фоє, де стоятиме телевізор. Чому йому можна (телевізорові), а мені - ні? Щоправда, в окремих випадках жінкам, і взагалі світським людям, дозволено перебувати на закритих територіях чоловічого монастиря. Так, під час вступних іспитів до Інституту, що відбувалися в Крехові, я мерзла на тій забороненій території, бо, крім того, що сиділа там, як вийняток, ще й мала червоний плащ - боялася вдягнути, щоб не порушити суворої кольорової гами василіянського монастиря і не стягнути на себе Божого (?) і людського осуду. Коли ж до кімнати, де я перевіряла роботи, зайшов поважний священик таки поважного віку, я аж дихати перестала - відчула себе мимовільною порушницею всіх законів, але, мабуть, таки людських, а не Божих - инакше чому б отець-василіянин так привітно-зичливо розпитував мене про мою працю?

* Що всі монахи однакові, мені могло здаватися хіба що на початку. Я навіть шкодую за тим першим своїм враженням-відчуттям: ось вони стоять єдиною стіною, в чорних одностроях, зі світлими лицями, як гребля між добром і злом - Боже воїнство. Спочатку я вважала своїх семінаристів мало що не за святих, готова була величати їх "отцями", проте перша контрольна робота показала, що мої "отці" плутаються в ортографії не менше від пересічного політехніка, і я поставила їх урівень зі студентами инших вишів, - що теж було помилкою. Бо, попри моє захоплення творчими здібностями студентів-політехніків чи державних службовців, жоден з них не написав такого речення на повторення правила про відокремлені означення: "Схвильований, радісний, він одягнув габіт" (саме радісний, а не понурий і сумний, як традиційно уявляємо собі монахів!); чи на двокрапку: "До каплиці поволі сходились усі: брати, отці, зліталися невидимо ангели й нарешті прийшов Сам Господь"; або на тире між підметом і присудком: "Христос - основа мого життя". Ні, не можуть ортографія і пунктуація, навіть стилістика, бути абсолютним критерієм оцінювання монахів-семінаристів. Ідеалізація моїх майбутніх отців-священиків повернулася - не до такого захмарного ступеня, як на початку, але до високого, сказати б, нормального. Тепер я ставлюся до студентів Філософсько-богословського інституту адекватно - як до богопосвячених осіб, що бачать світло не в кінці довгого і темного тунелю, а набагато ближче - у цьому вони иноки, а в усьому иншому звичайні хлопці. І мають на все свою думку. Як-от, наприклад, про Папу Римського і "Coca col'y" (див. нижче).

* Студенти-семінаристи - це назагал молоді хлопці, але цілком "зелених" мало: хтось уже здобув вищу освіту, хтось працював, хтось уже кілька років пробув у монастирі. Поки навчальні приміщення ще не добудовано, заняття відбуваються в актовій залі. Вона простора, сучасно обставлена, комп'ютер, ікона на центральній стіні, але... немає вікон. Я завжди любила дивитися на небо, навіть тоді, коли слово Бог писали з малої літери (і я теж невхильно дотримувалася того правила), тепер люблю ще більше, тому намагаюся під час занять знайти часинку, щоб подивитися на його настрій.
А тут глухо-електрично й катастрофічно бракує неба. Та згодом небесне світло таки заструменіло - з монаших очей - з котрих ясніше, з котрих темніше, можливо, то ще й не небо було, але переднебесся я таки завважила. Гарно писав Іван Ліствичник, що ангели - світло для монахів, а монахи - світло для людей.

