BRAMA - News - Weather - Elections - Business - Sports - Brama Press - Calendar - Classifieds



    Перша сторінка.    Погляд.    Поступ у Львові.    Поступ з краю.    Поступ у світі.    Арт-Поступ.    МІКРОСКОП ПАНА ЮРКА.    Мандри Поступу.    sport-Поступ.    afisha Поступу.    СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ ГАЛИЧИНИ.   
ЕКСКУРСІЇ У ЛЬВОВІ. ВІД 100 ГРН. 050 430 50 79
  Цитата Поступу
Бог предвічний народився,
Прийшов днесь із небес,
Щоб спасти люд свій весь,
І утішився.
 
31 травня 2003 р.
   ·  на головну  · 1999-2002  · досье  · архів світлин  · форум

Купол
Львів
  15:18 22-09-2017 -   У Львові викрали Mitsubishi Outlander  
  15:12 22-09-2017 -   Синоптики попереджають про зміну погоди  
  15:11 22-09-2017 -   Усіх охочих запрошують на святкування Дня Сихова  
  15:8 22-09-2017 -   У Львові 12-річна дівчинка народила дитину  
  13:20 22-09-2017 -   У Львові маршрутка №41 в’їхала в паркан  
Україна
  15:14 22-09-2017 -   В Україні оголосили демобілізацію строковиків  
  15:9 22-09-2017 -   На Харківщині затримали банду рекетирів  
  13:14 22-09-2017 -   Вихідні в жовтні: скільки відпочиватимуть українці  
  13:12 22-09-2017 -   Луценко шокований станом другої лінії оборони в зоні АТО  
  10:44 22-09-2017 -   Житомирщину накрив аномально великий град  
Світ
  15:15 22-09-2017 -   Актрису з "Мухтара" ввели в кому через травму  
  13:11 22-09-2017 -   У російській Держдумі з виставки вкрали хамон  
  13:9 22-09-2017 -   Вчені назвали легкий спосіб продовження життя  
  16:40 21-09-2017 -   Творці "Гри престолів" повідомили про новий спін-офф  
  14:17 21-09-2017 -   На Оскар висунули третій український фільм  



  ·  · 
 
Поступ 1999-2002 рр. у попередній версії

Арт-Поступ  »  ПРЯМА МОВА

___________________________________________________________________________

Геній місця, герой нашого часу і книжки
Люна ГАЛАС
 
Середова зустріч із славетним альтистом сучасності Юрієм Башметом у його рідному місті виявилася не просто теплою, а спекотною у прямому значенні. Однак ті дві години, що львів'яни мали честь вшановувати дорого гостя у задушливому залі Палацу Потоцьких, минули на змиг ока, хоч змогли умістити безліч приємних протокольних і не протокольних моментів.

Серед перших -- заступник голови ЛОДА Олександр Сендега та начальник управління культури ЛОДА Василь Откович вручили Юрієві Башмету грамоту ЛОДА, підписану Мироном Янківим та відзнаку міністерства культури та мистецтв України "За досягнення у культурі" (шкода, що клопотання про орден "За заслуги перед вітчизною", хоч і пішло в хід, але таки спізнилося до цієї оказії). А серед непротокольних моментів -- виступ ентузіастичного доктора Стефанії Павлишин, яка не тільки поламала стереотип типового ювілейного вечора, а й гідно оцінила видану Літературною агенцією "Піраміда" (видавець Василь Гутковський, відповідальний за випуск Орест Бакайчук) книжку Ірини Чернової-Строй "Юрій Башмет -- таїна досконалості" в художньому оформленні Георгія Беглярова.

Перший наклад цієї книжки із текстом російською мовою був видрукуваний до 50-річчя Юрія Башмета, яке відзначалося у Росії (країні, де тепер мешкає колишній львів'янин) на державному рівні. Львівське видання своєю актуальною з'явою вдало доповнило книжку спогадів самого Маестро. Відтак його "Вокзал мрії" та творча біографія, віртуозно написана львівським музикологом, яка, до речі, є одним із найцікавіших авторів "Арт-Поступу", несподівано уклалися у своєрідний двотомник -- стереоскопічна оптика якого дозволяє у подіях приватного й мистецького життя відчитати гармонію існування цього визначного музиканта.

