BRAMA - News - Weather - Elections - Business - Sports - Brama Press - Calendar - Classifieds



    Перша сторінка.    Погляд.    Поступ у Львові.    Поступ з краю.    Поступ у світі.    Спорт-Поступ.    ПопАрт-Поступ.    Пост-Faktum.   
  Цитата Поступу
Я хотів створити демократію, але не продумав, яким чином... Єдине, про що я шкодую — це про свою участь в уряді. Мій уряд допоміг людям прийняти капіталізм»
Яцек КУРОНЬ
 
22 серпня 2005 р.
   ·  на головну  · 1999-2002  · досье  · архів світлин  · форум

Купол
Львів
  16:6 22-11-2017 -   На Львівщині вшанують пам'ять жертв Голодомору  
  16:1 22-11-2017 -   На Львівщині від строкової служби у війську ухиляється 15 тис. осіб  
  14:53 22-11-2017 -   Синоптики прогнозують завтра туман видимістю 200-500 м  
  14:44 22-11-2017 -   На наступний рік заплановано провести капітальний ремонт тротуарів по периметру площі біля пам’ятника Т. Шевченкові  
  14:42 22-11-2017 -   На шахті «Львіввугілля» травмувався гірник  
Україна
  16:4 22-11-2017 -   Німеччина профінансує гуманітарні проекти в Україні  
  16:2 22-11-2017 -   Холодницького відвезли до лікарні - ЗМІ  
  15:51 22-11-2017 -   Порошенко, Тимошенко і Вакарчук, - лідери президентського рейтингу  
  14:51 22-11-2017 -   Україна хоче стати експортером газу  
  14:40 22-11-2017 -   У Луганську озброєні люди беруть під свій контроль урядові будівлі  
Світ
  14:37 22-11-2017 -   У Росії дитина задихнулася в пральній машині  
  12:41 22-11-2017 -   У Тихому океані розбився літак ВМС США  
  10:37 22-11-2017 -   ЗМІ повідомили про смерть Дмитра Хворостовського  
  10:16 22-11-2017 -   Дельфіни привертають увагу самок подарунками – вчені  
  14:54 21-11-2017 -   У Росії онколог порадив пити пиво через радіоактивне забруднення  



  ·  · 
 
Поступ 1999-2002 рр. у попередній версії

Погляд  » 

___________________________________________________________________________

ВСЕ, ЩО ПАМ'ЯТАЮ
До війни Ротфельдів у Польщі було багато. Тепер я тут, схоже, чи не єдина особа з таким прізвищем.
АДАМ ДАНІЕЛЬ РОТФЕЛЬД
 
З раннього дитинства пам'ятаю небагато: будинок у Перемишлянах під Львовом -- з верандою, до якої вели двері, засклені грубим шліфованим склом. Дім був просторий -- з вулиці вищий, а з боку подвір'я і саду нижчий. На подвір'ї була пивничка з дашком, що сягав землі, всередину провадили сходи. Там зберігали овочі -- переважно картоплю, капусту, буряки.

У глибині саду стояв дім бабусі й дідуся -- триповерховий з фронту й одноповерховий з тилу, збудований на крутому схилі (пам'ятаю, під час першої облави -- мені було тоді трохи більше як три роки -- я біг туди з цілою великою родиною, раннього ранку, до схід сонця -- аби сховатися у будинку бабусі й дідуся: вхід до криївки був замаскований під бляхою біля великої кухонної печі...).

Тоді в сутінках холодного світанку на моїх очах уперше вбито людину. Це була стара тітка, яка йшла одразу за мною і не встигла повернути на сходи, на які я і ціла моя родина вже увійшли. Тому нас не було видно з вулиці, звідки німецькі й українські поліцаї стріляли в людей, ніби в качок на полюванні. Дім бабусі й дідуся, у якому ми тоді сховалися, був розташований не далі як 150 м від вулиці. Але ніхто з поліцаїв не завдав собі клопоту, аби наблизитися до нашої групи втікачів. Вистрелили, забили і пішли далі. Того дня я став дорослим.

