Північна околиця Личакова називалася Лоншанівкою. Зараз це паркова територія з асфальтованою доріжкою на захід від Музею дерев'яної архітектури. У ХУІІІ столітті тут заснувала поселення шляхетсько-міщанська родина французького походження Лоншан де Бер'є, яка осіла у Львові. Родина Лоншанів жила в нашому місті до Другої світової війни. Останнього представника родини, Романа Лоншана де Бер'є, професора права, розстріляли разом з іншими львівськими науковцями 4 липня 1941 року німецькі фашисти на Вулецьких пагорбах. А 1780 року на Лоншанівці гостював один із найвидатніших австрійських імператорів Йосиф Другий, який похвалив мальовничість цих місць, а також існує легенда про те, що цісар навіть тут полював. На згадку про це господар маєтку поставив статую Мінерви з латинським написом, яка була знищена приблизно сто років тому. З того часу ці горби почали називати Кайзервальдом, що означає в перекладі з німецької -- Королівський ліс. Ще до 1915 року у цій частині був гарний ліс, який вирубали під час Першої світової війни і заорали, тепер тут розташувалися оселі із садами та городами. За радянських часів Кайзервальд перейменували на Шевченківський гай, абсолютно безладно засадивши його різноманітними деревами, а за часів уже незалежної України його нижню частину названо ландшафтним парком Знесіння. Але, здається, і сьогодні львів'яни та їхні діти в гарну погоду у вихідні ідуть відпочивати все ж таки у мальовничі куточки Кайзервальду.
Славний Личаків мав у своїх околицях багато інших гарних районів, як, наприклад, Цетнерівка. Це мальовнича околиця Личакова, розташована на схід від Личаківського цвинтаря, зараз тут ботанічний сад університету. Засновником Цетнерівки був граф Ігнатій Цетнер, високопоставлений австрійський чиновник, воєвода Белзький. Це був багатий магнат, що кохався у мистецтві, збирав старі книги і гравюри, але найбільше любив ботаніку. Тут, під лісом, він збудував палац і біля нього, над ставком, заклав великий сад і парк. Цетнер був аматором-городником, сам порався коло грядок, плекав квіти і дерева. Тут були не лише місцеві дерева, але й чужоземні, наприклад, американські яснозелені сосни поряд з чорними буками і ясенами, акаціями, плакучими березами і дубами. Славилися цетнерівські квітники, укладені в килими різноманітних візерунків, оранжереї з рідкісними квітами. У ставках плавали білі лебеді. Завдяки гостинному господареві, львів'яни в першій половині ХІХ століття залюбки відвідували це чудове місце, а біля палацу відбувалися забави з танцями. Але півтора століття тому Цетнерівка перейшла в руки іншого господаря і поступово втратила свій шарм аж поки її не викупив Львівський університет, силами якого було відновлено ботанічний сад, яким ми милуємось і сьогодні.
Поряд з Цетнерівкою розташовувалась Мазурівка. Тепер тут немає жодних осель, а колись тут мешкали польські колоністи з Мазовша -- мазури. Хлопці з Мазурівки мали своє особливе заняття, вони добували і розвозили малими візками пісок в усі куточки тогочасного Львова. Не було львів'янина, який би не чув вигуку "Пісок тре...?" Також вони славились виробництвом різдвяних шопок і торгували співучими птахами. Цей район завжди славився музикантами, які грали на ручній гармоніці, заповітній мрії кожного хлопця з Мазурівки.
У горішній частині Личакова, як говорили колись, за Личаківською рогачкою, при дорозі на Винники, розташований Ялівець. Тут, як і в сусідніх Кривчицях, колись формувалися купецькі каравани, які прямували на Схід, до кримської Кафи. Під Кривчицями в ХУІІ столітті стояли табори Богдана Хмельницького, який двічі безуспішно намагався взяти місто. Ще у ХХ столітті частина кривчицьких полів мала назву Табори. На Ялівці відбувалися українсько-польські бої в листопаді 1918 року. Українці полягли в боротьбі з переважаючими силами поляків, їхня братська могила спочатку була тут, пізніше тіла полеглих перенесли на Личаківський цвинтар. В 1919-20 роках на Ялівці був табір інтернованих українців, через який пройшли тисячі інтелігентів і селян, цивільних і військових.
А з Пасіками пов'язана найдавніша історія Личакова, коли польський король Казимир Третій ще у чотирнадцятому столітті спеціальним указом надав львівським передміщанам комплекс ґрунтів. Пасіки тягнулися вздовж усієї вулиці Пасічної і називалися Пасіками Личаківськими і Пасіками Галицькими, про що свідчить назва вулиці неподалік заправки на Джорджа Вашингтона, яка збереглася сьогодні. Про пасіки в цьому великому районі здається вже ніщо не нагадує і, окрім самотнього господаря-бджільника, вулики якого заховалися тут між деревами, ніхто вже не плекає старих львівських традицій.
На південній околиці Пасік Личаківських, за ізоляторним заводом і "Іскрою", під лісом, розташований справжній львівський хутір Пирогівка. Тут є всього декілька хат з садами та городами, і від них віє справжнім хутірським життя, але урбанізація, на жаль, невблаганно насувається на цей ідилічний закуток старовини. |