* Коли дитина йде в монастир, батьки плачуть-ридають, бабусі вмлівають (я двічі мала нагоду спостерігати облечини), а парафіяни дружно схлипують (і я з ними). Тож, звісно, моє внутрішнє налаштування до монахів було відповідне - у глибині душі я їх жаліла, назовні ж це виявлялося в моїх намаганнях розвеселити групу старим, як світ, способом - розповісти студентам анекдот чи жартівливу бувальщину до теми заняття. Мої брати-монахи сміялися, розповідали й собі цікаві історії, все було пречудово, аж поки я не переказала жарту про те, як представники компанії "Coca cola" звернулися до Папи Римського з пропозицією, чи не міг би він за мільйон доларів трошки доповнити молитву "Отче наш": "хліб наш насущний і "Coca col'y" дай нам сьогодні". Коли Папа відмовився, представники фірми не каялися, не роздумували над вічними істинами, не міркували над тим, що в цьому світі продається, а що ні, - їх цікавило одне: "Скільки заплатили пекарі?" Історія, як на мене, цілком точно відбиває наш зматеріялізований світ із його зсекуляризовано-прагматичною релігійністю. Але... не всі мої хлопці-василіяни сприйняли цей жарт, а брат Йоан, котрий найсміливіше критикував анекдот (і викладача, звісно) непохитно вважає, що ним ми порушуємо Божу заповідь. Щоправда, в італійському католицькому просторі побутує жарт, побудований на грі слів Fiat (дух) і "Fiat" (автомобільна фірма), і дехто з братів згадав про це, але, з иншого боку, вимоги "не вживай святих слів до жарту" теж ніхто не скасовував. Очевидно, рація тут за релігійним юнацьким максималізмом.
Я ж утвердилася в думці, що не мені втішати монахів, це якраз їхня місія - показати нам, у чому полягає істинна веселість людського буття.

* Сумний монах - це нонсенс. Монаша врівноваженість (яку я сприймала за сумовитість) не має нічого спільного з акедією - унинієм (депресією) - остання від лукавого. Натомість світлий сум, що є наслідком роздумування над "мементо морі", якраз будує душу, приготовляє її до вічности, це сум, що переходить в усміх - до речі, характерна риса багатьох (за моєю шкалою - справжніх) монахів. Цікаво, що до фраземи з виразно негативною семантикою "підвести під монастир" студенти-монахи підібрали позитивну противагу - "завести до монастиря" (!). Бо "добре нам тут" (Мк, 9, 5). А кому не добре - що ж, монастир не тюрма. Але і не будинок відпочинку.
* Монахи-василіяни постять, але в міру. На відміну від давніх ченців-пустельників, котрі практикували строгий піст, умертлювали плоть, проте не йшли до людей (люди могли хіба що приходити до них), василіяни від самого початку існування Чину присвятили себе місіонерській праці - ходінню в народ (тому вони й називаються Чином - саме активна дія, чин, визначає суть їхнього покликання). А голодний, виснажений місіонер - не місіонер. Уже Теодор Студит, послідовник монастичних принципів Василія Великого, писав, що коли чернець недоїв - він наче той порожній корабель - буря перекине його, коли переїв - потоне, як перевантажене судно. І це стосувалося контемплятивних монахів, що практично не виходили за межі монастиря - не витрачали фізичних сил. Семінаристи, до того ж, мусять повноцінно харчуватися, щоб вчитися, а про умертвлення українських мирських і чернечих тіл сповна подбав Чорнобиль - упродовж року мої майбутні отці і в лікарнях лежали, і на застуди в монастирі хворіли - як звичайні студенти, щоправда, скільки молитов було пожертвувано за їх одужання і за оздоровлення всіх хворих людей, я не допитувалася, - і так знаю, що багато.