А для того, щоб до зустрічі із славетним альтистом і диригентом у рамках фестивалю "Віртуози" з'явилася книжка українською мовою, авторка спричинилася не тільки до оригінального перекладу, а й до його фінансування! Тому Стефанія Павлишин не могла відмовити собі в задоволенні помріяти про те, що Маестро погодиться підтримати видрук накладу для українського читача, -- і це було зустрінуто просто-таки оглушливими оплесками.

Хоч насправді книжка про грані обдарування Юрія Башмета заслуговує перекладу німецькою, англійською та французькою мовами. У цій думці були одностайними і музиколог Наталія Кашкадамова, і професор Наталія Швець, і диригент Богодар Которович, і ректор Львівської музичної академії Ігор Пилатюк, який вів цей вечір, і навіть Абрам Башмет, який, намагаючись бути достойним батьком славетного сина, ретельно упорядкував родинний архів, у якому упродовж 30 років назбирав безліч документів, що стали незглибним джерелом монографії Ірини Чернової-Строй.

Не бракувало на вечорі й музики: із запису вона звучала у виконанні самого зіркового Альтиста, а in life у виконанні камерного оркестру Львівської музичної академії під керівництвом Мирослава Скорика та Артура Микитки. Не бракувало можливості придбати це унікальне видання, яке поєднало жанр творчої біографії й культурологічного дослідження феномену Виконавця і Філософії Музики. Не бракувало охочих (і можливості) взяти автограф у героя книжки та автора.

Та дечого усе ж таки бракувало. Наприклад, слова видавців, як рівно ж і слова організаторів фестивалю "Віртуози", афішу якого прикрашає портрет Юрія Башмета. Бракувало якогось імпульсу, піддавшись якому, Маестро міг би розчохлити свій славетний інструмент (та, на жаль, футляр із альтом у той момент перебував не із музикантом, а в його квартирі). Бракувало, зрештою, шампанського, як на таку урочисту оказію в палацових апартаментах. Та найдужче бракувало широкої аудиторії: кількість запрошень була обмеженою, а відтак безліч зацікавлених у спілкуванні із Юрієм Башметом, як це не прикро, але не змогли потрапити на зустріч із кумиром.

Отож, щоб не позбавляти їх шансу довідатися про те, що сказав Юрій Башмет, адресуючи свої слова вдячності УСІМ ЛЬВІВ'ЯНАМ, "Поступ" вирішив видрукувати прямою мовою те, що стосується genius loci -- генія місця, тобто тої реальності, яка, на думку Ірини Чернової-Строй, своїм таємничим і загадковим зв'язком із митцем визначає щось найсокровенніше у його долі.

Юрій БАШМЕТ:

Насамперед, щодо мови: українську розумію, але давно не вправлявся в розмові й тому не хочу робити глупих помилок. До речі, щодо національності й мови, то пригадую один курйозний випадок: у Мюнхені, дуже давно, може у році 77-78, після концерту до кімнати артистів, куди можна було заходити тільки з дозволу доглядача залу, увійшов красивий високий пан, як тоді казали західняк, із двома поважного віку панями й запитав: "А чи то правду розповідають, що буцімто ви зі Львова?". "Так", -- відповідаю. А він, обертаючись до супутниць, радісно вигукує: "Я ж казав, що тільки українець може так грати!".

Отож, коли мене питають про національність, я відповідаю: львівська. Тому мені надзвичайно приємна ця зустріч з львів'янами. Бо ніде мене так тепло не приймали, як тепер. А було ж багато різних відзначень, зокрема й на вищому рівні (небезпідставно ж розповідають, що я президента вином облив, -- ненавмисне, звісно). А такі зустрічі, як оця -- неймовірно зворушливі.

Мені приємно зустрітися хоча б із тим же Скориком, про якого я стільки чув і навіть встиг зробити колись запис на Львівському телебаченні для програми популярних тоді "вогників" з камерним оркестром Міті Вайцнера. І сьогодні у виконанні юного покоління цього ж оркестру я почув твір Скорика. Дивовижний! Хочу, до речі, попросити партитуру. Я тішуся, що Скорик при доброму здоров'ї й натхненні, що він зараз разом із нами вшановує книжку.

