BRAMA - News - Weather - Elections - Business - Sports - Brama Press - Calendar - Classifieds



    Перша сторінка.    Погляд.    Поступ у Львові.    Поступ з краю.    Поступ у світі.    Арт-Поступ.    Історія у Поступі.    Листи у Поступ.    Дискусія у Поступі.    Музика Поступу.    Пост-Faktum.   
ЕКСКУРСІЇ У ЛЬВОВІ. ВІД 100 ГРН. 050 430 50 79
  Цитата Поступу
Бог предвічний народився,
Прийшов днесь із небес,
Щоб спасти люд свій весь,
І утішився.
 
10 вересня 2003 р.
   ·  на головну  · 1999-2002  · досье  · архів світлин  · форум
buy visitors

Купол
Львів
  13:35 25-07-2017 -   У Львові злодій застряг у вентиляційній шахті  
  13:16 25-07-2017 -   У Львові планують відреставрувати каплицю Боїмів  
  13:13 25-07-2017 -   Представниця Львівщини – володарка «золота» Чемпіонату Європи з кульової стрільби  
  10:48 25-07-2017 -   Два водії постраждали внаслідок ДТП у передмісті Львова  
  10:42 25-07-2017 -   «Гаряча лінія міста» відновила роботу після нічного буревію  
Україна
  13:32 25-07-2017 -   В Івано-Франківській області отруїлися 11 іноземців  
  13:13 25-07-2017 -   В Україні виявили новий кібервірус, який «ламає» смартфони  
  10:47 25-07-2017 -   На Закарпатті під час негоди дерева потрощили авто, знеструмлені 30 населених пунктів  
  10:44 25-07-2017 -   Абітурієнтам залишилось 2 дні, щоб подати заяви на вступ  
  10:43 25-07-2017 -   На Полтавщині знайшли «скіфське золото»  
Світ
  13:33 25-07-2017 -   Майк Тайсон розповів про домагання педофіла в дитинстві  
  12:47 25-07-2017 -   Австралієць побував в 50 країнах, не використовуючи літак  
  10:25 25-07-2017 -   Малюнок Трампа виставлять на торги  
  10:23 25-07-2017 -   Планетологи виявили воду на Місяці  
  15:15 24-07-2017 -   Кремль пояснив стягування військ до України  



  ·  · 
 
Поступ 1999-2002 рр. у попередній версії

Дискусія у Поступі  »  АНАЛІЗ

___________________________________________________________________________

(Без)вiдповiдальнiсть iнтелектуалiв
Микола РЯБЧУК
 
Микола Рябчук
Кожна людина має свiй шлях, який вiдчуває (або не вiдчуває) iнтуїтивно. Давнi греки вважали, що кожна людина повинна дослухатися свого "демона", давнi китайцi вважали, що, слiдуючи своєму "дао", слiд повсякчас зважати на химерну взаємодiю-взаємоперетворення протилежних начал "iнь" та "янь", Сковорода закликав знайти собi "сродне заняття" -- i, мабуть, теж мав рацiю.

Замолоду я випробував шлях, який схiднi мудрецi назвали б шляхом Малої Колiсницi, я називаю це шляхом свiдомого аутсайдерства, але нiчого доброго з цього не вийшло. Тобто усе те добре, що, може, й вийшло -- вiршi i проза, якi писав, безтурботне богемне життя, спiлкування з блискучою мистецькою й довколамистецькою молоддю, котра, як i я, намагалася творити альтернативну до панiвного офiцiозу культуру, зрештою, вiдчуття внутрiшньої свободи серед брежнєвського маразму. Усе це не зрiвноважувало тiєї безневинної сльози, про яку писав Достоєвський, i яку спричиняла, на жаль, моя легковажнiсть, моя холерична вдача, моє тогочасне ставлення до життя, як до великої гри, забави, гепенiнґу. В кожнiм разi, саме з тiєї доби я почуваю певне почуття провини перед кiлькома людьми, насамперед, перед батьками -- на жаль, непоправної.

