|
|
|
|
Погляд »
|
|
|
|
|
___________________________________________________________________________
|
Спадщина |
|
|
| Тарас ПРОХАСЬКО |
| |
Свій перший досвід смерті я пережив тоді, коли мав сім років (моєму братові було відповідно п'ять, тобто у нього все відбулося раніше, хоч і народився він пізніше). Тоді померла перша бабця.
Потрібно було прожити ще сім років, щоби зрозуміти, що та смерть не була чимось винятковим, якимось дитячим маривом. Що люди дійсно поступово відходять. Що cаме цей відхід і є тим, що можна назвати власною смертю або смертю цілого світу.
Бо ще через кілька років я усвідомив чітку відмінність між Смертю і вмиранням. Власне вмирання, незалежно від сили пережитих відчуттів, зовсім не викликає почуття присутності смерті. Це -- твоя приватна пригода, яка, здається, як і найнебезпечніший сон, ніколи не закінчиться справді остаточним закінченням. Натомість реальна Смерть -- це коли такі повноцінні і важливі для тебе світи просто перестають бути.
Минуло ще трохи часу. Я побачив, переконався, що смерті нема взагалі. Світи нікуди не відходять. Вони, безсумнівно, вгніжджуються десь тут, поруч, у, на, при, поза, перед... (Не йдеться навіть про генетику.)
Бабця виявилася неймовірно щедрою стосовно того, що називається спадщиною.
Не йдеться про те, що я дійсно пам'ятаю. Бо я не можу пам'ятати надто багато.
Пам'ятаю єдине повчання. "Не будь ординарним," -- просила бабця. Пам'ятаю кілька прислів'їв по-німецьки, які вона повторювала, коли ми з братом сиділи на її ліжку. Пам'ятаю, як вона робила щоденну гімнастику до останніх днів життя. Пам'ятаю, як до неї приходив майже святий отець Слезюк, як вони довго розмовляли і молилися в її кімнаті, ставили на стіл скульптуру Христа, що несе хреста. Пам'ятаю, як я лежав хворий і наспівував якусь пісеньку про совєтську армію, щойно вивчену у дитячому садочку, де я пробув якийсь тиждень, бабця попросила цього більше ніколи не співати, навіть тоді, коли буду ще хворішим. Пам'ятаю, як бабця іноді не витримувала без роботи і мила ночами начиння. Пам'ятаю її лагідність до одних відвідувачів і певну строгість до інших -- до неї щоденно приходили якісь люди. Пам'ятаю, як скажено ми з братом дуріли і кричали в одній із кімнат кілька годин перед тим, як вона померла в іншій, як ми перелякано увійшли саме туди, яка була тиша, яка була погода, як ми притихли...
Не йдеться і про те, що я можу пам'ятати вже з пізніших років -- фотографії, документи, розповіді мами та інших людей, котрі з нею зналися... Колись я це все ретельно досліджу і запишу її документальну біографію.
Не йдеться про бабцину історію, яка зуміла стати частиною моєї настільки, що у деяких снах цитати з неї важко відділити від фрагментів власного пережитого.
Не йдеться навіть про сприйнятий досвід -- бабця вчилася в початковій школі німецькій, гімназії польській, медицину почала студіювати у Львові, була у Гмінді, там познайомилася з моїм майбутнім дідом, він їй дарував книжки англійські та російські, була офіцером в УГА, була з ними дуже довго, отримала кілька нагород від Червоного Хреста, продовжувала навчання у Відні, одружилася з тим, з ким запізналася колись у Гмінді, у церкві святої Варвари, народила дитину, повернулася до Станіславова. Бабця спеціалізувалася в офтальмології, але єдиний станіславівський офтальмолог-українець попросив її не створювати конкуренції. Вона знову поїхала до Відня і перекваліфікувалася на отоларинголога. Повернулася з сім'єю до Станіславова. Практикувала. Лікувала. Їй довіряв кожен, хто хоч раз потрапив на прийом. Вдячні пацієнти подарували їй араукарію. У сорок п'ять років вона народила ще одну дитину, яка згодом стала моєю мамою. Це виявилося Божою милістю, бо через кілька років померла дитина старша, без якої вже собі важко було уявити життя. Бабця дуже довго працювала, навіть у пенсійному віці.