Просто, так вже виходить, що почесті сьогодні -- книжці, а дістаються мені, бо я герой книжки. Насправді, ж я розумію, що сьогодні слід дякувати автору книжки. А найбільше, на мою думку, -- татові. Для нього це як час-пік. Знаєте, коли людина перестає про щось мріяти і творити, вона старіє. А я просто заздрю своєму татові, він для мене зовсім не старий, а досі є прикладом активного життя. А книжка, до якої він так багато доклався матеріалом, отримала ось який імпульс. Одного разу ми з славетним режисером й актором Микитою Міхалковим смажили шашлики в мене на дачі, яка розташована в дуже мальовничому місці на Ніколиній горі, над Москвою-рікою. І тільки-но ми налили по першій, піднесли келішки й налаштувалися... як у цей момент лунає телефонний дзвінок. Телефонує зі Львова тато і хоче порозмовляти спокійно й ґрунтовно. Я розмовляю, а Микита Сергійович тримає келішок 3 хвилини, 5 хвилин... Відчуваю незручність, бо й тата не личить уривати й товариша шкода. Тут у мене виникає світла думка, і я звертаюся до батька: "Тату, а знаєш, хто зі мною поруч? Хочеш порозмовляти із Микитою Міхалковим?" -- І передаю слухавку Микиті, а той просто геніально імпровізує розмову? "Як ви там та що. І що, ось на пенсію вийдете за рік. І що, -- та ж треба мати мету в житті! От напишіть книжку про свого сина". І, очевидно, з цього й почалося, якщо тато пригадує цю розмову.

Коли б ви знали, як мені приємно у залі бачити обличчя людей, яких я пам'ятаю ще з молодості. Це настільки зворушує! І я міркую, а як сприймає молодь таку ситуацію? Ну от виросла людина у Львові, потім стала відомою... Хоч, мені здається, я знайшов ключ до того, як боротися з двома протилежними ознаками: як із власною скромністю, так і з власною знаменитістю. Я намагаюся поглянути на все очима молодої людини. Для мене в юному віці було, наприклад, важливо, що каже один славетний скрипаль. До речі, він зараз присутній у залі. А він же не знає, що я перебував у залі філармонії, коли він грав подвійний концерт Баха з Олегом Крисою, -- і його виконання видалося мені набагато теплішим (хоча я палко люблю Олега, ми з тим товаришуємо й бачимося набагато частіше за кордоном). А для мене багато значило побачити саме цього скрипаля (йдеться про Богодара Которовича), бо за його прикладом я по-інакшому став грати, по-інакшому ставитися до роботи. Це означало, що був Приклад! А це дуже важливо.

І досі, коли заходжу в якийсь не такий великий зал, як Карнегі-хол, -- щодо цього ми збіглися думками з моїм другом Валерою Гергієвим, -- то відчуваю: у залі може опинитися маленький майбутній Моцарт. Тому відповідальність колосальна, і не буває виступів менш значимих чи більш значимих, які пов'язані із престижем залу. Ось навіть сьогодні, -- хто зна, чи не є така надія серед юних музикантів?

А коли я дивлюся на обличчя людей, із якими мене щось пов'язувало, то розумію: найголовніше відбулося тут, у Львові. Найголовніше для людини те, що вперше: перше серйозне видобування звуків, перший поцілунок, перший бокал вина. Усе головне в житті відбулося тут, і воно потім відображалося на всьому, що відбувалося далі. Наприклад, я пригадую не тільки Наталю Швець, з якою вчився у школі, а й її батька -- доброї душі людину, а також іще одного чоловіка, який мені страшенно подобався -- батька Саші Балабана. Михайло Михайлович грав між сеансами в кінотеатрі "Україна", а я намагався щось компонувати, але ще не вмів записувати, то він мені допомагав у цьому. Тут неймовірно багато пов'язаностей. Наприклад, ось моя однокласниця Віка Андієвська, скільки згадок про шкільні роки, про зустрічі, танці. Пригадую, що першу диригентську паличку мені подарувала Рая, цю паличку її тато отримав у Паїна, а ось зараз я бачу його сина -- у Львові просто неймовірно все зв'язано.