Кожен шлях потребує певної внутрiшньої дисциплiни, а також нагадування самому собi, що є й iншi шляхи, теж, може, слушнi i теж гiднi поваги. Без цього "мала колiсниця" ризикує загрузнути в баговиннi парохiалiзму i нетерпимостi, занудного догматизму та iнфантильної маячнi про українську пiч, українську хату й український велосипед. Натомiсть "велика колiсниця" повсякчас ризикує зiрватися в крижаний простiр постмодерного релятивiзму, в холодне сяйво цинiчного iнтелекту, що, наче зiрка над нашим глобальним селом, над нашим мак-свiтом, свiтить -- але не грiє...

Вiд п'ятнадцяти чи, принаймнi, сiмнадцяти рокiв -- вiдколи я всерйоз пишу якiсь тексти -- я не маю жодного сумнiву щодо свого покликання, себто, що я є людиною слова, пера, друкарської машинки, портативного комп'ютера. Водночас я й сьогоднi не маю цiлковитої певностi щодо сутi цього "покликання". Я нiколи не кажу незнайомим людям, що я письменник -- лише журналiст, i стараюсь не називати себе полiтологом чи культурологом -- лише критиком та публiцистом. Власне, у тих двох книжках, що отримали щонайпрестижнiшу i щонайпочеснiшу для мене нагороду Антоновичiв, як i в тiй третiй, котра щойно побачила свiт у видавництвi "Критика", ви легко знайдете на останнiй сторiнцi примiтку "Науково-популярне видання"...

Водночас, попри цю усвiдомлену настанову на "популярнiсть", мушу зiзнатися, що нiколи в своєму життi не писав для "народу" -- нi в широкому, суто технiчному значеннi "всього населення", нi у вужчому, символiчному значеннi його "кращої", "нацiонально свiдомої" та "репрезентативної" частини. Свої першi лiтературнi спроби, наскiльки пригадую, я робив, бо менi це було цiкаво, менi це подобалось. Потiм, трохи пiзнiше, я писав ще й тому, що це подобалося моїм друзям. Безумовно, це було марнославство. Але коло читачiв самвидаву було досить вузьким i мене це, здається, цiлком влаштовувало. Моє марнославство було снобiстичним -- воно втiшалося якiстю (можливо, уявною) i зневажало кiлькiсть (можливо, несправедливо). Та все ж принаймнi пiд одним оглядом самвидав був доброю школою: вiн змушував писати цiкаво. Нецiкавi тексти просто не витримували природного -- щонайприроднiшого, як на мене -- рукописно-машинописного добору.

Згодом, зайнявшись лiтературною критикою, а потiм i полiтичною публiцистикою, я iстотно розширив свою авдиторiю -- з кiлькох десяткiв або сотень читачiв до кiлькох тисяч або й десяткiв тисяч. Утiм, не знаю, чи таке розширення у 50-мiльйоннiй країнi можна вважати справдi iстотним. У кожному випадку я нiколи не вважав кiлькiснi параметри "популярностi" справдi важливими: для їх розширення зовсiм не конче писати якiсь книжки, досить помаячити кiлька хвилин на телеекранi у прайм-тайм. І, до речi, я переконаний, що публiчним iнтелектуалам аж нiяк не варто цуратися цього заняття -- якщо вже вони наважилися стати публiчними.

