Князі Ростиславичі залишили після себе по парі синів, які дістали у спадок: антикиївську та антиволинську політику, розпочату колонізацію пониззя Дністра, утворення Галицького князівства зі столицею та єпископством у Перемишлі.
Нащадки Ростиславичів, маючи руське походження, не ідентифікували себе з Руссю. Після смерті князів Василька та Володаря в 1124 р. у князівстві спалахнула міжусобна війна, в якій переміг Володимирко Володарович. Коли князь Київський прислав до нього свого посла з вимогою прийняти руських намісників, Володарович відіслав його, висміявши словами: "Поїхав муж руський, схопивши всі волости!"
Прикарпатські князі продовжували розпочату пращурами політику. Хороші стосунки були налагоджені з Угорщиною, де Ростиславичі мали свої ділові інтереси й кревних. З Моравією -- через родинний союз з маркграфом Брна Вратиславом з Перемислідів. Перспективним виявився і союз з Німецьким Цісарством під берлом Гогенштавфенів. Союз Галицького князя з цісарем (котрий мав глобальні амбіції) накладав на Володимирка обов'язки васала Римського імператора німецького народу. (Тому, не дивно, що на коронації Фридриха Барбаросси був присутній і Галицький князь, наслідник Володимирка -- Ярослав Осмомисл).
У 1141 р. князь Володимирко переніс столицю з Перемишля до Галича. Інші великі міста не підходили на роль столиці з огляду на безпеку. Перемишль був розташований недалеко Польщі, Звенигород недалеко Волині, а за Теребовлем починався дикий степ. Натомість, Галич був у самому центрі держави, і йому не загрожували набіги ззовні, він був важливим економічним центром, осередком солеваріння. (Правдоподібно, від грецького halit -- сіль кам'яна -- й походить назва міста).
Попри перенесення столиці до Галича, в Перемишлі залишилися резиденція, літописець та приватна скарбниця князя.
Відтак Прикарпатське князівство, що складалося з чотирьох міст-полісів (Галича, Перемишля, Теребовля, Звенигорода), оточених вздовж усього кордону містами-замками, отримало назву Галицького.
Після того як київський князь Всеволод-Кирило Ольгович у 1142 р. посадив у Володимирі свого сина, відбулося чергове з'єднання Волині з Київщиною під владою однієї сім'ї. Для Галичини це становило подвійну небезпеку, бо Київський князь на той час мав міцний союзний зв'язок із Польщею, його донька була видана за Сілезького князя Болеслава Високого -- сина короля Польського Владислава ІІ. Загроза змусила Галицького князя відіслати до Києва хресну грамоту, що означало проголошення війни.
У 1144 р. багаточисельне руське військо, до якого ввійшли Волинський, Турівський, Смоленський полки, а також поляки та половці, напало на Галицьке князівство. Незважаючи на те, що Галичани програли цю війну, Володимирко підкупив союзника Всеволода -- Ізяслава, і Галичині вдалося уникнути територіальних втрат. Але після сплати величезної контрибуції з'явилися поважні проблеми в середині самої держави, які призвели до кризи.
На політичному обрії Галичини з'явився перший соборник. Був ним кузен Володимирка князь Іван Берладник, який ще під час династичних протистоянь Ростиславичів отримав уділ на Пониззі. Це була територія у низів'ї річки Дністер, що сягала берегів Чорного моря. Вихід до моря давав Галичині величезні прибутки. Головними міськими осередками були Малий Галич і Берладь. На Пониззя втікало багато галицьких рабів, більшість з яких була колишніми військовополоненими волинського, київського та половецького походження, вони й були прихильниками руських порядків і соціальною опорою Івана Берладника.
На інспірованому переможцями міському вічі в Галичі, під агітацію київських резидентів Івана Берладника, було вирішено запросити на трон князя Галичини. Але прихильники князя Володимира не змирилися з таким ходом подій і готувалися до збройного спротиву...
Продовження в наступному суботньому числі "Поступу".
Під редакцією Стаса-Роланда Перфецького, Інститут досліджень Галичини
|