Свій перший концерт я, напевно, пригадую зовсім по-іншому, ніж присутні тут педагоги. Погоджуюсь, що були там не чисто взяті ноти. Та й зараз ніхто не грає зовсім чисто, і я в тому числі, -- не в цьому справа. Але я пригадую щось своє. Завжди, коли я приїздив на канікули, тато чинив дуже розумно: він брав мене і, витративши якихось дві години, представляв усім родичам: "Ось приїхав Юра". І наступні 10 днів я мав чистий спокій. А коли я приїхав не на канікули, а на концерт, то мама вирішила мене відгородити від родичів, бо мовляв, дитині не до того, щоб здороватися із усіма родичами -- треба вправлятися. І ось надійшов день виступу, я дуже нервував, бо розумів, що на концерт прийдуть й однокласники, і педагоги. Перша сюїта Регера -- технічно неоковирна, хоч премію за неї отримав, але все одно нервую. От я граю і бачу бічним зором, як щось наближається центральним проходом у залі до сцени. З жахом розумію, що то йде, накульгуючи й відсапуючись, дуже похилого віку рідний брат мого дідуся. Він підходить до сцени й на весь голос каже: "Югік, здгаствуй!"

Узагалі із концертами пов'язано багато хвилювань не тільки моїх. Наприклад, я уявляю, що переживала мама, коли її син мав грати разом із Ріхтером! Є лист від Ріхтера до мами, де він її називає "затишною жінкою", -- цей лист зберігає тато. У нас із Ріхтером було велике турне Європою. Доводилося з ранку до вечора дуже активно спілкуватися із Ріхтером на високому інтелектуальному рівні, а при цьому я ще й був за кермом. Ми приїжджали до наступного міста туру, мали сніданок, відпочинок, репетиції, концерт, вечерю, переїзд, і знову все спочатку і так упродовж місяця. Коли до кінця туру лишалося вісім концертів, на зворотному шляху він несподівано сказав, що йому терміново треба вивчити дві сонати Шимановського, які він грав 40 років тому, але вони настільки складні, що потребують додаткового опрацювання... Я був такий щасливий! Але він каже: "Але ж на зворотному шляху є одне місто, і це місто -- Львів!" Ріхтер розумів, що там моя мама, й оминути Львів із концертом неможливо. Він запропонував мені їхати окремо й пообіцяв наздогнати мене у Львові. Я не просив його ані словом. Це була його ініціатива. Я вдячний йому за цю співдружність і вважаю себе таки щасливою людиною.

Цікав, що я зовсім не добивався контактів із Ріхтером. Мало того, я навіть загубив півтора роки. Бо після його пропозиції концертувати разом, я думав, що далі настане конкретна пропозиція репетицій, а він, натомість, очікував зворотної ініціативи. Аж через півтора року це з'ясувалося. Але ми встигли з ним зробити кілька програм: Гіндеміт, Брітен, Шостакович...

Це чудово сьогодні -- нагороди. Я чуюся по-справжньому щасливим і зовсім не збираюся ламатися, заперечуючи, що це мені зовсім байдуже. Ні, навпаки, це надзвичайно приємно, це має велике значення для митця. І нікому не вірте -- ні Ростроповичу, ні покійному Ріхтеру, що це немає значення. Наприклад, коли в Ріхтера у Римському аеропорту вкрали валізу, у якій він возив усі свої ордени і фамільні коштовності, то при мені приїжджав заступник міністра культури, і спеціальною постановою йому були видані всі ордени знову. Я не збираюся розвінчувати їхнього міфу. А просто наголошую, що дуже ціную кожен вияв відзнаки. Бо коли відзначають творчу людину, то це означає, що держава й влада вже не можуть не реагувати на ту масу любові людей до мистецтва.


