 Так вже повелося, що вибори, і особливо – президентські, обов’язково перетворюються в Україні на клин, що розколює суспільство на Схід і Захід. Відтак першочерговим завданням нового українського президента так само традиційно вважається об’єднання цього суспільства. Так було з Ющенком, так є тепер і з Януковичем.
В українській опозиції і відповідній їй частині суспільства зараз вважається мало не хорошим тоном говорити, що це завдання стане для Віктора Федоровича непідйомним. Причому говориться про це категорично, з необмеженим вживанням слів на кшталт «ніколи», «ні за що», «абсолютно неможливо» тощо.
Підстави для цього нібито і є. По-перше, здавалось би, лише диво може змусити жителів західної частини України всерйоз сприймати Януковича як справжнього українського лідера – а без цього про об’єднання нібито не може бути й мови. По-друге, очевидно, що Віктор Янукович може бути ким завгодно, тільки не ідеологом – а без ідеології і національної ідеї, без національного пафосу, як прийнято вважати, розрізнений народ ніколи не зможе об’єднатися в єдине тіло.
Однак цілком може виявитися, що ці слабкості нового президента України в результаті й стануть першопричинами національного об’єднання
– особливо, якщо Янукович зуміє їх майстерно використати і не намагатиметься бути тим, ким він за визначенням бути не може.
Клей відсутності ідеології
Так, Янукович, безумовно – не ідеолог.
Більше того, політична сила, яку він представляє, також ніколи не мала чіткої ідеології, як її не мав і її попередник, пріснопам’ятний блок «За Єдину Україну». Були лише окремі програмні пункти, які в одну цілісну картину ніяк не складалися. Національного ж питання ці політичні сили, здавалося, взагалі намагалися уникати.
Однак відсутність ідеології – це також свого роду ідеологія, і у справі національного об’єднання якраз вона може виявитися дуже ефективною. Наразі ж усі спроби впровадити якусь глибоку національну ідею на державному рівні закінчувалися тим, що протиріччя в народі ставали лише гострішими.
П’ять років президентства Ющенка гідні того, щоб стати у цьому плані справді хрестоматійним прикладом. Не можна заперечити, що у Віктора Андрійовича, як в одного із небагатьох українських політиків першої величини, дійсно є глобальне бачення національної ідеї, нехай і подекуди спірне. Але, як підказують результати голосування по регіонах на останніх президентських виборах, це бачення анітрохи не допомогло йому об’єднати суспільство.
Захоплення Ющенка українською національною культурою виявилося перебільшеним, навіть дещо карикатурним,
а його готовність підіймати проблемні пласти української історії викликала зрозуміле в історично розділеній країні неприйняття і роздратування частини суспільства. Те саме здебільшого стосувалося й «мовного питання».
Словом, спроба прищепити національну ідею зверху Ющенкові не вдалася зовсім.
І навряд чи взагалі можливо в Україні сьогодні уявити собі успішну національну ідею, приготовану за звичним рецептом «історія плюс культура плюс релігія». Саме ці три складові якраз суспільство найбільше і розділяють. Тому й те, що Віктор Янукович не має своєї власної версії національної ідеї, може піти державі на користь.
Звичайно, без національної ідеології у її традиційному вигляді він дійсно не зможе стати таким лідером, якого хотілося б Західній Україні, однак далеко не факт, що такий лідер Україні взагалі потрібен. Західна Україна хоче президента тільки для себе, президента-націоналіста, в той час як усій Україні нині більше потрібен президент-менеджер без будь-якого національного забарвлення.
Корпорація без нації
Загалом, варто сказати, що в політологічному середовищі вже досить давно ведеться дискусія, чи в сучасному світі ще досі є актуальною концепція держави-нації.
Багато хто вважає, що держави давно вже перетворилися на підприємства, яким національна ідея в принципі не потрібна – потрібний лише своєрідний всеохоплюючий корпоративний патріотизм.
Таким чином місце національної ідеї в її традиційному вигляді заступає прагнення народу до внутрішнього добробуту і зовнішнього престижу, а влада із захисника національних інтересів перетворюється на керівний орган великого підприємства. Думка, що саме такий підхід може об’єднати українське суспільство, була особливо популярною ще в українській владі часів Кучми – її у своїх працях підтримували, зокрема, Анатолій Гальчинський і Анатолій Зленко.
Звісно, якщо Захід і прийшов до такої зміни, то сталося це через поступове перетворення держави-нації на державу-підприємство.
В Україні, в силу об’єктивних причин, досі сформувати державу-націю так і не вдалося, і невідомо, чи взагалі вдасться – занадто вже глибокими є суспільні розколи.
Тому напрошується спроба одразу ж, перескочивши через «національний» етап, збудувати державу-підприємство, народ якої був би об’єднаним вищезгаданим прагненням до добробуту і корпоративним патріотизмом, цілком може увінчатися успіхом.
З таким завданням Віктор Янукович, за відповідального підходу до керівництва державою, якраз і може впоратися. Більше того, видається, що це – дійсно єдиний шлях до об’єднання суспільства, який йому залишається, як з огляду на його особистісні і світоглядні рамки, так і з огляду на те, в якому стані знаходиться суспільство, на чолі якого він став.
Для цього йому потрібно буде лише дистанціюватися від тих питань, щодо яких українці не можуть знайти взаєморозуміння – зокрема, не ворушити зайве мовну проблему і не демонструвати відкрито свою прихильність УПЦ МП – і не пробувати вигадати якусь свою національну концепцію. Треба просто взятися за економіку. І нехай Західна Україна і далі не сприймає його як «справжнього українця» – добре жити однаково хочеться і на Заході, і на Сході, а прийти до цього можна буде лише спільними зусиллями.
Головне, щоб Янукович надіслав українцям месидж: «Ми всі працюємо з однією метою – жити в заможній державі».
Такий месидж спротиву викликати просто не може. А без шароварщини, вишиванок, перегляду історії і пафосних заяв про «велику націю» запросто можна буде обійтися. |