Але, як бачите, я весь час ухиляюся вiд прямої вiдповiдi на головне запитання: для кого я пишу й для чого. Наскiльки пригадую, нашi класики теж ставили собі це запитання i теж ухилялися вiд прямої вiдповiдi. Можливо, вони її справдi не знали, а можливо, просто боялися сформулювати. Шевченко, який вигукував: "На дiдька бiсового трачу i час, i пера, i папiр?!" i котрий побивався, що з приводу його вiршiв "нiхто не гавкне, не лайне", здається, був першим, хто вiдчув катастрофiчну розрiдженiсть українського культурного, iнтелектуального, духовного чи як там його ще назвати, простору. Сьогоднi ми називаємо цю розрiдженiсть дисфункцiональнiстю -- українська культура, як проникливо написав кiльканадцять рокiв тому Іван Дзюба, не функцiонує як цiлiснiсть. Вона iснує як сума явищ, iнодi надзвичайно цiкавих, але не функцiонує як повноцiнна система, що мала б охоплювати рiзними своїми рiвнями, жанрами i субкультурами все населення i, вiдповiдно, пiдживлюватись вiд усiх цих рiвнiв, жанрiв i субкультур. Вона дуже схожа на культуру дiаспори чи, коли хочете, нацiональної меншини -- адже майже в усiх великих мiстах україномовнi українцi є меншиною, причому у своїй переважнiй бiльшостi -- соцiально упослiдженою, марґiнальною...

В Українi, як самi знаєте, коло активних носiїв української мови є досить обмежене -- воно не охоплює величезних мас росiйськомовного мiського населення i, що ще гiрше, майже не охоплює так званих "елiт" -- за винятком невеликого й маловпливового прошарку гуманiтарiїв та ще тоншого прошарку професiйних полiтикiв i бюрократiв, переважно сiльського або захiдноукраїнського (тобто, здебiльшого, теж сiльського) походження. Майже всi нашi нацiональнi чи, краще сказати, державнi, чи, ще точнiше, "мєстниє" авторитети -- полiтичнi i бiзнесовi, податковi i полiцiйнi, кримiнальнi й спортивнi, одним словом -- кримiнально-полiтично-бiзнесово-податково-полiцiйнi -- ставляться до української мови й культури у кращому разi байдуже, в гiршому -- зневажливо або й вороже.

Тому я не довiряю авторам, котрi стверджують, буцiмто пишуть для "народу". Той "народ", для якого вони нiбито пишуть, треба насправдi ще витворити. У Францiї, Нiмеччинi та Італiї його витворила для себе державна бюрократiя. В Галичинi, за браком держави, творенням українцiв iз мiсцевих селян мусили зайнятися греко-католицькi священики та свiтська iнтелiґенцiя. Натомiсть у Надднiпрянщинi iмперськi бюрократи успiшно перетворили мiсцевих селян на "руських", а згодом "совєтських"...

Сьогоднi цi "зловорожi сили" перебувають у певнiй розгубленостi, оскiльки стара русифiкацiйна полiтика начебто офiцiйно закiнчилася, нова -- українiзацiйна -- натомiсть так i не почалася. Тому нова "незалежницька" бюрократiя, що переважно є старою совєтською, розривається, як менi здається, мiж двома несумiсними iмперативами: з одного боку, їй, безумовно, потрiбен власний народ, яким, вочевидь, мав би стати народ "український" (раз уже "мєстна" держава так називається); але з другого боку, їй страшенно не хочеться, щоб покiрне населення, успадковане вiд СССР, спiльнота атомiзованих напiвфеодальних пiдданих перетворилася на солiдарну модерну нацiю, свiдому своїх прав i свого власного суверенiтету. Звiдси, власне, і шизофренiчна полiтика українських постсовєтських "елiт", їхня сумнозвiсна "багатовекторнiсть", їхня схильнiсть сидiти на двох стiльцях, бiгати мiж краплями i танцювати ленiнське танґо за принципом "крок уперед -- два кроки назад".

Безумовно, мої симпатiї на боцi тих, хто намагається витворити модерну українську нацiю, а не тих, хто намагається, за бiлоруським зразком, законсервувати тут домодерного гомо совєтiкуса як соцiальну й електоральну базу свого полiтичного, економiчного та культурного домiнування. Було б, однак, спрощенням стверджувати, що я пишу свої "полiтологiчнi" тексти саме для них, українських "нацiєтворцiв", котрим справдi симпатизую, але й котрих часто критикую -- i за згадану iдеалiзацiю та мiфологiзацiю "народу", i за полiтичну яловiсть та непослiдовнiсть, i, зрештою, за недостатнє, як менi здається, усвiдомлення модернiзацiйної проблематики в їхньому українiзацiйному проектi.