Найбільша нагорода для творчої людини -- навіть не повний зал слухачів під час концерту, і навіть не феноменальний успіх, а коли щось не зовсім зрозуміле, як перо жар-птиці, тобі вдається схопити на сцені. Хоч це може бути й не перед публікою. А під час репетицій, коли ніхто не чує. Спершу я в такі моменти шкодував. Що нема свідків, що не увімкнений мікрофон, -- адже ось воно. Вийшло! А потім я зрозумів, що головне в тому, що ці моменти МОЖЛИВІ. Тому для мене найголовніша нагорода в тому, щоб, не дай Боже, не зникали ці моменти творчого осяяння.

Хочу подякувати УСІМ. А особливо музикантам, я вас дуже добре розумію і співчуваю: сам багато разів опинявся в такій ситуації, коли треба довго чекати, а люди все говорять і говорять, нехай навіть і щось цікаве... Хочу сказати "браво" вашій грі. У композитора Скорика дуже непрості унісони, а ви їх дуже чисто виконуєте, це свідчить про серйозне ставлення до роботи. А потім, -- яка школа! Я повертаюся і бачу, які у всіх руки, яка вібрація. Краса, утіха оку, -- значить школа наша струнна живе й процвітає. Заприсягнуся, що такого не бачив ні в Литві, ні у Франції, -- хіба що в Америці та Німеччині.

Повертаючись до першопоштовху, яким для мене стали враження від почутого колись концерту Баха, хочу пов'язати той спогад із теперішньою ситуацією. Якщо хтось задумається над долею людини, яка тут мешкала, вчилася, а потім стала знаною, і навіть героєм книжки, отримала почесті, -- то це значить, що у когось також є ПЕРСПЕКТИВА! І це не безцільно пов'язувати своє життя із інструментом (навіть не зі скрипкою, а з якимось там альтом, -- хоч я не хочу ображати мій улюблений і дивовижний інструмент)! Повірте, щось таки в тому є, що саме у Львові я вперше почув Менухіна. Мені було десять років, коли мама дістала квитки на його виступ в Оперному театрі. Я не пам'ятаю жодної ноти, яку він тоді грав, але я пам'ятаю, що мені тоді також закортіло більше вправлятися (не надовго, звісно). Але це неймовірно заряджає. Тому це відчуття загубленості, коли один, а довкола нікого поруч, жахливе! А коли є земляки, які тебе поважають, і коли ти їх любиш, то ця симпатія навзаєм і робить тебе щасливим!









Зміст Поступу
Перша сторінка
  ·  Порозуміння не вдалося 
  ·  Україна потрібна Європі 
  ·  Корупційний скандал в університеті 
Погляд
  ·  АСТРАЛЬНІ ТІЛА 
  ·  Вакантна багатовекторність 
Поступ у Львові
  ·  Львівська принцеса 
  ·  Реформа квартплати 
  ·  Національні міфи та символи 
  ·  Кучма приїде лікуватись 
  ·  Романтичний львівський трамвай 
  ·  Кабельники миряться з мерією 
  ·  Тепло подавали безкоштовно 
  ·  Македонці на дорогах 
  ·  Відпочиваючих просять не топитися 
  ·  ХРОНІКА 
Поступ з краю
  ·  Лавринович критикує Піскуна 
  ·  Литвин посварився з Росією 
  ·  Мер заднім числом 
  ·  Генпрокурора переконали 
  ·  Палиця для "Нафтогазу" 
  ·  Через терор затримали депутатів 
  ·  КРАЄВИД 
Поступ у світі
  ·  Великі зустрічі у верхах 
  ·  Ідеологія за Александром Лукашенком 
  ·  Чечня не заспокоюється 
  ·  Арабо-ізраїльське перемир'я 
  ·  Піймали другого "третього" 
  ·  На поміч поліції 
  ·  СВІТООГЛЯД 
Арт-Поступ
  ·  Геній місця, герой нашого часу і книжки 
МІКРОСКОП ПАНА ЮРКА
  ·  МІКРОСКОП ПАНА ЮРКА 
Мандри Поступу
  ·  Антарктична одіссея доцента 
sport-Поступ
  ·  Шляхом двох людей 
  ·  show must go on 
  ·  Політика і Спорт 
  ·  КОРОТКО 
afisha Поступу
  ·  ГОРОСКОП 
СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ ГАЛИЧИНИ
  ·  Галич - столиця Прикарпаття 
  ·  КАЛЕНДАР