* Викладачам, якби ті навіть і хотіли, у монастирі надмірно постити не дадуть: радо припрошують пообідати (страви прості, здорові, поживні), випити кави з тістечками - така гостинність (так і хочеться патріотично додати - українська) зворушує, а спільна трапеза, як відомо, єднає. Проте спільна трапеза з братами для викладачів-жінок цілком віртуальна - їм приносять частування до професорської кімнати - трапезна належить до забороненої території. Знову ж таки, я не вірю, що це потрібно Богові, - в Христі Ісусі немає вже ні чоловіка, ані жінки (Гал. 3, 28), до того ж жінка-викладач годинами спілкується зі студентами в авдиторії, то чому їй не вільно, помолившись, спожити Господні дари в одній залі з ними? Спочатку це обурювало (але якось не випадало боротися за права жінок у чоловічому (!) монастирі - це був би цілком новий напрям феміністичного руху, а відтак гендерних студій), а згодом виявилося, що це навіть зручно: збоку зошит, перед тобою вареники - сидиш, як вдома. Трапезуючи на відлюдді, я навіть знайшла своє (естетичне) пояснення такого відокремлення: споживання їжі - процес доволі натуралістичний: хтось сьорбає, хтось кришить хліб на підлогу, а хтось і розливає страву. Негарно. А ми ж звикли бачити монахів красивими, підтягненими, вишуканими у своїй строгості - і вони про це знають. От і вся таємниця. Цікаво, як сприйняли б таке трактування цього монастичного правила Василій Великий чи Теодор Студит? Мене ж така неканонічна герменевтика заспокоїла і навіть підсилила переваги обідання на самоті.

* Та й инакше чи могла б я досхочу намилуватися красенями буками, що впритул підступають до вікна професорської келії-кімнати? У цьому "кіні про ліс" фабула практично відсутня, проте зображення чітке й кольори природні. Небо, щоправда, за кадром, але старі дерева вартують того, щоб на них дивитися й дивитися. На одному з білих буків написано, що "тут був..." - далі з вікна не видно, отож я не знаю імени цього піонера чи комсомольця, але все одно каліки. Дерева безборонні перед злом. Сосново-буковий брюховицький краєвид органічно доповнюють монастирські пси - добрі Вовчик і Берта. Ім'я Вовчикові мусив дати талановитий чоловік, що тонко відчував гармонію імени (нехай і собачого) й оточення. До речі, собака Сергія Єфремова називався не Дік чи Фокс, а Стрийко - національно-фантазійно - тому й гарно. Берта на вигляд теж дуже гарна, але її поліцейське ім'я вносить дисгармонійний відтінок у монастирську ідилію. Час від часу поміж буками виконує гімнастичні вправи бородатий чоловік у спортивному костюмі - духівник семінаристів. Фізкультура в пошанівку серед монахів (теніс, футбол, волейбол), мені ж шкода, що вже не повернеться в мову старий галицький термін, відповідник до неї - тіловиховання. Він так пасував би до монастиря. Вихований дух, виховане тіло. Тоді людина здорова цілком, як он той брат у чорній рясі, що ходить собі між білими буками й медитує - молиться.

* Чоловіче, чого тобі ще треба, коли маєш будинок, бібліотеку і сад коло будинку - повчав стародавній грек. Монахи-семінаристи в Брюховичах мають більше: розкішний сосновий бір, нові навчальні корпуси, бібліотеку, доповнену інтернетом. Але все одно помилявся стародавній грек, як і Герман Гессе з його інтелектуальними ідеями-візіями: усе це ніщо без головного - без віри, що зустріч відбудеться.

* Патріотизм у Василіянському монастирі непоказний, тому є довіра, що справжній. Зрештою, ні василіянам, ні студитам, ні редемптористам немає потреби зайвий раз доводити свою відданість українській справі - кров мучеників свідчитиме про це завжди. Тож у монастирі все стримано: ні розмаїття синьо-жовтих прапорів, ні тризубів, ні стрічок - воно буває лише там, де господарі похапцем поміняли знамена крови на сонячно-небесні, ще й дотепер не вірячи, що "пронесло". Патріотичні забави наших можновладців маліють і никнуть перед справжньою любов'ю до рідної землі. Батьків брата Іллі вивезли до Воркути аж ніяк не для того, щоб в офісах сидіти, син, зрослий на чужині, повернувся додому також не тому, щоб гендлювати російським бензином, хоч має економічну освіту, - вибрав вузьку дорогу. Так, українське суспільство втратило економіста - в особі брата Іллі, нафтовика - в особі брата Леона, хеміка - в особі отця ректора, а ще вчителів, будівельників, автомобілістів, але, за Господньою ікономією, набуло богопосвячених осіб, яким делегувало найважливішу функцію - сопричастя з Творцем. Щоб виконати її, монахи відрікаються не від світу, а від себе - для світу, а це вже подвиг - не кожен двигне. За василіянською термінологією, прийняти вічні обіти - це прийняти професію. Покликання стає професією. Коли б так ставалося і за монастирськими стінами. Мріяв же колись Сковорода...

