|
|
|
|
Арт-Поступ »
ПОРТРЕТ |
|
|
|
|
___________________________________________________________________________
|
Сироїжка, Білосніжка, ялинка, ...принцеса... |
|
|
| Галина КАНАРСЬКА |
| |
1980 року Перший український театр для дітей та юнацтва отримав чудову акторську підмогу з Київського інституту театрального мистецтва та кінематографії імені І. Карпенка-Карого. Приїхало п'ятеро молодих акторів: Оленка Баша, Тетянка Рябоконь, Наталка Лань, Василь Баша і Сергій Петелько.
З часом усі розбрелися світами: Наталка Лань -- акторка Львівського національного драматичного театру імені Марії Заньковецької, Василь Баша -- заслужений артист України, актор Київського національного театру імені Івана Франка. Сергій Петелько працює в Адміністрації президента, а Таня Рябоконь лише частково працює в театрі. Сьогодні в театрі з ранку до ночі (в Першому українському) продовжує працювати лише Олена Баша -- заслужена артистка України, хоча звання отримала зовсім недавно. Вона зіграла безліч ролей, інколи їй доводилося грати по три вистави щодня. Але вона не відчувала втоми і до сьогодні зберегла душевний трепет, який супроводжує кожен її вихід на сцену.
Роки промайнули, і вже цьогоріч закінчила навчання в цьому ж театральному інституті її старша донька Настуня, а на четвертому курсі навчається молодша донька -- Ксеня. Мабуть, через пару років ми говоритимемо про акторську династію родини Башів. Хоча вже тепер очевидно, що доні знайдуть свій театральний дім у Києві: молодша Ксеня вже грає в Київському театрі "Свободний театр", де працює і її чоловік В'ячеслав Довженко, відомий львів'янам як виконавець ролі Петра І у фільмі Юрія Іллєнка "Молитва про гетьмана Мазепу". Настуня робить свої перші кроки у світ кіно. Ми ж з Оленкою спробуємо поговорити про акторську долю з погляду часу і реалій сьогодення. І почнемо з банального.
-- Як до Вас, до дівчиська, яке виросло в самому центрі Львова, прийшло бажання поєднати своє життя з театром?
-- Усе почалось з того, що я хотіла всього, була записана в 115 гуртків, я навіть стрибала з парашутом із висоти 1000 м. Але дуже швидко зрозуміла, що з мене не буде ні кулінара, ні кравчині. Тому зупинилась на піонерському театрі-студії "Ровесник", під керівництвом Віктора Олександровича Шулакова, на той час, до речі, актора Театру юного глядача. А з Київського театрального інституту педагоги навесні приїздили в провінції, щоб відшуковувати таланти, і приїхали до Львова. Ось так я пройшла перший творчий конкурс.
Але я вирішила, що Київ не для мене, хотілося зразу ж сягнути вершин, і я поїхала вступати до Москви, в Щукінське училище. Це було жахливо. Одна у величезній Москві, усі бігають з інституту в інститут, щоб пройти творчий конкурс. Я витримала лише три дні і поїхала до Києва. Уже без амбіцій, без надій . Просто було соромно повертатись додому з нічим. Я настільки внутрішньо була після Москви зламана, що коли побачила своє прізвище у списках тих, що вступили, я навіть не відчула радості, лише безконечне відчуття втоми.
У нашій родині ніколи не було акторів, то ж не було кому допомогти, було лише якесь непереборне бажання бути на сцені. Я приготувала на вступ монолог Попелюшки, наче цим уже визначила свою подальшу долю -- роками грати Попелюшку. З цим монологом потім вступила моя Ксеня. А я його ще виконувала в дитячому ляльковому театрі. На випускному вечері Леонід Артемович Олійник -- керівник нашого курсу -- раптом сказав, що він не пам'ятає, хто що читав при вступі, але пам'ятає як Оленка Дудник (дівоче прізвище Оленки Баші) у синій сукні в білий горошок читала монолог Попелюшки. Я навіть собі мітлу зробила. І вона була моїм своєрідним партнером, я спілкувалася з нею, як зі справжньою дамою, вчила її танцювати . Так шкода, що в цьому варіанті "Попелюшки", який я вже грала в театрі, цього монологу не було.
А роки навчання в інституті -- це були казкові чотири роки з Леонідом Артемовичем Олійником, який був нам і татом, і мамою, і царем, і Богом. Це просто свята людина. Найбільше запам'яталось, як він казав, що він не знає, якими ми будемо акторами, але йому небайдуже, якими ми будемо людьми. В інституті моєю дипломною роботою була Соня в "Дяді Вані" Чехова, і більше я з Чеховим не зустрілася, бо ...пішла в театр юного глядача.
Ніхто не хотів туди йти працювати, але Олійник сказав, що треба йти в театр юного глядача, бо там завжди буде робота, а на початку творчого шляху -- це дуже важливо. А як Леонід Артемович сказав, то так ми і зробили, і на запрошення тодішнього директора театру юного глядача Віктора Заярного поїхали до Львова. Так і трапилось: без роботи ми не сиділи: від зайців і грибів до принцес, героїнь -- грали все.
