Личаківський цвинтар -- один із найдавніших сьогодні чинних некрополів Європи. Не раз і не два привертав до себе увагу спеціалістів багатьох національностей. Та це й недивно, оскільки тут поховані численні діячі як корінного, українського, населення, так і відомі представники політики й культури вірменів, австрійців, поляків, росіян, а іноді й інших народів: наприклад, міністр народної освіти незалежного Азербайджану (ще того -- після 1917 року) -- видатний учений-орієнталіст Мухамед Садик-бей Ага бек-заде (Агабеков), який багато вчинив для розвитку сходознавства у Львові...
Фотовиставка "Личаківськім імпресії" живописця Віктора Хаджинова зі Львова та графіка Петра Заторського із польського міста Бендзін заторкує тему Личаківського некрополю з досить несподіваного ракурсу. Трактуючи фігури надгробних пам'ятників, неначе це живі створіння, автори показують, що і з ними, вирубаними з каменю, безжально розправляються зуб часу.
Ця тема виявилася значно багатограннішою й місткішою, ніж це видається на перший погляд. Горішній, видимий майже усім шар, заторкує проблему екології -- кислотних дощів, агресивного від автомобільних газів повітря, які за минулі піввіку роз'їли камінь сильніше, ніж за майже два попередніх сторіччя. Другий, інформаційний, пласт, не такий помітний і, можливо, зафіксований авторами несамохіть, -- це свідоцтво якогось ґанджу в свідомості нашого суспільства, яке знаходить приємність в естетизуванні процесу старіння й розпаду: два тижні тому відбулася біля Домініканського костелу велика виставка-акція "Поламане місто", а ще ж не стерлося із пам'яті дійство Володимира Кауфмана в "Дзизі" під назвою "Незбагненна руйнація" тощо.
Це невеселий симптом, коли у настоях творчої інтелігенції (вона ж совість нації) домінує акцентування деструктивних процесів, бо свідчить він про духовне нездоров'я. Якщо провести паралель мистецтва наших днів з символізмом межі 19-20 століть, де також клався акцент на схожі естетичні пріоритети, то можна допустити, що в найближчій прийдешності, на грі контрасту, прийдуть тенденції настільки деструктивні і войовничі, що бойовий клич футуристів минувшини "Ми світ старий ущент зруйнуєм" звучатиме всього-на-всього сентиментальним відлунням.
Проблему руйнівних позивів у свідомості сучасників автори також уже зауважили й зафіксували. Вона насамперед матеріалізується в перерваності духовної спадкоємності, появі легіонів "Іванов, нє помнящіх родства". У час "торжества хама" (М. Булгаков) найбільше шансів зберегтися має той твір, про який знає якнайменше людей, бо навіть бажання творити добро при повному нерозумінні, що це таке, приводить у процесі "реставрації" до заміни оригіналу чимось дуже несхожим на першовзір. І автори, в міру можливостей та власного таланту (а він у них є), намагаються привернути увагу загалу до тих болячок, які той загал непокоїть. Але вони, як і сотні їхніх попередників, навряд чи будуть почуті. |