* Коли в гуртожитках Політехніки настає вечірнє пожвавлення, у Василіянському інституті за розкладом - канонічне мовчання, ісихія. Це побожна, глибока мовчанка, безмовність, що передбачає внутрішній діялог з Богом. Гарно й собі запровадити такий час, відвоювати його в суєти - мовчати, слухаючи в тиші Господа. Чернечий постриг, вічні обіти - це для вибраних, звісно. Але, маючи яких 22 роки, хіба не було б пречудово ще два-три присвятити Творцеві - у (при) монастирі, не конче в монашому габіті, - і в такий спосіб освятити початок своєї земної самостійної дороги? До прийняття професії (вічних обітів) чернець готується 7 років, а до цього часу щороку складає тимчасові обіти - на скільки вистачить снаги. Мудро і гідно.

* Монахи не цілком як птиці небесні, що не сіють і не жнуть, - у Крехові є свої поля і вся господарка (у Брюховичах, щоправда, нема, бо це навчальний заклад), але все це настільки допоміжне, другорядне. Якби навіть монахи не сіяли і не жали, то все одно не пропали б. Бог дає помисел жертводавцям: що має піти на Церкву - піде на Церкву, решта - на потребуючих. Монастир є тим Божим пунктом перерозподілу земних дібр між людьми. У Брюховичах монастир ще недобудований, та й від траси далеченько, але вже є свої постійні відвідувачі, що живуть коштом монашої обителі. Пункт перерозподілу діє.

* Поки Брюховицький інститутський монастир, чи то монастирський інститут, поволі, але твердо стає на ноги, - "Крехів молиться за друзів". Те, що Крехівська літературна студія під орудою письменника Петра Шкарб'юка (симпатично-грамотний апостроф у прізвищі свідчить сам за себе - на відміну, скажімо, від гастрольних оголошень про концерти Стефюк) є помітним явищем у теперішній молодій українській християнській поезії, назагал відомо поціновувачам. Мені ж відкрилося инше: студенти в розмові на мовні теми згадали про свого наставника (по-василіянськи: магістра новиків) отця Василя Богдана Мендруня саме в контексті поетичної творчости - і як про автора збірок, і як про зачинателя студії. Поет-священик ходить якщо не по лезу бритви, то принаймні по лезу сокири (Тарас добре знав, де вона лежала): напише сухо-канонічно - не вгодить ні людям, ні Богові (Господь дав іскру - очікує на полум'я!), напише розкуто-вільно - людям вгодить, але чи втримає межу? Тут потрібна відвага. Хто її не має, не зворушить серця і не зачарує естетичного чуття. Отець Мендрунь, на щастя, вміє це зробити: "Пахло весною, Світ став наче світліший - я причащався", "Іспанці, іудеї, італійці і індуси Ідуть, ідуть, ідуть, ідуть... Іду, Ісусе". Отець ректор також, попри нескінченні свої італійсько-польсько-македонсько- і т.д. - українські мандрівки, попри дбання про все - від номера окулярів для брата-семінариста до техогляду монастирських машин, попри реколекції, конференції і відправи, тобто попри повноту служіння (чи завдяки їй?), - зупиняється на мить, вражений чарівливістю Божого світу-дару: "Ось світлячки дощу посипались на мене, І я застиг, щоб не згасити їх". Миколай-Руслан, і Севастьян-Назарій, і Максим-Петро, і решта братів шукають Слово у свій спосіб. І знаходять: "Спасенної дай благостині мені, видючий Абсолюте! Волію витримати в Чині, прив'язаним до нього бути" (бр. Миколай Микосовський).
Що ж, які наставники, такі й вихованці.

