Від зв'язків із громадськістю нікуди не дінешся. Цього вимагають демократичні принципи. Влада мусить бути підзвітною. Тому в неї завжди виникало запитання: як можна бути водночас і максимально прозорою, і не надто наражатися на критику?
Подати себе у зручному світлі прагнув не один уряд. Так з'явилося те, що ми сьогодні називаємо урядовим PR-ом. Попередня українська влада не надто багато уваги приділяла йому, оскільки навіть не прагнула сподобатися виборцям. Щоби убезпечити себе від їхнього гніву, використовувала інші засоби, тому й визріла Помаранчева революція. Однак сучасна влада вже має певний бренд та активно себе позиціонує.
Інколи таке позиціонування досить примітивне, бо побудоване винятково на опозиції до попередників. Проте воно є, як і постійне намагання управляти іміджем та поліпшувати його. Дослідники зауважують, що потреба урядового PR-у є там, де сильна опозиція, правдива преса та активне населення. Поки що ми точно не дотягуємо до цих критеріїв. Проте громадянське суспільство впевнено формується, і вже сьогодні владі слід активно "ходити в народ", аби потім не ображатися, що її кроків не розуміють.
Позиціонування "чесної влади"
Ющенко після перемоги на виборах одразу почав позиціонувати себе як уособлення чесної влади. Коли він призначав чиновників, то традиційно запитував: "Красти будеш?". Відповідь була передбачуваною, однак Президент ще раз наголошував на своєму головному завданні -- побудова справедливої України. Не аналізуватимемо, наскільки це йому вдається. Нас цікавить інше: як нова влада формує і доносить свої "послання" до народу. Для журналістів нема хорошої влади, та все ж добрими можуть бути її наміри. Як на мене, то якраз у цьому проблема владного PR-у.
Не все втрачено чи не всього досягнуто?
Деякі оптимісти сьогодні переконують, що ще не все втрачено. Кажуть, є надія. Йдеться, очевидно, про розчарування у новій владі. Тут і виявляється найбільший прокол владного PR-у.
Замість позитивного формулювання стану речей на кшталт "ще не всього досягнуто" ми щораз частіше чуємо апатичне "не все втрачено". І якщо перший вислів стимулює до роботи й боротьби, то другий -- до повільного згасання.
Звичайно, один із законів PR-у гласить: наголошувати можна лише на тому, що існує, тобто уряд може себе прикрашати лише у разі конкретних успіхів. Парадоксально: вони є, але здебільшого чути про невдачі. І не лише тому, що вони відчутніші. Кредит довіри до влади й особисті симпатії до Ющенка чи Тимошенко ще досить значні. Тому люди сьогодні готові багато чого вибачити, лишень би побачити перспективу.
Проте ті, хто відповідає за суспільні комунікації, так і не спромоглися донести ті прості, але необхідні для публіки меседжі, які б принаймні продемонстрували якісь позитивні зміни. Не в цифрах чи графіках, а цілком зрозумілими для більшості образами, так, як раніше говорилося, що бандити сидітимуть у тюрмах. Сьогодні вони ще не всі за ґратами, а стосовно тих, які вже там, то важко довести, що ці люди справді бандити, навіть якщо вони ними і є. Владі явно бракує майстерності позиціонувати себе не як опозицію, а як перспективну владу. Поки що немає цілісного образу керівництва, котрий би склався у громадян і який можна було б підтримувати. Адже командні протиріччя та відсутність чітких, коротких визначень для всіх успіхів та невдач не дозволяють людині навіть емоційно сприймати подальші перспективи. Зрештою, завданням PR-у не є змусити полюбити владу. PR допомагає владі, щоби її поважали такою, як вона є.
Дотримуйтеся теми!
Це головна вимога до будь-кого, хто звертається до публіки. А в нас Президент, наприклад, у своїх кількагодинних промовах так заплутує перебіг думок, що провідна тема часто губиться. Це йому як колишньому народному трибунові можна було вибачити, однак це зовсім не личить Президентові, від якого очікують конкретики та вольових рішень. Тому питання про те, куди ж дивляться іміджмейкери та піарники, тут цілком доречне.
Однак аби дотримуватися теми, треба, щоби вона була. Для нашої влади це ще одна проблема. Її теми не оновлюються, як інтернет-сторінки "просунутих" сільрад. Для прикладу, Служба комунікації при апараті президента США, яку створив Ніксон, щодня збиралася і визначала так звану ідею дня. Вона ставала головним посланням адміністрації і значно унеможливлювала різні трактування та чутки.
