|
Колись Достоєвський надумав насипати людській здатності думати "солі на хвіст" і після довгих/недовгих роздумів сказав страшну річ. (Ну то й що з того, що Достоєвського підозрювали в шизофренії, та не кожного шизофреніка підозрюють у тому, що він -- істинний Достоєвський). А цей Достоєвський виявив, що людські глупства насправді прямі і чесні, а от розум людський завжди махає хвостиком. Припустимо, що він це робить, як песик, від задоволення. Тоді можна говорити про те, що розум постійно бавиться. Імовірно, що песик (себто розум) бавиться із своїм хазяїном (себто людиною), або, може, хазяїн з песиком, та, зрештою, вони обоє бавляться. Отак і маємо те, що маємо. Контекст плагіату цієї відомої репліки зачіпати не будемо. Натомість розглянемо дуже розумну книжку страшенно розумного автора, в якій ідеться, нелегко здогадатися про що. Сформулюємо так: у книжці йде мова про розум, точніше про "розумний розум", а ще точніше -- про всіх нас: ми ж розумні люди. Хто наважиться висловити розумний сумнів щодо цього? |
