9/10
ніколи не буде написано і сказано
тільки передумано
(Василь Махно)
Василь Махно. 38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше. -- К.: Критика, 2004. -- 128 с.
Поезію і прозу цього автора порівнювати не можна. Василь Махно -- поет. Читаєш його, і знову вкотре переконуєшся в тому, що так глибоко не заходить ніхто і ніщо, як глибинна поезія. Правдиві до болю поети продовжують "берегти і пити з нами те, що пан Господь налиє в чорнильницю душі, що світить вітражем". І навіть тоді, коли українські поети залишають свою "тернопільську музу" заради нью-йоркських хмародерів і захмарної самотності. Самотність, власне, є неминучою платою за поезію. Платою за поетичне мислення взагалі. Василь Махно цитує одного нобелівського лауреата, щоб виправдати свою самотність: "Моя самотність допомагає мені зберегти самого себе".
Сучасний Нью-Йорк -- то не найбільш поетичне місто в світі, бо, "поділивши поетичну масу озвучених рядків на кількість мешканців міста", наш автор дійде до схожих рядків: глупота людська, переходячи / з Гамлетом / із театру до театру, / плодить / полки режисерів, / дивізії акторів, / армії глядачів, / придуркуваті коментарі шекспірознавців / і театральних режисерів, / і це неможливо здолати. Місто гадає, що порозумнішало на одну соту гамлета.
Але ж ні, бо новому Йорку не вдасться порозумнішати завдяки одній сотій гамлета. Бо Гамлет -- не тільки масово завчена напам'ять самогубча фраза "бути чи не бути". Тим паче, а коли вже "не бути", то в який спосіб? Можна проживати життя так, що твоє "бути" постійно дорівнюватиме "не бути", та й ідіть ще пошукайте справжню Офелію, котра по-шекспірівськи краще помре у воді і квітах, аніж з вами, не тим Гамлетом, якого знала. Можливо, в ілюзіях усі насолоджуються відчуттям, які вони талановиті гамлети, проте реально ці люди нагадують нещасних зануд, після слухання монологів котрих хочеться втопитися. І не тому, що художній образ Офелії -- геніальний винахід і вихід із тотального вселюдського розпачу. Тому що... Якщо не жити красиво, то хоч померти красиво хочеться... А такі офелії раз і назавжди усвідомлюють, що перше їм не світить, натомість друге вони самі можуть собі влаштувати. Межові стани психіки -- страшна сила, вборонити від якої міг би лише гідний співрозмовник. Причому не обов'язково, щоб ця людина була поряд. Навпаки, поетичніше виглядає, коли вона долає своїм голосом тисячі кілометрів, всотує в свої інтонації одну шекспірівську соту гамлета, відлуння звуку флейти Аполлінера, джазову імпровізацію "африканської мови життя". Струни, з яких в'яжуться слова поета, -- невидимі, настільки тонкі, що не всі їх здатні бачити. А ще складніше їх почути.
Нью-Йорк. Богема. Сюрреалізм. Термоядерна суміш, від якої віє пекельною тугою за чиїмись загубленими назавжди роками самотності. Ці нікому не потрібні чиїсь сто років самотності.
Dovidka: Василь Махно (1963) -- поет, перекладач, есеїст. Викладав у Тернопільському та Ягеллонському (Польща) університетах. Видав кілька збірок поезій: "Схима" (1993), "Самотність цезаря" (1994), "Плавник риби" (2002) тощо; авторську антологію української поезії 1990-х рр.: "Дев'ятдесятники" (1999), літературознавче дослідження "Художній світ Богдана-Ігоря Антонича" (1999). Член американського ПЕН-клубу. Живе в Нью-Йорку. |