 «Гуманітарка» обіцяє стати одним із головних пропагандистських коньків нової влади.
Це визнають в розмовах люди, близькі до формування владної пропаганди. Йдеться, підкреслимо, не про гуманітарну політику загалом (до якої належить і освіта), а про те, що по-чесному слід було б назвати «ідеологією».
Чому це так, зрозуміти неважко.
Економічних успіхів до початку нового виборчого процесу досягти, на жаль, досі не вдасться, останнє свідчення цього – підвищення цін на газ для населення під натиском МВФ. Зовнішня політика теж поки що особливо не тішить, зокрема й на хваленому російському напрямі. Росіяни практично не приховують, що в усьому, від авіабудування до «Нафтогазу», мають намір жорстко тиснути на українську сторону – і навіть не завжди готові, висловлюючись фігурально, «брати полонених».
А такі речі, як анонсована участь Юрія Лужкова в параді в Севастополі після його, Лужкова, чергових антиукраїнських заяв видаються Києву відвертим приниженням.
За такої ситуації багатостраждальні теми мови або історії знову приречені спливти на поверхню. Тим більше що нинішня влада де в чому дуже мало відрізняється від попередньої. Хіба що, скажімо, Віктор Ющенко вважав, що його ідеологію мають поділяти всі українці, то ідеологи Партії регіонів, усвідомлюючи, наскільки багато українців з ними не згодні, мають намір цих незгодних просто ігнорувати.
Тим часом, у тій самій мовній царині нова влада могла б зробити деякі справді потрібні й давно назрілі кроки.
Про що й мова
Наприкінці 2007 року, анонсуючи організований ПР з'їзд депутатів усіх рівнів – так званий «Сєвєродонецьк-2» - депутат Вадим Колесніченко демонстрував журналістам діаграму, яка мала наочно роз'яснити «жахи українізації». Діаграма у вигляді постійно прагнучої вниз лінії відображала зменшення кількості російських шкіл з 1991-го по 2006 рік.
Це була не дуже чесна діаграма, бо вона не зіставляла зменшення кількості російських шкіл зі зменшенням кількості шкіл взагалі. Але цікавіше в ній було інше: найкрутіший стрибок графіка вниз припадав на 2001–2003 роки.
Приклад наведено до того, що сьогоднішні розмови про якесь «відновлення» мовного балансу і «виправлення мовних перекосів помаранчевої влади» відповідають істині далеко не завжди і не в усьому.
Інша річ, якщо йдеться про щось на зразок повернення до радянської системи.
Нагадаємо, що в СРСР, на відміну від Російської імперії, мови національних республік формально мали достатньо прав. У ході революції 1917 року більшовики були змушені піти на це, оскільки інакше розмах націнально-визвольних рухів залишав їм дуже мало шансів на перемогу.
Водночас російська як «мова міжнаціонального спілкування», а головне – вищої освіти і бюрократичного апарату, ніколи не здавала своїх пануючих позицій. Навпаки – впродовж всієї радянської епохи вона з більшою або меншою швидкістю ці позиції розширювала.
Ще й сьогодні в Україні більшість російськомовних городян старшого покоління могли б назвати рідною мовою саме українську, якою розмовляли їхні батьки й діди – вихідці з села. Русифікація була незмінним супутником урбанізації, й інакше, мабуть, бути просто не могло.
Тут корениться одне з найважливіших непорозумінь між українськими націоналістами та доморощеними російськими шовіністами. Останні, справедливо вказуючи на «сільський» характер української мови, активно проповідують її, мови, нібито «відсталість» і «нежиттєздатність».
Українську мову справді деякою мірою можна визнати «біднішою», ніж російська. Головним чином це стосується відсутності в літературній українській лексики «високого штилю», яка свого часу була штучно привнесена в російську з церковнослов’янської.
Але сам цей факт доводить, що в цій відмінності між мовами немає нічого непереборного. Адже ця відмінність виникла під впливом зовсім не «філологічних» або навіть «культурних» чинників, а з суто політичних причин.
Тому що, погодьтеся, досить непросто розвивати літературну мову, якщо писемність нею банально заборонена державою – як воно й було практично весь час з кінця правління Петра Першого до 1917 року.
Нічого унікального в такому становищі української мови не було. Провансальській і бретонській у Франції, каталонській в Іспанії, ірландській і валлійській на Британських островах поталанило ще менше.
Українська в її новітній історії перебувала радше в тому самому становищі, що й фінська за часів панування шведів або хорватський говір – при пізньому угорському пануванні. Навряд чи комусь сьогодні спаде на думку заперечувати існування цих мов (до речі, Фінляндія, обмінявши під час здобуття незалежності Аландські острови на формальне рівноправ'я фінської і шведської мов, за сто років послідовної роботи зменшила частку шведської мови з майже 20 % до менш ніж 9 %).
Важливо те, що у всіх без винятку випадках як виродження мов, так і їх відродження ставало результатом свідомої державної політики.
Руйнуючи міфи
Про взаємини української та російської мов існує розхожа думка, яку необхідно спростувати, аби поглянути на ситуацію непомутнілим поглядом.
Так, популярно вважати, нібито поширення і впливовість мов залежить від «невидимої руки ринку». Звідси роблять висновок, що для розвитку української мови необхідно «просто створювати нею якісні твори».
Мовляв, якщо будуть якісні книжки та фільми українською, мова розквітне сама собою.
Насправді ситуація дещо інша. Візьмемо для порівняння становище літератури так званих «світових мов». Наприклад, тої ж таки російської та англійської.
Навряд чи багато хто скаже, що надпопулярний Ден Браун володіє кращим стилем і якісніше закручує інтригу, ніж росіяни Сергій Лукьяненко або Борис Акунін. Але так само поза сумнівом, що наклади найпопулярніших російських сучасників навіть не наближаються до світових накладів їх найпопулярніших англомовних колег.