За кілька годин "мисливці" повернулися. Обшукали всі будинки. Увійшли й до кухні. Довгими металевими прутами простукували підлогу. Пам'ятаю, що всі затримали дихання. Я чув їхні кроки, стукіт, розмови. Схоже, схованка була приготована добре. Ми вийшли надвечір наступного дня. Якийсь час -- було це пізнє літо або осінь 1941 р. -- наше життя точилося відносно нормально.

Батько перед війною був адвокатом. Фронтон будинку, в якому містилася його канцелярія, прикрашали колони. Совєтська влада передала цей псевдопалацик музичній школі. Ще ми мали родину у Львові, Рівному, Бережанах, Глинянах і Варшаві. Один з батькових братів, Вільгельм, був послом сейму від Рівного, загинув в Освєнцимі. Адольф був директором гімназії у Варшаві -- також загинув, а Юзеф -- лікар у Бережанах -- щасливо помер іще заки почалася війна.

Було це пізньої осени, найпевніше, на початку грудня 1941 року. Влада студитського чину запропонувала, щоб задля порятунку дітей шкільного віку з нашої родини перевезти до монастиря в Уневі. Це підкарпатське село, розташоване у мальовничій околиці, на відстані 7 км від Перемишлян. Отож кількох хлопців, що були старші від мене, відіслали до Унева, звідки вони за тиждень повернулися.

Монах, котрий привіз хлопців, перед тим як попрощатися, вже стоячи в дверях, звернувся до мого батька (цю мить пам'ятаю дуже добре, бо стократно повертався до неї в думках) з питанням: "Пане докторе, а може, Ви б віддали нам під опіку свого сина?" Мені було тоді три з половиною роки. Я зорієнтувався, що всі дивляться на мене з очікуванням. Підвівся. Раптом ціла родина кинулася в поспіху мене вдягати, стискати, цілувати. Мене вивели на подвір'я, де чекав запряжений віз. Це була остання мить, коли я бачив своїх батьків.

Їхня подальша доля склалася так само трагічно, як доля мільйонів невинних людей, які гинули від рук німців та українців. Невдовзі після мого приїзду до Унева у Перемишлянах створили ґетто, куди звозили людей з цілої околиці. Згідно з інформацією, яка дійшла до мене по багатьох роках, подальший розвиток подій був такий. Мій батько порівняно швидко позбувся ілюзій, зорієнтувався, що мешканці ґетта приречені, і вирішив тікати до лісу. Запропонував це иншим -- 150 родин з Перемишлян та околиць спробували вижити в землянках, у лісі. Харчі купували у селян.

Узимку 1942 року, на Різдвяні свята, директор однієї сільської школи запропонував, аби мої батьки на якийсь час залишилися у нього в стодолі. Хтось помітив, що вчитель носить до стодоли харчі. Доніс про це українській поліції, яка заарештувала батьків і перевезла до Перемишлян. Там їх убили. Моя сестра, старша від мене на 11 років, єдина з родини в лісі дочекалася завершення війни. Вижила у нічній сорочці, що служила їй як єдина сукенка. Після приходу росіян, у 16 років, вона пішла працювати на спиртову фабрику у Перемишлянах. Вчилася заочно. До війни закінчила тільки початкову школу. Здобула фах хіміка. Сестра не була надто зарадною особою, але дуже добре протистояла ударам долі. Вона надзвичайно тепло й довірливо ставилася до людей і світу. Єдине, що їй вдалося віднайти з кількох будинків нашої родини, які пограбували українські сусіди, це старовинний келих, один таріль та альбоми зі збіркою випадкових родинних світлин одного з вуйків. У цей спосіб до моїх рук -- серед численних фотографій невідомих осіб -- потрапили два найцінніші знімки -- знімки моїх батьків.

До монастиря в Уневі я потрапив як Адась, хоча після народження, як свідчать записи в метриці, мені дали два імені: Адам і Даніель. По року перебування у монастирі мене охрестили. Монах, який опікувався дітьми у сиротинці, мав на ім'я Даніель. Гадаю, це й вплинуло на те, що мене охрестили отим другим іменням. Відтоді в школі, вдома і в спілкуванні з товаришами я використовував ім'я Даніель. З таких, скажімо, історичних причин у мене формально два імені. Так я вирішив, хоча загалом вважаю таку форму претензійною. Оце про імена. Дещо складніша була справа із прізвищем. У монастирі я переховувався під зміненим прізвищем, яке у перекладі на польську чи українську мову нав'язувало до справжнього. Я отримав прізвище Червінський і використовував його в школі доти, доки через кілька років після війни сестра не сказала мені, яке моє справжнє прізвище. По недовгих роздумах я вирішив його повернути.

