Ім'я Роман Валько -- добре відоме для львівських шанувальників театрального мистецтва. Його режисерські пошуки на сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва давали надію, що свій театральний дім він знайде у Львові, але не сталося так, як гадалося. Зараз Роман Валько -- головний режисер Дрогобицького українського музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича. Нещодавно львів'яни мали змогу побачити дві його роботи: "За двома зайцями" М. Старицького та "Наш Шевченко" Р. Валька.
Здається, що "За двома зайцями" -- улюблений твір Романа Валька. Судіть самі -- це вже третє режисерське звернення до цієї п'єси. Перше відбулося в Івано-Франківському театрі, друге -- у Ніжинському, і ось -- у Дрогобичі. Усі ці вистави мають у собі певні спільні ознаки, які, до певної міри, характеризують режисерський почерк Романа Валька. Це, перш за все, декоративне обрамлення дії своєрідним яскравим хороводом. Переважно це і співпраця з одним із найцікавіших українських сучасних композиторів Олександром Козаренком. І зазвичай Роман Валько трактує образ Голохвастого як такого собі сучасного пройдисвіта.
У дрогобицькій виставі Роману Вальку пощастило співпрацювати з чудовим сценографом Сергієм Ридванецьким. Його сценографія стає домінантою вистави, вносячи в неї усю чарівність української ідентичності і, як ребус, вміщує безліч загадок і для режисера , і для глядача. У трансформованім колі-спіралі оживає своєрідний код і темпоритм дії вистави. Інколи видається, що занадто багато речей наповнює сцену, але, якщо б акторська дія була більш філігранна і довершена до рівня сценографії, то речі не виявлялися б зайвими, а точніше, працювали б на образ вистави і, відповідно, на режисерський задум, який, на жаль, губиться у поспіху дії і не дає акторам усвідомити і відповідно відтворити створюваний образ.
Все ж у цій виставі, поза досвідченим майстром сцени Надією Цибульською -- органічною і емоційною, справжнім генотипом, Секлетою -- є молоді актори, які вселяють надію на щасливе творче майбутнє Дрогобицького театру. Це, перш за все, Ярослав Лис -- актор з тонким почуттям гумору і внутрішньою делікатністю, відчуттям жанру вистави і міри акторської імпровізації. Створений актором образ Химки найбільш відповідає іскрометній комедії М. Старицького, органічно вживається з феєричною сценографією С. Ридванецького і втримує темпоритм вистави, запропонований режисером. Химка Ярослава Лиса стає своєрідним лакмусовим папірцем в оцінці дій головних героїв. Дуже органічні у своїх діях юні І. Совин та В. Пантелюк -- виконавці ролей першого і другого басів.
У цій виставі з'явилося акторське ім'я, яке, видається, варто запам'ятати. Це -- Іван Гарасимчук. Можливо, роль Голохвастого не стане великим акторським досягненням у доробку молодого актора, але ми побачили на сцені розумного, пластичного, органічного сучасного актора, який вміє носити складний сценічний костюм (художник -- Наталя Ридванецька), а це, повірте, не так просто. Можливо, поспішність дії не дала змоги створити актору повноцінний образ і витворити філігранний дует з Пронею -- Т. Маркіною, але глядач зумів відчути акторський потенціал Івана Гарасимчука. І не помилився. Вистава "Наш Тарас" стала яскравим цьому підтвердженням.
Створена Романом Вальком за творами, листами, документами та спогадами про Тараса Шевченка, до певної міри вистава могла б сприйнятись таким собі лікбезом для тих, хто забув біографію Генія, якби не сповнена болю і внутрішньої напруги постать Поета -- Івана Гарасимчука.
Властиво, три компоненти стають основними у цій виставі. Це -- сценографія Влодка Кауфмана, який мав сміливість оголити сцену, наче оголив перед нами поетову душу, наповнити її людськими постатями, які були доленосними для Шевченка, картинними рамами, які мов знак докору і втілення нездійсненного, і книгами -- світом пізнання поета. А музика, така тривожно-пророча, вона не домінує над дією, вона зливається з нею і пливе безповоротно до фатального кінця.
Олександр Козаренко вже багато років співпрацює і з Дрогобицьким театром, і з Романом Вальком. І музика до вистави "Наш Тарас" стала однією з найцікавіших театральних робіт митця за останні роки. Можливо, саме у цій музиці черпав натхнення юний випускник Калушського училища культури Іван Герасимчук. Напруга його акторського існування діє на глядача навіть у мить, коли він знаходиться в глибині сцени, наче у дії, але його біль проривається через поспішні біографічні тексти, розповіді, листи. Іван Герасимчук володіє неоціненним акторським даром -- умінням мовчати на сцені, і цим мовчанням зуміти сказати більше, ніж здатні виразити слова. В його пластиці немає ні одного зайвого руху, у цій емоційній стриманості напруга духу і болю. Навіть, коли на перший план виходить старий Шевченко -- Адам Цибульський, досвідчений актор, глядач продовжує слідкувати за його тінню -- Іваном Гарасимчуком, який навіть у бездіяльності діяльний, бо його душа немає спокою ні на мить, як і не мала спокою душа Поета. І ніякі темпоритми, ніякі формально вимовлені слова не здатні приглушити його біль.
Дві зустрічі з творіннями Романа Валька подарували нам радість відкриття нових творчих імен, а з ними і надію на вдале творче режисерське майбутнє пана Романа (хоча, чого гріха таїти, так би хотілося, щоб воно було пов'язане зі Львовом) та й на розквіт Дрогобицького театру. |
