Виставка Юрія Онуха була спробою сучасного мистецтва розбудити нас від сну, того нетямного існування, яке нам іще й підсолоджують, хоча, може, тим, хто спить, загрожують від того якісь смерть чи виродження. Взагалі, Шевченко застерігав від сну, в його творах дуже багато випадків, коли він вживає слово “сон” як метафору. От ми вже й окрадені, але не розбуджені. Нас ніяк ніщо не може розбудити...
Мабуть, саме тому Онух заходився з того сну будити нас якимись нетрадиційними методами, наприклад, виставивши портрет “батька нації”пензля “батька авангарду”. Автори виставки вибудували такий ряд невипадково. Бо відомо, що Давид Бурлюк був змушений підробляти, малюючи Шевченка для діаспори... Мене, наприклад, пройняли килимки Сагайдаковського: це ж фетиш нашого добробуту, затишного спання! У той час, як надворі сміття вже по вікна, ми ще по килимках босі ходимо, і не тільки долівку, а й стіни намагаємося собі гарно прикрасити. Ми не хочемо валити ті стіни, а їх треба валити, щоб відчути реальність.
А фотографії Браткова – надзвичайно цікава гра з Фонтаною, коли сидить жіночка і червоними й чорними нитками зшиває – метафора (!) – з’єднує традицію з сучаснім мистецтвом. Це намагання відкрити нам очі на те, чого ми не хочемо навіть бачити. І навіть Ройтбуртова так звана порнографія показує, наскільки нас, за перепрошенням, “узувають” щодня. Наприклад, я просто вжахнувся, коли побачив, як львівське телебачення показувало сюжет зі Скваряви: гарна церква, парафіяни, отець з амвона, знаючи, що його фільмують, звертається з проповіддю і закликає голосувати за Ярослава Климовича! Та обурюйтеся, люди! Є таке, яке не шкода руйнувати, його просто необхідно руйнувати. Головне, щоби руйнуючи, не будувати нової піраміди. Той порнографічний відеоряд у темному кутку виставки “Бренд “Українське” мені не потрібен, бо я й без нього бачу, що така порнографія оточує нас усюди! Ось цим треба обурюватися, а не тим, що вас намагаються збудити від сну.
Художники хочуть примусити нас задуматися, що ж таке українське? Чи це бренд, чи просто обгортка? Власне така спекуляція й призводить до певних роздумів. Нас відкрито втягують у дискусію, нас тицяють у реальність. І щодо Шевченка це також викликає роздуми: а хто ж такий Шевченко? Якого ми Шевченка любимо – образ, ідола? Та ми повинні з Шевченком спілкуватися, мов із тим, хто вийшов за межі часопростору. Він є нашим сучасником. Я відкриваю Кобзар – і я з ним спілкуюся. Мені не треба портрета, вбраного на стіні в рушнички, і солоденьких клятв у любові, коли довкола робиться те, від чого нас Шевченко застерігав. Ми ж бачимо, що твориться зараз! За принципом “Убий Будду” – убий і того Шевченка, що на стіні! А відкрий для себе Шевченка, який відкривається у читанні.
Те, що він написав, відчуй так, наче то ти так думав. Коли в його словах будуть висловлені твої думки чи почуття, тоді зруйнується той суб’єктно-об’єктний бар’єр, той п’єдестал, на який виставили Шевченка, щоби покладати до нього квіти.
Шевченко потребує від нас любові – аж до прокляття Бога, до погублення своєї власної душі, щоби зруйнувати ту структуру власного “его”, яку ми так вибудовуємо, спираючись на заскорузлі традиції й стереотипи. Ми стаємо на плечі Шевченка і гарно позуємо, освідчуючись у любові до нього. Живемо в двійниковій логіці, ми хворі нею. І що тоді таке – наше українство: розмальовані дівчатка Браткова, вдягнені у вишиваночки... Та це ж діти, які в школі розмовляють російською, вбрані в “патріотичну одежину”. То з чим нам ідентифікувати нашу українськість?
Виставка не ставила за мету досягнути якогось результату. Тут річ у процесі. Пробудження повинно відбуватися постійно. Суспільство створює клоновані “его”, а ми повинні звільнятися від цих лялечок, щоби відчути простір свого призначення. І для цього нам варто осягнути Шевченкову свободу, і те, як він не хотів змиритися з рабством духу. Але що далі? Чому в Шевченка таке постійне, болюче прагнення померти? Суїцид? Ні, це свідоме вмирання, а не самогубство. Шевченко розумів, що людина постійно вмирає від свого народження, бо повинна вмерти. Інша річ, як умерти: як несвідомий хробак – чи еволюціонувати у щось вище, залишивши по собі те, що не вмирає.
Тому вербальний виклад концепції виставки видається мені більш вартісним, ніж сама експозиція, яка дає обмаль матеріалу, щоби показати те, що хотів виявити куратор. Я намагався зрозуміти, для чого це було зроблено. У розмові з художниками я відчув, як вони стурбовані долею України. Подольчак і Дюрич свідомо грають цинізмом, готуючи свої мистецько-політичні проекти (такі, наприклад, як “Кучма -президент” чи мазохістську виставку з тілесними потворами). Зараз вони оголосили проект пошуку носія української ідеї в Галичині, можливо, їм для цього навіть доведеться від’єднати Галичину від України, щоби зберегти ідентичність. Але на виставці “бренду” вони зверталися до раціо через емоції. І після виставки хотілося обговорювати побачене. Під час відкриття українського мистецького форуму різні люди з різних куточків України висловлювали різні трактування – від тотального заперечення до зацікавлення. Головне, що художники дали тему розмови: що таке національна культурна ідентичність, у чому вона, чим ми на тих світових глобалізаційних торжищах можемо себе проявити?
Зеновій Мазурик |
