Продовження. У попередніх розділах: найдавніше із відомих племен, які мешкали на Прикарпатті, називалося білі горвати. У VII столітті частина горватів подалася на південь Європи, а ті, що залишилися, у 875 році прийняли християнство, а з часом створили свою державу. У 981 р. князь Володимир приєднав Білу Горватію до Русі. Панування Києва над Прикарпаттям тривало до 1084 року. Три брати -- князі Ростиславичі - самочинно захопили Прикарпаття. У 1097 на княжому конґресі Ростиславичі отримали право на Прикарпаття. Волинський князь Давид зрадив домовленості -- разом із киянами він пішов війною на Прикарпаття, але був розбитий військом братів Ростиславичів. Відтоді стосунки Галичини з Києвом та Волинню завжди мали конфліктний характер.
Після смерті Ростиславичів між їх синами виникли міжусобні війни. Переможцем вийшов Володимирко, син Володара Ростиславича. Він продовжував антикиївську та антиволинську політику, запроваджену своїми попередниками. У 1141 р. князь Володимирко переніс столицю князівства з Перемишля до Галича. Відтак Прикарпатське князівство, що складалося з чотирьох міст-полісів (Галича, Перемишля, Теребовлі, Звенигорода), оточених вздовж усього кордону містами-замками, отримало назву Галицького. У 1144 р. руське військо знову напало на Галицьке князівство. Наслідком програної війни стало насадження на галицький трон кузена Володимирка князя Івана Берладника, який ще під час династичних протистоянь синів Ростиславичів отримав уділ в колонізованих галичанами низів'ях Дністра, і з часом став союзником Русі. |