Ще пам'ятаю, що вона вчила нас завжди складати ввечері одежу так, щоби серед ночі бути готовим до будь-чого за якусь хвилину. Навіть навпотемки і навпомацки. Стіна пивниці у нашому будинку була так само списана датами авіаційних нальотів з бомбардуваннями, як і остання сторінка бабциного молитовника, де множилися реєстри втрат, за душі яких треба помолитися. Не йдеться про якісь речі, реліквії і ужиткові пам'ятки.
Бо бабця виявилася значно щедрішою у тому, що можна вважати спадщиною.
Бабця подарувала мені це місто. Куди б я не пішов, тепло її перед-тим-перебування вже мене гріє. Будинок, в якому вона народилася, виявився філіалом художнього музею. Школа, де вона вчилася, біля базарчика, де я купую продукти. Її колишня гімназія -- навпроти моєї колишньої школи. Будинок, у якому вона поселилася -- у тому кварталі, в якому я прожив усе своє життя. І так далі. Не кажу вже про вулиці, якими вона ходила.
Таке ж трапляється й у Львові. Хоч і не з такою напругою.
Шкода, що я ще ніколи не був у Відні. Вона мешкала там багато років. Але знаю, що, потрапивши колись туди, не чутимуся чужим. Щось та й впізнається, десь відчується певне тепло. Таку я вже отримав спадщину. |
|
|
|
|
Європейські аванси Україні |
|
|
| Іван СМІШКО |
| |
Україна наполягатиме на компенсації можливих негативних наслідків розширення Європейського союзу у травні 2004 року, коли до нього приєднається 10 нових членів. Про це заявив перший заступник міністра закордонних справ України Олександр Чалий після завершення зустрічі прем'єр-міністра України Віктора Януковича з делегацією Європейського парламенту, яка перебуває з візитом в Україні.
"Сьогодні країни-кандидати, вступаючи в ЄС, вводять візовий режим, припиняють дію угод про вільну торгівлю, але ж ми (Україна) втрачаємо від цього, і ми вправі вимагати, щоб у протоколі про приєднання конкретних країн до ЄС був прописаний механізм, як буде компенсуватися ця нова ситуація", -- сказав Чалий. |
| Детальніше>> |
|
|
|
Хворих стає все більше |
|
|
| Орися ПІДЛІСНА |
| |
Троє з дев'ятнадцяти дітей села Вербляни, що були госпіталізовані через невідому інфекцію, вчора були виписані з лікарні. Хоча кількість хворих, як повідомляє аґенція "Контекст-медіа", тільки збільшується.
Якщо на 30 вересня захворювання з підозрою на гостру респіраторну інфекцію було виявлено у 150 мешканців Верблян, у тому числі 121 дитини, то вже вчора, за словами заступника епідеміологічного відділу Львівської обласної санепідемстанції Оксани Солонини, на амбулаторному лікуванні там перебувало 215 осіб. Серед них 175 дітей шкільного і дошкільного віку. За словами санепідеміолога, у 15 госпіталізованих дітей підтверджено вірус грипу H3N2. |
| Детальніше>> |
|
|
|
Есдеків позбавили керівництва |
|
|
| Мар'яна П'ЄЦУХ |
| |
Львівська обласна рада, яка, як з'ясувалось, не в змозі захистити своїх депутатів від "політичного переслідування", вирішила допомогти їм у інший спосіб. Так, обласні депутати, які втратять роботу на державних посадах внаслідок переслідування владою за політичну позицію, зможуть отримати нове працевлаштування в апараті облради. Про це на останньому засіданні ради натякнув голова облради Михайло Сендак.
Минулого понеділка частково цей намір уже втілили в життя. Голосуванням депутатського корпусу було збільшено штат працівників ради з п'ятдесяти до сімдесяти. Рада аргументувала необхідність збільшувати штат для поліпшення ефективності своєї роботи.
А нещодавно звільнений з посади голови Сколівської райдержадміністрації Василь Романів уже став головою комісії облради з питань бюджету. До того її очолював член СДПУ(о) Олексій Сточило, який також є начальником Дрогобицької податкової інспекції. |
| Детальніше>> |
|
|
|
