Буття з’являється кожної миті, довкола кожного “тут” перекочується куля “там”. Скрізь – середина. Стежина вічності – крива. Бо моя настанова така: хто хоче навчитися літати, спершу мусить навчитися стояти, ходити, бігати і танцювати – нараз літати не навчишся!
Ф. Ніцше. “Так сказав Заратустра”
Випадковості так часто спрацьовують, що мимоволі хочеться називати їх якось інакше, аж до протилежного.
І те, що Андрій Водічев став актором театру ім. Леся Курбаса, – також закономірність випадковості. А може, траєкторії орбіт небесних світил так перетнулися, що в точці перетину ожив, налився магічною силою якийсь потаємний карбункул – як у гофманівського Володаря Бліх – і провістив, і висвітлив Андрієву долю? Ну що, скажуть, незвичайного в тому, що група харківських школярів приїхала на екскурсію до Львова? Яка така містика в тому, що друзі з Харківського театру ім. Шевченка познайомили його з Кучинським? Тоді Андрій не побачив жодної вистави театру, але відчув: Львів – його місто. Ото вже, мабуть, і є містика.
І все вирішилося відразу, ніби й не було альтернативи – життєвої, доленосної. Просто сказав: “Я просто приїду”. І приїхав. Відчув атмосферу – і зрозумів, що залишиться тут. Дарма, що не знав, чим займатиметься в театрі, бо про акторство навіть і подумати не міг. (До речі, “вир” театру ім. Леся Курбаса затягує чи не кожного, хто спізнає його сутність, а вона прозора, вабить теплом і спогадом про те твоє, якого не було, але яке завжди жило в тобі, як домовик у хаті).
Сьогодні Андрій Водічев – Еродій у “Чудному глумі” Сковороди, Родіон Раскольников у “Забавах для Фауста” за “Злочином і карою” Ф. Достоєвського, Юда в “Апокрифах” за Лесею Українкою, Федр у “Хвалі Еросу” Платона, а ще Єпіходов у “Вишневому саду” А. Чехова (амплітуду виміряйте самі!).
Він уже вважає себе ветераном театру, але на запитання, як чується по роках – і яких! – роботи, відповідає: “Усе так само вчуся. Вчуся професії”.
Ним милуються – його пластикою, стрімкістю його ходи, його привабливістю... (Хотілося розвинути цю тему, але знаю, що Андрій страх як цього не любить, навіть сердиться... Але ж не сховаєш!).
Скільком акторам цього було б достатньо, але він – курбасівець!
Він хоче пройти у двері, прочинені в новий час. “В’їхати” в час – тобто в нову якість, піднятися на нову сходинку пізнання. У цьому йому допомагають студенти, спілкування з ними. Андрій – асистент Кучинського з майстерності актора й пластики на курсі театрального факультету Львівського національного університету. Вони з Володимиром завели альбом, названий “Квітка стилю”, за зразком трактату Дзеамі (близько 2000 року до н. е.). Тут уміщено ази професії: виписки з Є. Гротовського, А. Васильєва, М. Чехова – мудрі й на диво тонкі за духом...
Студенти мало знають про театр, їхня любов до мистецтва – суто емоційна, багато в чому ідеальна (загадаймо слова Дорна з чеховської “Чайки”: “Якщо в суспільстві люблять артистів і ставляться до них інакше, ніж, скажімо, до купців, це природно. Це – ідеалізм”).
– Головне, – вважає Андрій, – не нав’язувати їм свого бачення, щоби кожен приніс свій театр. У цьому поколінні є те, що спонукатиме нас до пошуку себе в новому часі, а це – найважливіше. Він вірить у всіх, кожному хоче дати шанс реалізуватися, але приєднується тільки до тих, хто може дати йому щось, якусь маленьку дещицю отого “чогось”.
... Якось я не зовсім тактовно висловилася з приводу однієї студентки, яка дуже погано показала себе на заліку (щоправда, буває, що в театрах – на професійній сцені – й не таке зустрінеш!).
Андрій м’яко докоряв мені:
– Вони ж вчаться... Нездар немає. Треба знайти зерно і дати ґрунт, щоб воно проросло. Цього констатацією факту не досягнеш. ...І знову повторює, що треба, аби молода людина повірила в себе.
Мабуть, і він як актор відбувся, бо Кучинський повірив у нього й примусив повірити в себе.
Присутність на сцені Володимира як партнера, звичайно, також є великим позитивом, хоча режисер як “граючий тренер” не завжди на користь виставі. Остання за часом зустріч Кучинського та Водічева на кону сталася у драматичній симфонії” Марко проклятий” за поезією Василя Стуса. Вистава, зіграна на високій хвилі любові до цього поета, сприймається як гарячі молитва, як очищення.
Андрій Водічев грає козака Мамая... Як? Він, Кучинський і Стефан (Мамай, Манкурт і Марко) у цій виставі триєдині, її жива плоть, її вершинний дух. Крізь них струмом, животом, піснею проходить жінка: кохана, матір, удова, провина й спокута; проходить Україна. Проходить Богородиця. |