У монастирі в сиротинці були різні діти, переважно українські, одна польська. Три хлопці були з жидівських родин. Вони потрапили туди внаслідок рішення Митрополита Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького, який закликав усі монастирі, що йому підлягали, аби серед українських і польських сиріт переховувати також жидівських дітей. Унаслідок тієї акції врятовано життя близько 150 дівчат (жіночі монастирі) і хлопців (монастирі чоловічі).

Ігуменом, а згодом архимандритом Студитського Чину був брат Митрополита Шептицького Климентій. Він був моїм сповідником. Людина великого серця і розуму. Пам'ятаю такий випадок. Я був, з огляду на обставини, понад свій вік серйозний і глибоко віруючий. Приймав як очевидну і природну річ, що нічого не відбувається без волі Господа Бога. З уроку релігії я знав, що "ані волос не впаде людині без волі Господа Бога". Я не міг змиритися, просто не розумів, як так діється і чому Бог допускає те, що я бачив на власні очі, -- масові знущання, вбивства, жорстокість, повсюдне переслідування невинних людей, яких трактували гірше, ніж тварин.

Я хотів отримати безпосередній знак від Бога -- сигнал, якийсь доказ, скерований до мене, що Бог про все відає і невинних нагородить, а винних покарає. Якось вночі, коли инші діти вже спали, я вислизнув зі спільної зали і пішов до церкви, яка стояла посередині монастирського подвір'я. У сутіні підійшов до вівтаря, відчинив дверцята кивоту і... втратив свідомість. До тями повернувся через два дні. Архимандрит Климентій висповідав мене, коли я ще лежав у ліжку. Він сказав: "Хлопче, більше такого не роби. Хай Бог тримає тебе у своїй опіці".

Улітку 1944 р. Совєтська армія після битв з німцями й бандерівцями зайняла терени теперішньої Західної України. У листопаді помер Митрополит Андрей Шептицький. Пам'ятаю нічні чування, панахиду і багатоденну жалобу. Невдовзі влада арештувала архимандрита Климентія.

Одного дня мені сказали, що архимандрита перевели до иншої тюрми. Всі вважали (і я теж так думав), що це брехня, що Климентія Шептицького вбили або він помер у тюрмі. У 1990-х роках, коли я був директором Міжнародного інституту дослідження миру у Стокгольмі (SIPRI), вже після падіння Совєтського Союзу, коли шведи шукали відомості про долю Рауля Валенберґа, довідався, що Климентія Шептицького було ув'язнено разом із Валенберґом. Климентій Шептицький помер на початку 50-х років у Володимирській тюрмі.

По якомусь часі я вже почувався в монастирі у безпеці. Знав, що ніхто про мене не повинен нічого знати, особливо від мене. Я мав забути своє минуле. І забув. Єдиною істотою, з якою я ділився своїми думками, був кінь, а властиво, кобила. Мені її призначили, позаяк я став пастухом. Мав під своєю опікою 13 корів, 30 овець із дзвіночками і... кобилу, яка сама ставилася до мене як опікунка.

Із перебування у монастирі маю єдину фотографію. Її зроблено влітку 1943 р. -- я мав тоді п'ять років. На світлині є всі діти і монах, який опікувався нами. Я вже належу до "середнього" покоління: на землі сидить геть малеча, по два-три роки, стоять "середняки" (серед них я), а в останньому ряду найстарші -- 12-15-річні хлопці. До тієї групи належав Левко Хамінський. Унаслідок цілком неймовірного збігу обставин ми нав'язали між собою контакт через 50 років. Зустрілися ми у Ньюпорті (Newport), у штаті Род-Айленд (Rhode Island). Я опинився там на запрошення Naval War College. Було це влітку 1994 року. Тоді-то я й зустрівся з видатним американським кардіохірургом, професором Леоном Хамейдесом, ординатором клініки дитячої кардіохірургії у поблизькому Вест-Гартфорді (West Hartford). Це був Левко Хамінський з Унева. Після війни його розшукала і всиновила жінка, яка в часі війни втратила цілу свою родину. Вона всиновила обох братів Хамейдесів, яких виховала у Великій Британії, звідки вони потому виїхали до Сполучених Штатів.