Піарники Білого дому вже давно навчилися діяти на випередження. Українські ж урядовці поки що безсистемно відбиваються від інформаційних атак і щонайбільше -- спростовують різні чутки. Якщо взяти до уваги принципи урядового PR-у -- системність, регулярність, щирість і достовірність та координацію, то наші служби мають свої вади практично в кожній позиції. Особливо у нас страждають такі критерії, як "щирість і достовірність" та "координація".
Перші кроки
На початку свого правління представники нової влади зробили кілька досить непоганих PR-кроків. Першим із них була урочиста інавгурація та присяга Президента перед народом. Тоді Ющенко, від'їжджаючи до Москви, призначив прем'єр-міністром небажану для сусідів особу. Всі тішилися від такої рішучості. Хоча вже тоді численні чутки про війну за крісло прем'єра поклали початок сьогоднішній PR-кризі.
Згодом Ющенко зняв перегородки перед входом в адміністрацію і виходив до пікетувальників. Для нації це був позитивний шок. Потім підвищилися соціальні виплати, почали порушувати кримінальні справи щодо колишніх. Тоді Лукашенка подарував українській владі нагоду грізно заступитися за своїх співгромадян, яких він заарештував у Мінську.
А далі революційних методів стало недостатньо. Попри те, що Президент і уряд ухвалювали часто позитивні рішення та якісні зміни все ж відбувалися, проте водночас накопичувалося незадоволення діями нової влади.
Крім того, з'явилися проблеми з м'ясом та бензином, скандал із експортом нафти та освітою Зварича, протиріччя щодо реприватизації та перша невдача у боротьбі з корупцією. Жару додав скандал із сином Президента. Якщо добре вдуматися, то всі проколи влади були на видноті, тому про них так багато говорили, чого не скажеш про минулу владу.
Синдром закритих тем
Проблеми розпочалися тоді, коли виникли сумніви щодо щирості заяв та достовірності коментарів. Уряд, який є під контролем суспільства, повинен чесно розповідати про себе. Тільки тоді PR буде ефективним. Але в нас спрацювали релікти совкового мислення, і прес-служби намагаються або замовчувати невигідні факти, або ж трактувати їх неправдоподібно. Це, звичайно, дратує. Як пресу, так і пересічного обивателя.
Ми вже говорили про кредит довіри та симпатії, які б приховали проколи нової влади. Але тільки тоді, коли б її представники були максимально щирими та відкритими. Кеннеді ж американці вибачили провал військової операції у затоці Свиней, а Сильвіо Берлусконі, попри всі звинувачення у махінаціях, досі підтримують італійці. Однак відповідальні за зв'язки з громадськістю в українській владі побоялися зробити болісні, але необхідні рухи. Зрештою, можливо, вони й не вміють цього робити.
Криза -- крок до успіху?
Напрошується висновок про відсутність так званого кризового піару. Всі знали, що кризи неминучі, а коли вони настали, влада просто виявилася неготовою адекватно висвітлювати свою роль у їхньому виникненні та вирішенні.
Перша така криза -- це різноголосся урядової команди. Серед непорушних правил урядового PR-у -- команда має бути одноголосною. Тут нашим урядовцям забракло корпоративної культури, й у такий спосіб вони наразили на несприйняття навіть ефективні кроки нової влади. Однак, якби були сценарії "кризового PR-у", навіть це явище можна було б локалізувати. Адже заздалегідь аналізують можливі проблеми, готують відповідний сценарій, команду, медіа. Вдалий менеджмент кризи не може їй запобігти, але він зменшує її наслідки. А нерішучість, ухиляння від відповідей, конфронтація тільки роздмухують кризові явища.
ЗМІ: і вороги, і партнери
На завершення слід сказати, що представники нової влади так і не навчилися працювати з пресою. Прес-служби на запити журналістів реагують або запізно, або взагалі ніяк. Наприклад, минулого понеділка "Поступ" надіслав факсом запитання до голови Головного управління державної служби Тимофія Мотренка в його прес-службу, однак і досі немає відповіді.
Центральні органи влади майже не працюють із реґіональними ЗМІ, як це прийнято в багатьох країнах. А без партнерських відносин із медіа владі буде дуже важко показати свою перспективність. Зрештою, PR-ом у нас чомусь досі вважають примітивне самовихваляння влади, а не інформування громадськості про її діяльність, щоправда, з погляду самої влади. Хоча й він має право на існування, чи не так? |