-- Ви ніколи не пробували поміняти театр. З чим це пов'язано: з абсолютною творчою реалізацію чи якісь інші причини тримали Вас на вічний посаді принцеси?
-- А чого принцеса? А зайчиха, а гриби. Про зміну театру ніколи було думати, було багато роботи. Навпаки, співчувала однокурсникам, які попали в академії і ходили в масовках. Окрім того, відразу після приходу в театр, народивши двох дітей, я отримала чудову роль у виставі Марка Нестантінера "Отчий світильник" за романом Романа Федорова. З цією виставою ми об'їздили безліч фестивалів, доїхали аж до Тбілісі. За роль Настусі я отримала диплом як за кращу жіночу роль сезону, сорок карбованців, і моя заробітна платня збільшилась з 100 крб. до 110. Це був 1983 рік, Настці було півтора року, а Ксені -- пів.
Потім цікава робота була з Адою Куницею "Балада про веселих жайворонків". Там уперше вийшла на сцену 4-річна Настуня, яка грала хлопчика Родьку, а я -- Ольгу. Серед моїх найдорожчих ролей є Уля з "Мини Мазайла" Миколи Куліша, Принцеса з "Тіні" Шварца, Віка з "А завтра була війна" Васильєва. А потім була зустріч із Сергієм Проскурнею і вистава "І з золотої і дорогої", де я грала маму Шевченка, а братиків і сестричок грали театральні діти: Мартуся Біль, Олінька Мовчан, Ксеня Федоришин, Стас Бжезінський, Ксеня Баша. А Настуня з татом Василем Башою грали Тараса: тато -- дорослого, Настуня -- Тараса маленького.
І безконечна кількість білочок, зайчиків, зайчих, ялинок, Білосніжок, Сироїжок, Метелиць та й ще безліч принцес. Хіба можна покинути театр, коли твій внутрішній стан принцеси має змогу кожного дня реалізуватись на сцені?
-- А що робити з тугою за Чеховим?
-- Зараз я, можливо, переживаю важкий період, бо має відбутись якийсь внутрішній перехід. Не тому, що хочеться, а тому, що треба. Бо хоч внутрішньо я все ще принцеса, але життєвий досвід також вимагає своєї реалізації на сцені. А такий театр, як наш, фактично немає дорослого репертуару, і перехід мені вдалося зробити лише у двох виставах: у "Назарі Стодолі" і у "Швейку у Львові". Знаєте, це було важко зробити, бо мені хотілося бігати, як дівчиську, а треба було усвідомити, що дорослі жінки існують інакше. Тобто, це наче ти вперше вступив на сцену. А відносно Чехова, я реально розумію, що в нашому театрі не дочекатись постановки його творів. І, мабуть, мій акторський і людський досвід не матиме адекватної реалізації.
-- Чи не готові Ви до самостійної роботи, щоб зреалізуватись?
-- Ой...не тільки готова, але вже досить серйозні спроби зробила в себе... на кухні. Уже багато зроблено. Але я великий самоїд, і надто самокритична, щоб не сказати гірше. І розумію, що у кожній справі треба бути професіоналом. Я не можу бути режисером, художником. Це все інші професії. А зробити самодіяльну роботу соромно.
-- Якось не хочеться вірити ,що Ви даної миті опиняєтесь у замкненому колі своїх акторських досягнень, які принесли Вам прихильників серед багатьох поколінь львів'ян...
-- Справді, у замкненому колі. Хоча мені в це не хочеться вірити .Але так воно є. На разі. |
|
|
|
|
Рами для дійсності |
|
|
| Наталка КОСМОЛІНСЬКА |
| |
Саме ця назва видається мені найбільш влучною для виставки "Без об'єму", яка відкрилась минулої п'ятниці у Львівському палаці мистецтв. Хоча рам там якраз і немає. Жодної. А що ж є? Червоний шнурок, відксерені вірші англійською, труба з бляхи, потяті на паперові квадратики зображення чогось чи когось, великі негативи, три монітори, кілька плакатів, кораблик з фольги, фото, фото, фото.... Ще посеред залу стоїть на невеличкому подіумі електрична плитка з пательнею, на яку насипана кукурудза. Усе. Хоча ні. Ще на відкритті тут читали вірші: по черзі польською, англійською й українською.
Повна відсутність сюжету і візуальної привабливості безпомилково вказує на бажання авторів створити щось категорично неподібне хоч якимсь боком на комерційне мистецтво. Агресивна практика сучасної реклами, мас-медіа й інших секторів візуальної індустрії тиражувати ефектні формальні ходи, прийоми, зміни ракурсів та кутів зору породила такий напрямок сучасного мистецтва, як нонспектакулярний. Тобто, у той час як цивілізація прагне щодня нової дози картинок -- іміджів, критично налаштована мистецька опозиція пропонує їй антидот: візуальному протиставляє невізуальне, видовищному -- невидовищне, помітному -- непомітне, яскравому -- безбарвне, сюжетному - безсюжетне, стрімкому -- кволе.... |
| Детальніше>> |
|
|
|