За великим рахунком, я пишу для всiх, кому це цiкаво; звiсна рiч, що насамперед це мусить бути цiкаво менi самому... В цьому контекстi моя давня вiра, що треба писати, перш за все, для самого себе, для свого власного задоволення, може видатись дещо дивною. Але я в нiй i далi перебуваю. Я переконаний iндивiдуалiст i не люблю колективiстiв. Колективiсти, за моїми спостереженнями, погано працюють, постiйно пиячать, не мiняють шкарпеток, не чистять зубiв, зате при кожнiй нагодi люблять потеревенити про чоловiчу дружбу, слов'янську духовнiсть, українську самобутнiсть та вселюдське щастя. Я вважав i вважаю, що людина повинна дбати передусiм про себе, свою сiм'ю, свiй дiм. Лише перверсивна, збоченська совєтська свiдомiсть звикла протиставляти суспiльний iнтерес приватному. Суспiльний iнтерес тим часом виростає з глибоко усвiдомленого приватного, особистого. Людина, що справдi любить себе, свою сiм'ю, свiй дiм, не полiнується замести подвiр'я, помити пiд'їзд, посадити на пiдвiконнi герань, повитирати у лiфтi совковi написи. Така людина добре працює, бо робить це для власного задоволення, для доброго i стабiльного заробiтку, а не для абстрактного суспiльного блага, яким, як правило, користається аж нiяк не суспiльство, а цiлком конкретнi шахраї... Зрештою, ця людина, попри примарнiсть надiй на змiни, все ж iде з року в рiк на виборчi дiльницi, аби коли-небудь таки покiнчити з безконечною, як кошмарний сон, восьмидесятип'ятилiтньою "спадкоємнiстю" совково-бiльшовицької влади в Українi.

Я знаю, що це не багато, i що справжнi герої та патрiоти здатнi на значно бiльше. Але давайте для початку зробимо хоча б це.

І нарештi, сказавши вже досить про себе, я хотiв би сказати ще дещо про всiх нас. Я маю насамперед на увазi iнтелiґенцiю, зокрема, ту її порiвняно невелику частину, котра має певне публiчне iм'я, виконує певнi публiчнi функцiї i котру можна, вiдповiдно до захiдної традицiї, назвати публiчними iнтелектуалами. В Українi, як i в усьому тоталiтарному СССР, ця iнституцiя не була розвинена, тому що практично не iснувало публiчної сфери, незалежної вiд Держави...

Але, на жаль, i в пiслясовєтськi часи повноцiнна iнституцiя публiчних iнтелектуалiв в Українi так i не сформувалася -- почасти через слабкiсть самого iнтелектуального середовища та його мовно-культурну подiленiсть, ба навiть взаємовiдчуженiсть, почасти через переважно неоколонiальний характер публiчної, зокрема мас-медiйної сфери в Українi, яка значною мiрою залишається лише ретранслятором та провiнцiйним споживачем "метропольних" московських дискурсiв. Але також, гадаю, вона не сформувалася ще й тому, що українськi iнтелектуали надто легко повелися на солодкоголосу риторику посткомунiстичної номенклатури про "злагоду", "єднiсть" та "розбудову держави", даючи волю власним патерналiстським нахилам, орденолюбству та традицiйному колаборацiонiзму. Вони забули, а може, нiколи й не розумiли, що обов'язок публiчних iнтелектуалiв -- репрезентувати i розбудовувати суспiльство, а не державу, озвучувати саме його потреби i захищати саме його iнтереси перед захланним державно-бюрократичним монстром...

