У четвер о 13.00 год. За середньоєвропейським часом Королівська шведська академія наук у Стокгольмі оголосила цьогорічного лауреата Нобелівської премії з літератури. Ним стала австрійська письменниця Ельфріде Єлінек. Коли напередодні називали імена і робили припущення, то імені Ельфріде Єлінек ніхто не згадував. Очевидно, багато мовили про те, що премію нарешті знову отримає жінка, лунали прізвища різних письменниць. Створилась ситуація, коли більше говорили про стать, ніж про достоїнства текстів, від чого тепер потерпає лавреатка. Якщо згадували про Австрію, то лише про поетку Фрідеріке Майрьоккер, якій у грудні виповнюється 80 років і яку так чи інакше вшановуватиме літературна спільнота.
Сама Ельфріде Єлінек звістку отримала телефонним дзвінком зі Стокгольма на півгодини раніше, ніж про неї довідався світ. Вона сприйняла її зі стриманою радістю, назвавши відзнаку "несподіваною і великою честю". На церемонію вручення, яка відбудеться 10 грудня, письменниця не поїде, не бажаючи відмовлятися від усамітнености і побоюючись надмірної публічности. У Стокгольмі її представлятиме директорка видавництва театральної літератури видавничого дому Rowohlt Корінна Брохер.
Єлінек народилася 20 жовтня 1946 р. в штирійському містечку Мюрццушляґ, закінчила консерваторію (органістка), від 1966 р. стала вільною письменницею. Живе переважно у Відні, періодами також у Мюнхені і Парижі. Вона належить до Grazer Autorenversammlung, об'єднання авторів, яке сколихнуло країну і фактично відродило її активне літературне життя. До цього об'єднання належав і Петер Гандке, якого сама письменниця скромно називає гіднішим кандидатом, ніж вона. Зарахуймо це на карб її скромности: Гандке, безумовно, важлива фігура сучасної австрійської літератури, але так само незаперечно важливою і доброю письменницею є Єлінек. І дуже суперечливою. Її називають і мізантропом у спідниці, і чоловіконенависницею, і австрожером. Так це чи ні -- залишмо на розсуд критиків.
Для гострих тем свого часу вона завше вміє знаходити блискучі художні рішення. Вона -- представниця того покоління в австрійській літературі Другої Республіки, якому не байдужі гасла європейської лівиці в політиці й експерименту в мистецтві і яке сповідує ідеали соціальної рівности, особистої свободи, зокрема свободи творчости. Нічого вона не критикує нищівніше і дошкульніше, ніж стереотипи, з яких зіткане життя спільноти, викриває подвійні стандарти і філософію лицемірства, яка проникла у найінтимніші ділянки суспільного й родинного побуту. Тож не дивно, що в лаконічному формулюванні Нобелівського комітету є слова про "викривання абсурдности суспільних кліше і їхньої поневолювальної сили". На її адресу не раз лунали погрози, Партія свободи Йорґа Гайдера розгортала проти неї кампанію цькування й залякування. 1996 р., протестуючи проти "поправіння" Австрії, вона оголосила про свій відхід у "внутрішню еміґрацію" і зробила те, що свого часу зробив інший славетний, нині покійний австрійський літератор Томас Бернгард: наклала заборону на інсценізацію своїх п'єс на батьківщині. Заборону було скасовано 2003 р., коли на сцені віденського Академічного театру відбулася прем'єра вистави за п'єсою письменниці "Звершення". У цьому творі Єлінек підважує один із конститутивних символів сучасної австрійської ідентичности, гордість республіки доби відбудови -- капрунську гідроелектростанцію, яку почали будувати у двадцятих роках ХХ століття, продовжили за нацизму і завершили в рамках "плану Маршалла" в рік підписання державного договору, який ознаменував відновлення цілковитого суверенітету. Авторка продирається крізь хащі національних міфів до людини, жертви цієї будови сторіччя, щоб її почути, побачити і показати. Майстерне володіння словом перетворює п'єсу на шедевр сучасної австрійської драматургії. Згадує авторка, до речі, і "трьох маленьких українців", які під час війни будували електростанцію й ось тепер, 1995 року приїхали на офіційне запрошення, щоб отримати відшкодування, насправді ж висловити безмежну вдячність за смачний обід, яким їх нагодували, і здивування звершенням, у якому вони, колишні Zwangsarbeiter, брали участь. У найкращих нестроївських і бернгардівських традиціях авторка обігрує німецьке слово Wiedergutmachung, яке перекладають як "відшкодування", а дослівно воно означає "відновлення добра". Те, що було, стібається Єлінек, "добро", а тепер його тільки "відновлюють".
Ельфріде Єлінек більше цінують у світі, ніж удома, і це, можна сказати, майже традиція. Чи лише австрійська? Хай там як, її привітали всі: від президента і канцлера -- до державного секретаря у справах культури, актора Франца Морака, від чільників усіх політичних партій (крім Партії свободи) до її друзів-літераторів. Її вшановує преса, а національне телебачення кардинально змінило програми, щоб дати якнайбільше матеріалів про її життя і творчість. До найвідоміших творів Ельфріде Єлінек належать романи "Коханки" (1975), "Зневажені" (1980), "Піаністка" (1983), "Хіть" (1989), "Діти мерців" (1995), п'єси "Бурґтеатр" (1985), "Хвороба, або Сучасні жінки" (1987). Перше визнання їй приніс роман "Ми приманочка, бебі!" (1970), який було названо "першим німецькомовним поп-романом".
Готуючи взимку і навесні цього року нового, значно "розширеного" Тракля для львівського видавництва "Класика", я написав, що наразі єдиним австрійським лавреатом Нобелівської премії з літератури залишається Еліас Канетті. Вже ні. |