* Не знаю, чи стану колись в чергу до сповіди до котрогось із теперішніх семінаристів, можливо, стримає статус викладача, але ті духовні цеглини, що зміцнили мури мого внутрішнього монастиря за цей рік, я поклала завдяки їм - теперішнім і майбутнім отцям Василіянам.

Галина НАКОНЕЧНА, доцент НУ "Львівська політехніка", кандидат філологічних наук









» 
Спаси мене, Господи
 
Спаси мене, Господи, бо нема вже побожного, з-поміж людських синів позникали вже вірні!

Марноту говорять один до одного, їхні уста облесні, і серцем подвійним говорять...

Нехай підітне Господь уста облесливі та язика чванькуватого.

Тим, хто говорить: Своїм язиком будемо сильні, наші уста при нас, хто ж буде нам пан?

Через утиск убогих, ради стогону бідних тепер Я повстану, говорить Господь, поставлю в безпеці того, на кого розтягують сітку!

Господні слова чисті, як срібло, очищене в глинянім горні, сім раз перетоплене!

Ти, Господи, їх пильнуватимеш, і будеш навіки нас стерегти перед родом оцим!

Безбожні кружляють навколо, бо нікчемність між людських синів підіймається.
Детальніше>>
Зміст Поступу
Перша сторінка
  ·  Ратуша під слідством 
  ·  Парламент "зависнув" 
  ·  Старт народного президента 
  ·  "Динамо" (Заґреб) -- "Дніпро", 0:2 
Погляд
  ·  Львівський журнал для всієї України 
  ·  Парламент можуть розпустити 
Поступ у Львові
  ·  Мер повинен відповісти 
  ·  Допомога прикордонникам 
  ·  Боремося з інтелектуальними піратами 
  ·  У Львові буде площа Папи 
  ·  У Львові розстріляли подружжя 
  ·  Житлові проблеми військових 
  ·  Справу Шендрика завершують 
  ·  Поляки за співпрацю з реґіонами 
  ·  Нептун теж постраждав 
  ·  ХРОНІКА 
Поступ з краю
  ·  Новий наступ Медведчука 
  ·  ЦВК без Рябця 
  ·  Пукач на свободі 
  ·  Донецьку владу -- у відставку 
  ·  Невчасне рішення СДПУ(о) 
  ·  Європа застерігає 
  ·  Яворівський на чолі НСПУ 
  ·  КРАЄВИД 
Поступ у світі
  ·  Новий лідер консерваторів 
  ·  Американцям нікуди відступати 
  ·  Вбивця із Зеленої ріки 
  ·  "Вояжери" на межі 
  ·  Ікона чекає повернення 
  ·  Скандальний одяг 
  ·  СВІТООГЛЯД 
Економіка у Поступі
  ·  Коробки без обробки 
  ·  Недовірлива Америка 
  ·  Хто наступний? 
  ·  НОВИНИ ЕКОНОМІКИ КОРОТКО 
Аналітика у Поступі
  ·  Ядерна дилема 
  ·  Портфельна революція 
Арт-Поступ
  ·  ТЕАТР 
Духовний Поступ
  ·  Рік у монастирі 
  ·  Спаси мене, Господи 
Спорт-Поступ
  ·  Сергій Бубка -- знову чемпіон 
  ·  Ставка на нічию не зіграла 
  ·  Перемагають лише жінки 
  ·  ТРАДИЦІЯ 
  ·  НОВИНИ СПОРТУ КОРОТКО 
Пост-Faktum
  ·  Сезон винобрання 
  ·  КАЛЕНДАР