Зайве, мабуть, пояснювати, що "розбудова" такої держави, пiд проводом саме таких персонажiв не може бути нiчим iншим, як розбудовою апарату насильства, брехнi, компрадорського пограбування своєї країни та змiцнення щонайбридкiшої i найбрутальнiшої олiгархiчної диктатури.

Я, знову ж таки, не хотiв би виглядати наївнiшим, нiж я є насправдi, i тому мушу зробити ще одне важливе уточнення. Коли я кажу про колаборацiю українських iнтелектуалiв з авторитарною владою, я маю на увазi саме публiчних iнтелектуалiв, а не звичайних державних службовцiв, серед яких, безумовно, далеко не всi -- безпринципнi кар'єристи, злодiї i брехуни, i без яких, припускаю, ця держава мoгла б бути ще бридкiшою, безсоромнiшою та вiдверто українофобською. Йдеться виключно про людей iз певною публiчною репутацiєю, певним публiчним iменем -- людей, участь яких у владi (незалежно вiд характеру цiєї участi) має в очах суспiльства символiчний характер i означає об'єктивно публiчне санкцiонування цiєї влади. Публiчний iнтелектуал, який обiймає урядову чи дипломатичну посаду або й просто подає руку персонажам Мельниченкових плiвок, робить певний публiчний жест, подає сигнал усьому суспiльству: з цими людьми, мовляв, можна вiтатися; з цiєю владою можна мати справу; вона, звiсно, погана, а все ж -- наша.

Якщо ми маємо публiчних iнтелектуалiв, котрi так мiркують i так кажуть, ми не повиннi дивуватися, що маємо таке населення i таких правителiв...









Зміст Поступу
Перша сторінка
  ·  Хліб без ПДВ 
  ·  Осінні акції опозиції 
  ·  Останній шанс 
  ·  Медведчук на грошах 
Погляд
  ·  Тимошенко проти Піскуна 
  ·  Професіонали 
  ·  Угорські візи. Польський варіант 
Поступ у Львові
  ·  У черзі до Польщі 
  ·  Вчителі повинні почекати 
  ·  Важкий державний хліб 
  ·  Туристів усе більшає 
  ·  Суперечка за приміщення 
  ·  Нова автомагістраль 
  ·  Пошук винних 
  ·  Депутати проконтролюють кредит 
  ·  Львівщина проти ЄЕП 
  ·  ХРОНІКА 
Поступ з краю
  ·  До нас їде ревізор 
  ·  Одеса просить нафти 
  ·  Омельченко звинувачує Кучму 
  ·  Комуністи себе зраджують 
  ·  НРУ вже ні з ким не об'єднується 
  ·  Житло знову подорожчає 
  ·  Довічне ув'язнення маніяка 
  ·  КРАЄВИД 
Поступ у світі
  ·  Кім Ір Сен замість ракет 
  ·  Араби визнають Правлячу раду 
  ·  Енергетична агресія Росії 
  ·  Справа Закаєва 
  ·  Сумні підсумки спеки 
  ·  Дні молитви в Аахені 
  ·  СВІТООГЛЯД 
Арт-Поступ
  ·  Шульц-Кауфман у Києві 
  ·  Національний музей не шанує своїх засновників? 
Історія у Поступі
  ·  Битва під Оршею 
  ·  АРХІВАРІУС 
Листи у Поступ
  ·  Дорожнє 
  ·  До церковних маніпуляцій 
  ·  Підписи зібрано обманним шляхом 
  ·  Коментар 
  ·  Відгук "лівої" дівчини 
Дискусія у Поступі
  ·  (Без)вiдповiдальнiсть iнтелектуалiв 
Музика Поступу
  ·  Фоторобот старого Елвіса 
  ·  Україна гастрольна 
  ·  Звичайна звукова хвиля 
Пост-Faktum
  ·  Сер Шон Коннері 
  ·  КАЛЕНДАР