Переглядаючи останнє число Rheinischer Merkur, випадково відкрив розділ "Стиль життя" (зазвичай я закінчую читання газети "Економікою") і не повірив своїм очам. У боннському тижневику, де рідко коли можна було знайти навіть коротке повідомлення з України, на мене дивилася кольорова знимка Львова. Оперний театр і "стометрівка" у феєричному вечірньому світлі. "Золотий Схід Європи" -- так називалася стаття про нас із вами.
Автор -- Інґе Сантнер -- з любов'ю описала милі містечка на території, що колись належала до Австро-Угорської імперії, тобто Галичина, Буковина й Закарпаття. У матеріалі поданий короткий опис історії, згадка про промінентних особистостей, що походять з цих країв, а також змалювання сьогодення.
Пані Сантнер не забула відзначити, що саме під Раховом, поблизу румунського кордону на 48 градусі північніше екватора і на 24 градусі східніше від Грінвіча, стоїть стовп, який засвідчує, що саме тут розташувався центр Європи. Пригадую нещодавню дискусію на Днях польської культури в Кьольні: поляк і чех доводили, що саме на території їхніх держав міститься пуп континенту. Мені спершу хотілося долучитися до дискусії й поставити обох на місце. Але потім подумав, а навіщо руйнувати їхні ілюзії, хай теж собі вважають, що вони -- центрові. А ми ж собі знаємо, що стовп на березі Тиси, не бреше, бо поставлений 1887 року цісарсько-королівськими експертами-географами, які не дозволили б собі помилятися.
"Нині цей європейський центр відійшов у забуття, -- з сумом пише авторка статті, -- назва "Галичина" не стоїть на жодному атласі". Далі вона згадує про те, що ніде в світі влада у ХХ столітті не змінювалося так часто, як саме на цих землях.
Рекламно-туристична стаття -- такий висновок зробив я, читаючи прихильний опис наших рідних теренів. Але свою думку я змінив, дійшовши до останнього абзацу. А там авторка стверджувала, що "золотий Схід", безумовно, стане раєм для туристів, яким набридли мальорки, канари, акапульки тощо. Але станеться це... років через десять. Бо поки що "про туристичну стабільність у регіоні не може бути й мови. Вулиці з дірками, бракує автоналивень та сервісних центрів. Нечисельні великі готелі пропонують тризіркові послуги за ціною п'ятизіркових. Без знання російської мови вас мало хто зрозуміє". Добра собі реклама! Але, що правда, то -- не гріх.
Я ще раз звернув увагу на заголовок статті. Адже якщо наші терени названо "сходом Європи" (навіть неважливо, чи золотим, чи срібним чи дерев'яним), то чим тоді європейці вважають ту територію, що за Збручем. Поблажливо можемо припустити: далеким сходом. Але не про нього далі мова... Хоча ще трохи й про нього.
Останнім часом Європа (тобто ЄС) стала щоразу прихильніше ставитися до України. Забулися старі образи, відійшли в минуле заяви, де Україну (в сенсі євроінтеграційних перспектив) порівнювали з африканськими державами, пролунали навіть натяки про асоційоване членство. Що ж, можна починати тішитися. Утім, не надто гучно. Я спробував поставити себе на місце якогось вагомого європейського політика, який зненацька щиро перейнявся українським питанням (чи просто вирішив розіграти українську карту). Які його подальші дії? Наприклад, переконати Брюссель, що без України Євросоюзу буде дуже скрутно. А соціально-економічна нестабільність у державі, політичні чвари -- все це перехідне.
Ну, добре, а чи самі українці проявляють волю влитися в єдину європейську сім'ю? Запитати про це він може, наприклад, у свого старого знайомого Бориса Тарасюка. "Звичайно, що всі українці бажають до ЄС, -- нахабно собі спрогнозую, що саме так заявить новоспечений лідер Руху, -- є, правда такі, які ще не усвідомлюють, що вони цього бажають, і такі, що соромляться в цьому зізнатися". Своєю чергою вождь комуністів Петро Симоненко, почувши таке, кинеться палко заперечувати, що, мовляв, у гробу ми бачили вашу буржуазну Європу, Росія нам значно ближча.
Словом, наслухавшись різних оцінок, зіставивши їх з результатами соціологічних досліджень, той гіпотетичний європолітик опиниться в абсолютній розгубленості. Що можна вчинити з такою державою, славною своєю багатовекторністю? Відповідь -- нічого. Якщо розглядати Україну, як єдине ціле. Але, слава Богу, пріоритетність різних геополітичних інтенцій в Україні досить чітко територіально диференційована. І якщо Європа хоче мати справу з чимось певним у своєму визначенні, то тут і стане їй у пригоді вже знаний топонім -- Галичина. Її мешканці у своїй переважній більшості виступають за вступ до Євросоюзу та НАТО, за ринкову економіку, підтримують усі ті цінності, які близькі пересічному європейцеві. Це ж можна сказати й про Закарпаття і (може не так впевнено) про Буковину та Волинь.
Саме в такій територіально розмежованій концепції Брюссель зможе зробити якийсь поступ в інтеграції України до ЄС. Розвиваючи співпрацю саме в такому ключі, можна сподіватися, що, наприклад, гроші, виділені зі скарбниці ЄС, не будуть марними. Як прототип кооперації можна взяти вже функціонуючі єврорегіони, проаналізувавши помилки, які були допущені під час їхнього створення й внісши відповідні корективи.
Лад Європа повинна навести спершу на своєму сході, -- він же "золотий". А як усе піде доладно, то можна думати й про решту території. |
