Завтра 11 липня -- річниця вшанування скорботного українсько-польського кривавого зіткнення на Волині. Цей конфлікт має велику кількість інтерпретацій, звинувачень та образ. Аби порахувати їх, знадобиться, напевно, не один рік копіткої праці істориків та методологів науки. А останні півроку створили у пресі таку напругу, якій важко знайти аналогії у мас-медійних ресурсах дружніх держав, які нещодавно здобули незалежність. Ця лихоманка може спричинити негативні візії та відродити старі стереотипи, що сягають часів козаччини.
Метою усіх наших публікацій щодо трагедії на Волині було лише прагнення знайти правду. Ми не хотіли нав'язувати політичних оцінок трагедії й усіляко уникали етичного релятивізму, який міг би спотворити і масштаб трагедії, і кинути тінь на скорботу родичів вбитих.
Безперечно, в оцінках минулого поляками і українцями не повинно бути етичного релятивізму. Проте це ще й означає появу спільного християнського польсько-українського простору, де нема місця ані злочинцю, представником якої б нації він не був, ані обійденому шаною похованню, ані вибіркового тлумачення історичних подій.
Тим огидніше було б зустріти пікети та транспаранти тих, які вважатимуть, що, перешкоджаючи жалобній процесії, вони обстоюють національну гідність України. Чи зможе людина, яка втратила близьких на Волині після такого колись полюбити українців? Сумнівно. А чи зможе українець полюбити свій народ після паскудства, вчиненого на цвинтарях своєї землі, і чи зможе він залишатися тоді гідним гордого імені -- Українець. І чи схоче Україна, аби хтось у такий біснуватий спосіб захищав її волю, душу і тіло? І чи не здригнеться вона, побачивши перекинутого цвинтарного хреста?
Єдиним виходом із цієї ситуації буде дозволити польському стороні проведення комплексу жалобних заходів на території України, бо кожний християнин має право бути похованим, згідно з християнським обрядом і на його кістках ніхто не повинен випасати худобу. Якщо українська влада вкотре не спромоглася впорядкувати цвинтарі, то нехай вони будуть впорядковані польською.
Тарас ВОЗНЯК,
головний редактор журналу "Ї", радник голови Львівської облдержадміністрації з міжнародних питань
Я думаю, що в даному випадку два президенти діють в інтересах двох держав. Це банальність, але в цьому випадку вона абсолютно справедлива. Я думаю, що насправді той акт, який відбуватиметься у с. Павлівка, є тільки початком серйозної дискусії двох суспільств, тому що справжнє осмислення того, що відбулося, українці розпочали лише цього року. Але за ці півроку дискусія в українському суспільстві відбулася. І мені здається, що це одна з перших громадських дискусій щодо якоїсь історичної події, яка досить швидко розгорнулась і була достатньо ефективною. Хоча були різні думки. Щодо можливості якихось конфліктів, то ніяких конфліктів не буде. Будуть просто спроби окремих політиканів -- не політиків -- зробити собі якийсь маленький політичний капіталець на цих справді сумних подіях, які відбулися 60 років тому. Як правило, ці люди нічого ґрунтовно не знають про дану подію крім того, що вони вже наперед мають про це свою думку і вони вже "проти" будь-чого або "за" що-небудь без огляду на те, що б там насправді не відбувалось.
1. Мене поінформували, що 11 липня цього року у 60-ту річницю трагічних подій на Волині, пам'ять про які донині все ще жива серед Вас, мешканців обох народів, що так дуже мені дорогі, відбудеться офіційне відзначення українсько-польського поєднання.
У завірюсі Другої світової війни, коли потреба у солідарності та взаємодопомозі повинна була бути такою потрібною, темне діяння зла затруїло серця, а зброя допровадила до пролиття невинної крові. Тепер, коли минуло шістдесят років від тих сумних подій, у серцях більшості поляків та українців все більше утверджується потреба глибокого рахунку сумління. Відчувається необхідність поєднання, яке дозволило б поглянути на сучасність та майбутнє у новому дусі. Те схиляє мене до вдячності Богові разом з тими, котрі у роздумах та в молитві згадують усі жертви тих актів насильства.
Мирослав Маринович: Ми не маємо права йти шляхом прикрих ювілеїв
Ольга ІГНАТОВА
Мирослав Маринович -- віце-ректор Українського католицького університету, директор Інституту релігії та суспільства УКУ
- Пане Мирославе, чи не змінилася Ваша позиція щодо подій на Волині з часу підписання Вами та іншими інтелектуалами толерантної заяви щодо подій 60-річної давності?
-- Ні, не змінилася. Мало того, я лишень утвердився в правильності наших дій. Вважаю, що цей голос мусив прозвучати. Демократична держава передбачає наявність різних голосів. Я б ніколи не відбирав права і в "непримиренних" висловити свою позицію, обстоювати її. Але на той час бракувало позиції людей, більш схильних до примирення.
-- На Вашу думку, ця дискусія про трагедію постала тому, що не могла не постати, чи її спровокували і підтримують окремі крайньо праві групи України та Польщі?
