Мови не має, "Мілан" -- клубний чемпіон Європи і Андрій Шевченко -- це людина, на яку тепер повинні рівнятися всі українські футболісти. Це найбільш знаний українець у світі. Для тих, у кого є сумніви, нагадаємо, він обіграв не тільки "Ювентус", але й королів футболу -- "Реал".
Мова про інше. Італійський фінал "Мілан" -- "Ювентус", як і фінал іспанський ("Реал" -- "Валенсія") -- це погана тенденція для розвитку футболу як гри і все. Як би там не старались Анчелотті і Ліппі, вони вже нічого не можуть придумати, коли їм доводиться грати проти команди, з якою вже зіграли декілька сотень матчів у своєму власному чемпіонаті і чемпіонаті розіграшу Кубка. Вони, гравці, вже зустрічалися між собою стільки разів, що буквально намозолили один одному очі. Перемогти у такому двобої може команда, яка в конкретній зустрічі скочить вище голови, тобто буде у кращій фізичній формі, як це, наприклад, показав реактивний "Ювентус", де офіційно Едгар Давідс сидів за допінг (під підозрою вся команда). Або, наприклад, виявить свою індивідуальну майстерність якийсь конкретний гравець. Наочний приклад -- супергол Андрія Шевченка у ворота "Ювентуса" в чемпіонаті Італії, коли він обіграв половину команди і сам забив здалеку.
Інший варіант -- зіграє свою роль випадок. Тобто пенальті. Це надзвичайно захопливе видовище, але коли фінали закінчуються серією одинадцятиметрових, чиновники FIFA та й UEFA починають придумувати правило золотого і срібного гола, правило раптової смерті, міняти розміри воріт. Чому? А тому, що футбол -- це голи з гри, такі, як, наприклад, забив Марадона у ворота бельгійців і англійців на Чемпіонаті світу або минулорічний фінал Ліги. Щодо фанів, що ж їм залишається -- піти на кухню за пивом чи заснути на трибунах, поки йде основний час і прокинутися на серію пенальті?
»
ШЕВЧЕНКО
На всі сто
Або Перший
Іван СМІШКО
Так мало бути. Так мало бути хоча б тому, що ми цього чекали. Саме він поставив крапку у двобої гігантів, у грі року. Саме він останнім торкнувся м'яча, поклав його в сітку і побіг із переможно піднятими руками й несамовито вогняними очима -- побіг дякувати голкіперу, який перед тим зробив усе, щоб саме він останнім торкнувся м'яча і переможно підняв руки вгору.
Так, ми сподівалися, що це станеться інакше. Хотіли побачити його гол із гри. Побачити, як він обводить кількох захисників, а потім перекидає м'яч через Буффона і немає ніякого офсайду. Не склалося. Але хто думав про це, коли він вибрався з під купи інших міланістів, аби взяти в руки синьо-жовтий прапор із написом SHEVCHENKO і показати його всій Європі? Чи коли пізніше він цілував Кубок європейських чемпіонів -- перший із українців?
