Уже за кілька днів міністр закордонних справ України Анатолій Зленко змушений буде піти у відставку. 2 червня йому виповниться 65 років -- граничний термін для особи, яка займає таку посаду. За законом про дипломатичну службу, після досягнення цього віку дипломат може працювати хіба що радником чи консультантом.
За логікою подій, 2-3 червня Леонід Кучма має назвати ім'я нового керівника зовнішньополітичного відомства. За логікою подій, але зовсім не обов'язково -- відомо, що український президент часто керується не логікою подій, а своєю власною, часто незрозумілою комусь іншому логікою.
Щоправда, у цьому випадку такий варіант прогнозувати важко. Адже якщо Кучма зволікатиме, українська зовнішня політика "зависне" в повітрі. Причому зависне досить серйозно -- адже й держсекретарі міністерства, які могли б на час обдумування президентом кандидатури майбутнього міністра взяти на себе керівництво, зараз, мабуть, більше переймаються очікуванням ласки президента у зв'язку з ліквідацією посад, які зараз обіймають. Навряд чи Кучма влаштує щось таке саме тоді, коли зовнішня активність України перебуває чи не на піку. Заміну, якщо її ще не знайшли, доведеться шукати оперативно.
Можна стверджувати, що вибір у президента невеликий. Вочевидь, наступний міністр, аби задовольняти одночасно й об'єктивні вимоги на кшталт професійності та досвіду, й вимогу щодо особистої відданості Кучмі, має за професійними та особистими характеристиками нагадувати Зленка, який президента задовольняв у всьому.
Зленко ж, найбільше з українських міністрів закордонних справ, відповідав образу зовнішньої політики України загалом з її сумнозвісною багатовекторністю. Настільки "дипломатичну" (аж надто дипломатичну, навіть як на міністра закордонних справ) людину буде важко знайти. Адже треба елегантно й невимушено у Москві розповідати про стратегічне партнерство, розвиток СНД та шалені перспективи Єдиного економічного простору, а в Брюсселі так само елегантно й невимушено розповідати про те, як Україна прагне в Європейський Союз. Але головне -- пояснити при цьому українцям, що це абсолютно нормально і, що більше, навіть дуже добре.
Та й загалом у таких випадках коло кандидатів не надто велике -- заступники міністра й найбільш досвідчені з голів дипломатичних представництв, переважно у державах, які є найбільшими партнерами, або при міжнародних організаціях. Однак зараз, коли Янукович вступає Україну в ЄС, Кучма веде в Єдиний економічний простір із Росією, Білоруссю й Казахстаном, а Марчук разом із бригадою стабілізаторів та РХБ-батальйоном покращує стосунки зі США, другий варіант є малоймовірним -- призначення міністром людини, яка представляла нашу державу в одній зі "стратегічних" держав, інші "стратегічні партнери" можуть сприйняти неоднозначно.
Тому більш логічним був би вибір між двома (поки що) держсекретарями міністерства закордонних справ. Причому певну перевагу тут має Олександр Єльченко, хоча б тому, що засвітився більш "багатовекторно", та й узагалі менше спілкувався з представниками Росії, ЄС чи США і більше -- з представниками країн третього світу. При бажанні можна навіть припустити, що його спеціально тримали в тіні, готуючи до посади міністра.
В Олександра Чалого, держсекретаря МЗС з питань європейської інтеграції, шансів менше. По-перше, подейкують, що він чи не найменше з усіх держсекретарів міністерств відчуває особисту відданість до Леоніда Кучми. По-друге, його може не пустити до керівництва зовнішньополітичним відомством його європейськість -- і в баченні зовнішньополітичної стратегії, і в стилі поведінки. Як свідчить приклад Бориса Тарасюка, проєвропейські дипломати в нашій країні на вершині довго не затримуються. Однак посада першого заступника (хоча б для підтримки проєвропейського іміджу влади в Україні) для нього є цілком реальною.
До речі, Борис Тарасюк в коментарі "Поступові" сказав, що будь-якому претенденту на посаду міністра закордонних справ України може тільки співчувати, оскільки "це буде не професійна робота, а робота, пов'язана з тим, щоб виправляти всі ті помилки, які здійснює наш гарант". Сам він уже був міністром і більше "з таким президентом" не працював би. А щодо претендентів, то, за словами Тарасюка, "претенденти на папаху завжди знайдуться". В Україні, додав екс-міністр, є кілька дуже професійних дипломатів, однак їхні прізвища він відмовився назвати, пояснивши, що це було б неетично з його боку. |