Леон подарував мені книжку про Митрополита Андрея Шептицького, видану в Канаді. Там є репродукція моєї єдиної світлини з монастиря, з описом моєї особи і поясненням, що прізвище і місцеперебування, як і доля цього хлопця, невідомі.

1946 року монастир закрили... Дітей із сиротинця в Уневі 1947 р. фірами перевезли до дитячого будинку в Золочеві. За кілька днів я вирішив утекти. Мені тоді було дев'ять років. Намовив ще двох колег. Упродовж двох наступних днів ми здолали відстань понад 60 км -- без черевиків, у військових домашніх тапках (ми взяли по дві пари на запас).

В Уневі монахи -- вже не в габітах, а в простій селянській одежі -- далі провадили господарство. Дуже тепло й сердечно привітали нас. За якийсь час совєтська влада перестала миритися з такою двозначною ситуацією. Монахів вигнано, декого заарештовано, а в монастирі створили шпиталь для розумово і нервово хворих старих жінок.

Polityka, № 7 за 2005 р.

З польської переклала Наталка Римська


Довідка

Адам Даніель Ротфельд -- міністр закордонних справ; нар. 4 березня 1938 р. у Перемишлянах під Львовом. Закінчив дипломатично-консульський відділ Головної школи закордонної служби у Варшаві, докторат здобув на відділенні права Яґеллонського університету (1969), а габілітацію -- 1990 р. у Польському інституті міжнародних справ (PISM); звання професора отримав 2001 р. З 1968 р. -- у PISM, у 1970 -- 1980 рр. -- член польської делегації на конференціях і зустрічах ОБСЄ. 1991 -- 2001 рр. -- директор Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру (SIPRI). З листопада 2001 р. -- у МЗС Республіки Польщі.









» 
Виховна робота опозиції
Ілько ЛЕМКО
 
Йдучи шляхом опозиції попередньої, нова опозиція швидко освоїла не властиву, ба навіть органічно ворожу для себе риторику. У лексиконі політиків, наскрізь авторитарних і совкових, з'явилися досить кумедні вислови: "політичні репресії", "свобода слова", "адміністративний тиск", "права людини", "переслідування інакодумців", "поліцейська держава", "методи тридцять сьомого року", "заповідник тоталітаризму", "продажна судова система" тощо. Ця риторика настільки поглинула свідомість новоспечених опозиціонерів, що навіть відтіснила на задній план звичні і ефективніші комуністично-популістські "низькі зарплати і пенсії", "шалене зростання цін", "скорочення економічного зростання", "животіння народу".
Детальніше>>
» 
КОРОТКО
 
Прокуратура Донецької області порушила кримінальну справу за фактом незаконної трансплантації органів людини в Маріуполі. Про це повідомив прокурор міста Олександр Єгоров, -- інформує "Главред".

"Уперше в Україні порушена кримінальна справа за даним фактом", -- зазначив Єгоров.
Детальніше>>
» 
Бруд зі Сходу
Росіяни розпочали зйомки еротичного фільму про Тимошенко та Саакашвілі
Петро ТИХИЙ
 
У Росії таки почали знімати еротичний фільм, головними героями якого будуть прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко та президент Грузії Міхаїл Саакашвілі. Чи вкладали росіяни у це якийсь символізм, достеменно невідомо, але перші кадри цього фільму вони зняли саме 19 серпня, тобто у річницю початку комуністичного путчу, який призвів до зникнення з карти світу Радянського Союзу. Варто також зазначити, що поза всяким сумнівом цей фільм демонструє "любов" росіян до двох непокірних колишніх сателітів -- України та Грузії.