Пояснення очевидне: англійська поширеніша, а за англомовними авторами стоїть несумірно потужніша рекламно-видавницька індустрія (власне, Ден Браун є ідеальним прикладом того, що реклама в сучасній літературі набагато важливіша за талант).
Здавалося б, це якраз доводить могутність «руки ринку». Але не треба забувати, що теперішні «ринкові» позиції англомовної літератури завойовані далеко не «ринковими» методами, а міжконтинентальною англосакською колонізацією минулих століть.
І якщо в тій самій Ірландії в позаминулому столітті англійська практично знищила ірландську, то це сталося лише тому, що уряд в Лондоні нав'язав ірландцям виключно англомовну початкову школу. Немає жодних підстав вважати, що в інших політичних умовах ця школа не могла б грунтуватися, скажімо, на «архаїчному» геліке. Як показує приклад з івритом, за бажання на сучасні рейки можна поставити взагалі будь-яку мову.
Проте всі наведені вище приклади підтверджують і ще одну, висловлену вище, тезу: одного разу завоювавши перевагу політичними методами, мови згодом без проблем здобувають і «ринкову» перевагу.
Більше того – вони зберігають і динаміку розвитку, який відбувається, природно, за рахунок слабкіших мов.
Все це означає, що за умов упору на «ринок» і «невтручання» держави українська мова приречена. Не тому, що вона «об'єктивно слабка», а в силу абсолютно конкретних політичних дій держави, що мали місце у минулому.
Нарешті, є ще один цікавий стереотип: мовляв, «українізація» означає «відмову від (великої) російської мови».
Здавалося б, цей стереотип теж підтверджується викладеними вище прикладами. Справді, хіба не показано, що дії держави можуть призводити до ослаблення і навіть зникнення одних мов на користь інших?
Проте все залежить від конкретних умов. З одного боку, мову можуть неформально витісняти навіть за її високого офіційного статусу. Як це відбувається зі шведською у Фінляндії або відбувалося з українською в УРСР.
З іншого, навіть відсутність статусу не може зашкодити розвиткові мови, якщо за ним стоїть імперська традиція. І вже тим більше, якщо до такої традиції додається потужна зовнішня підтримка. Саме завдяки цьому, наприклад, досі існує французька мова в Канаді, що дає франкомовних письменників і співаків (особливо співачок).
А вже про російську в Україні – і говорити нічого. Швидше треба визнати, що «борці за російську» в Україні просто переносять на опонентів свій власний спосіб мислення. Тобто підсвідомо припускають, що «україномовні» так само відкинуть російську, як відкидали українську «російськомовні» радянського часу, а в деяких регіонах України – і зараз.
Зайве говорити, що, на відміну від поступового зникнення української, зникнення російської в Україні в осяжному майбутньому неможливе.
Між простим і ефективним
Тим часом у взаєминах двох «головних» мов країни справді є проблеми, котрі ніяк не припишеш до стереотипів. Наприклад, майже тотальна перевага російської мови в побуті на південно-східних територіях України, яка навряд чи врівноважується формальною перевагою української на центральному телебаченні та в роботі органів влади.
Цей факт породжує головну суперечність: між необхідністю знати державну мову – і небажанням частини суспільства її знати. Прихильники останньої позиції упирають на модну категорію прав людини – зокрема, права діставати будь-яку інформацію і спілкуватися з владою рідною мовою.
Де-факто, щоправда, у багатьох випадках мається на увазі право користуватися російською у всіх без винятку випадках, більше того – «право» взагалі не розуміти українську. Природно, така позиція стикається з аналогічними «правами» носіїв української мови.
Пом'якшити цей конфлікт, мабуть, може лише здорове самообмеження власних прав, властиве, на жаль, будь-якій демократичній державі. Зрозуміло, не може бути й мови про те, що таке самообмеження повинна практикувати лише одна сторона.
Аж ніяк: йдеться саме про те, щоб жителі всіх регіонів вільно володіли обома мовами. Для чого, зокрема, потрібні серйозні реформи у тій-таки середній школі. Такі реформи могли б включати обов'язкове вивчення російської мови, і неодмінно – разом з істотним підвищенням якості української (взагалі, проблема «суржику» - це окрема болюча тема, якій держава за весь час Незалежності ніколи не приділяла достатньої уваги).
В ідеалі така Україна могла б бути саме країною двомовних. На жаль, автор розуміє, наскільки недосяжним видається такий ідеал: адже його не вдалося досягти повною мірою і в «цивілізованих країнах», як ті самі Бельгія та Канада.
Тому, очевидно, всяка українська влада намагалася «вирішувати проблему» у найпростіший спосіб. «Помаранчеві» - механічним запровадженням української у всі можливі сфери життя, «синьо-білі» - її виведенням звідти.
Зайве говорити, що такі підходи лише посилюють проблему. Так само, як посилюватимуть її й можливе введення двох державних мов за існуючих дисбалансів у потенціалі української і російської (не кажучи вже про суто фінансову ціну питання), і, тим більше, цілковита віддача «мовного питання» на відкуп місцевим властям.
Останнє взагалі означатиме своєрідний апартеїд, що посилить напруженість вже не між виборцями і владою, а між населенням різних регіонів.
Прості методи небажані в складних справах, і «епоха Ющенка» показала це дуже дохідливо. На жаль, «епоха Януковича» як відображення попередньої – нехай у чомусь і дзеркальне – поки не дає підстав для особливого оптимізму. Тим більше що часу, та й ресурсів, на складні багатоходові реформи влада не має.
Позитивно в цьому сенсі хіба що те, що ніяка влада все ж таки не вічна... |