|
|
|
|
Листи у Поступ »
|
|
|
|
|
___________________________________________________________________________
|
Музейна Голгофа |
|
|
| |
| |
"Музей етнографії продадуть", сповістила львівській громаді газета "Поступ" за 12-18 червня 2003р. Що ж криється під цим поспішним рішенням? Опосередковано робимо висновок зі статті: у цьому вельми зацікавлений директор Інституту народознавства НАН України С.Павлюк. Інститут народознавства виник на базі Музею етнографії та художнього промислу АН України і розташований з ним в одному приміщенні -- Проспект Свободи, 15.
У статті наголошується, що Кабінет Міністрів невдовзі вирішить відчуження цього будинку, а відтак його продаж. Для кращого розуміння ситуації варто зробити короткий екскурс у минуле і заглянути у сьогодення цієї многостраждальної установи.
Музей етнографії був заснований при Науковому товаристві ім.Т. Г. Шевченка /НТШ/ у 1892р. Згодом в його фонди влилися цінні колекції інших музеїв Львова. Це Музей Дідушицьких (біля 4 тис. Одиниць), Музей Прусевича --1523, Музей Любомирських -- 719, Музей університету -- 2590, Народного дому -- 137, Історичного музею -- 124 одиниці та ін.
Біля витоків музею стояли видатні корифеї української культури І.Франко, Л.Українка, В.Гнатюк, І.Труш, Ф.Колесса, В.Шухевич. Поповненням музею займалися А.Сластіон, М.Біляшівський, В.Щербаківський. Ю.Коцюбинський.
У 1945р. музей етнографії завдяки багаточисельності і значимості своїх збірок був переданий у відання АН України.
Музей художньої промисловості був заснований у Львові в 1874 р. і розміщувався у спеціально збудованому для нього приміщенні, нині Проспект Свободи,20. У 1949р. цей будинок забрали під музей Леніна, а Музей художньої промисловості перенесли у колишнє приміщення ощадної каси, нині Пр.Свободи, 15. Згодом до нього долучили експонати етнографічного музею, що розашовувався в будинку по вул. Винниченка, 23. Ці обидва музеї у 1951 р. були об'єднані в одну установу - Музей етнографії та художнього промислу АН України.
В кінці ХХ ст. (1988-1992 рр.) світ облетіла палюча звістка про розкрадання музею при потуранні колишнього директора Ю.Гошка та наближених до нього осіб, яким доручено оберігати музейні скарби. Про це широко писалося в пресі. На захист адміністрації пограбованого музею став підопічний Ю.Гошка, С.Павлюк. Він заявляв, що не втрачено жодного експонату, а, навпаки, наголошував, як адміністрація сердечно піклується про музей і його майбутнє. Хоч результати тодішніх багатьох перевірок фондів музею фіксували значні недостачі унікальних речей і безліч незаінвентаризованих, призначених, напевно, на винос. Особливо наголошувалося на безвідповідальному ставленні до музейних цінностей, недбале оформлення документів щодо їх обліку. Це якраз творило сприятливий фон для пограбувань. Подібна ситуація продовжується і сьогодні. В цей час знайшлися небайдужі працівники установи, які вступили у нерівний бій з добре організованою музейною мафією. Інші мовчали через вседозволеність і нахабство, яким користувалася музейна адміністрація серед можновладців Львова і Києва. Сталася розправа над працівниками, які підняли свій голос на захист майна музею, авторитету науки і вчених.
Адміністрації музею щиро допомагали в цьому колишні керівники тоталітарної системи, АН України, письменники, директори музеїв і т.зв. вчені.. Чинився тиск на правоохоронні органи. Особливо рятівну послугу адміністрації інституту і музею надало керівництво АН України. Це вони сприяли проведенню незаконних атестацій і переатестацій, прогнавши цих людей з ярликом "профнепридатний". А були серед них вчені з європейським рівнем освіченості, великим науковим доробком. Цей ганебний вчинок ще по сьогодні відповідно не оцінений.