Дев'ятнадцятого серпня в Палаці спорту "Сокольники" творці фільму репетирували і знімали пана Саакашвілі, який розмовляв телефоном з Юлією Тимошенко біля шикарного лімузина кремового кольору. Відтак Саакашвілі сів у машину і поїхав.
Детальніше>>
» 
Забаганки багатих
Петро ТИХИЙ
 
Прокуратура Донецької області порушила кримінальну справу за фактом незаконної трансплантації людських органів у Маріуполі (Донецька область). Про це "Українським новинам" повідомив прокурор Маріуполя Олександр Єгоров.
Детальніше>>
» 
Капличка для військових
Лариса ТКАЛЕНКО
 
Новозбудовану капличку освятили вчора на території 80-го окремого аеромобільного полку Західного оперативного командування.

"Раніше військовослужбовці-десантники змушені були щонеділі задовольняти свої духовні потреби в холі клубу. Підготовку до будівництва ми розпочали ще в грудні, але щойно тепер з допомогою отця Володимира, за благословенням архієпископа Львівського і Галицького Августина та силами військовослужбовців вдалося опорядкувати капличку", -- цитує Західна інформаційна корпорація Володимира Молибогу, заступника командира полку з гуманітарних питань.
Детальніше>>
» 
Картина -- наша, реставрація -- польська
Лариса ТКАЛЕНКО
 
Прохання допомогти в реставрації картини Альтемонте "Битва під Парканами" передав директор Львівської галереї мистецтв Михайло Возницький міністрові культури Польщі Вальдемару Домбровські.

Як інформує ЗІК, на полотні зображено завершальну битву зупинення турецької агресії. Картина датована 17 - початком 18 століття, і є найбільшим полотном Європи тих часів. Хоча реставрацію і мають намір доручити полякам, все ж, за словами начальника управління культури Львівської ОДА Зеновія Мазурика, кільком польським інституціям у цьому відмовили, оскільки ті хотіли, щоб після відновлення картину повернули до Жовкви. "Ми на це не можемо погодитися, адже у Жовкві вона вже двічі була знищена. Думаю, що ця картина знаходитиметься у Золочівському замку", -- заявив пан Мазурик.
Детальніше>>
Зміст Поступу
Перша сторінка
  ·  Блаженійший переїхав до Києва 
  ·  Уряд -- за спрощення процедури 
  ·  raiffeisen International купив "Аваль" 
  ·  Піскун 
  ·  Партії сядуть за стіл 
Погляд
  ·  ВСЕ, ЩО ПАМ'ЯТАЮ 
  ·  Виховна робота опозиції 
  ·  КОРОТКО 
  ·  Бруд зі Сходу 
  ·  Забаганки багатих 
  ·  Капличка для військових 
  ·  Картина -- наша, реставрація -- польська 
Поступ у Львові
  ·  Камінь під пам'ятник 
  ·  На роботу хочуть професіоналів 
  ·  Продукти є, а продати ніяк 
  ·  "Полісинтез": бути чи не бути? 
  ·  Родина Соломії Крушельницької в портретах 
  ·  ХРОНІКА 
  ·  У Дрогобичі вже не страйкують 
  ·  "Напиши листа Президенту" 
  ·  Аеропорт "Львів-2" приватизують 
  ·  У Стрий з'їхалися пасічники 
Поступ з краю
  ·  Україна з Росією доЄЕПилися 
  ·  Автопарк слуг народу 
  ·  "Плюси" оцінили 100 мільйонами 
  ·  Гроші Пінчука Тимошенко роздасть людям 
  ·  Україна майже в Європі 
  ·  Новоспечений фонд для дітей 
Поступ у світі
  ·  Папа закликає до вибуху добра 
  ·  Перша шпальта 
  ·  Терористи планували атаку на парламент 
  ·  Евакуація єврейських поселень на фініші 
  ·  Кадафі запрошує Буша 
  ·  Загибель командувача ВПС 
  ·  Пам'ятник у Грозному 
  ·  Арешт ракетних терористів 
Спорт-Поступ
  ·  Вплив палкого вболівання 
  ·  Драма львівського дербі 
  ·  Маркевича побили 
ПопАрт-Поступ
  ·  "Мотор'ролла": Схиблені на музиці 
  ·  ПопАрт-НОВИНИ 
Пост-Faktum
  ·  Мавпи атакують будинки в Індії 
  ·  КАЛЕНДАР 
  ·  Броварна валюта в Камеруні