Після оприлюднення пресою музейних краж керівництво АН України відповідно прореагувало, а саме: Музей етнографії було відділено від Інституту народознавства. Директором музею став Р.Чмелик. Однак С.Павлюк вирішує подальшу долю музею і його будинку. Він диктує умови, ніби продає свою власність. А точніше, він попросту форсує цю справу. Чи не має С.Павлюк бажання якнайшвидше позбутися цього музею і минулих неприємностей, за які рано чи пізно доведеться відповідати? Звичайно, що для такої фундаментальної споруди місця у центрі міста не знайдеться. То куди ж знову виселять цей музей? Шановна львівська громадо! Будинок українського музею має бути в центрі міста, бо в ньому зберігається наш національний дух.
С.Павлюк бідкається, що будинок вимагає ремонту, протікає дах. А де бляха, яку заздалегідь дали для покриття будинку? Ходять слухи, що була і нема. С.Павлюк заявляє, що фонди музейні перетворилися на склади. Однак на даний час Музею етнографії не бракує приміщень, а -- совісного і дбайливого господаря. Приорітет тут має бути за Музеєм етнографії, а не за інститутом, працівники якого лише два рази на тиждень показуються в установі, а ряд просторих кабінетів, зайнятих ними, пустують. А щодо наукових звершень тут, то це тема окремої статті. Музей страждає від випадкових і некомпетентних працівників, від відсутності школи підготовки музейних кадрів. Ситуація продовжує бути неконтрольованою. Працівники інституту і музею часто здійснюють довготривалі поїздки за кордон. Фонди закриваються на довгий період, а вони потребують особливого піклування від природних шкідників і порушення температурного режиму.
Дивно, чому львівська інтелігенція не підключається до підтримки музею? Згадайте, яким гонінням піддавався цей музей на своїй землі. Вигнали його з власної хати (Винниченка, 24, Пр.Свободи, 20), нині виганяють з центру Львова. Він сьогодні такий беззахисний, обліплений довкола стелажами,обвішаний м'ячами, обставлений парасолями кока-коли тощо. Цей крам виключно розміщується під стінами музею і ні кроку дальше -- готель і магазин соромляться такого виду. Всередині музею теж вирує торгівля з розвішаними по стінах речами, стоїть пункт з обміном валют. У якій ще науковій установі,а тим більше в музеї, отаке чиниться?
Нині на першому плані має стояти не продаж будинку, а проведення повної і незалежної інвентаризації фондів і звірка зі старою документацією, яка збереглася. Музей етнографії та художнього промислу має бути в центрі міста. Адже це наше обличчя перед світом і національна живильна енергетика для нас і наших нащадків. Українська громадо! Бажання розікрасти львівський Музей етнографії та художнього промислу ще не зупинено. Ми - європейський народ і повинні стати на захист музейних цінностей, як це прийнято у Європі. Зупинити любителів наживи і вигоди, не дати розіп'яти наше майбутнє на Голгофі.
Кандидат історичних наук Нестер Олександра |
|
|
|
|
Філософія історії |
|
|
| |
| |
Тарас Возняк статтею "Мамай чи майбутнє" /"Поступ", 18 липня 2003 р./ закликає до дискусії. Він піднімає проблему вини і каяття у зв'язку з подіями на Волині в 1943 році. Справді, без філософського аналізу тут не обійтися, і бачиться резонним глянути на польсько-український конфлікт з позиції науки.
Все, що створене у світі, -- результат реалізації Божих або людських ідей, і воно існує як даність, об'ективізована людською свідомістю. Наука ототожнює об'єктивне з об'єктивізованим, і в цьому основна філософська помилка у трактуванні ходу історії. Не все, що творить людина, санкціонує Бог. Звідси -- дуалізм у філософії суспільного буття. Господь Бог хоче справедливості на землі, його противники -- рабства. |
| Детальніше>> |
|
|
|
Шановна редакціє! |
|
|
| |
| |
У № 111(1166) газети "Поступ" за 3-9 липня опубліковано лист читача Дениса Ковпака, в якому він скаржиться на вкрай незадовільний стан обслуговування пасажирів власниками та водіями більшості маршрутних таксі, котрі їздять на теренах області.
Керівництво та працівники УДАІ УМВСУ у Львівській області погоджуються з автором листа, що в галузі пасажирських перевезень пора навести лад. Ця проблема ніколи не залишалася поза увагою працівників ДАІ, котрі в міру своїх повноважень намагаються покращити безпеку дорожнього руху на пасажирському автотранспорті. |
| Детальніше>> |
|
|
|
