Олесь Нога володіє унікальним даром -- умінням дружити. У наш агресивно-динамічний час дар справді рідкісний. Коло його друзів, здається, безмежне. Тут ви знайдете і поважного професора, і юну студентку. Власне, заради друзів Олесь Нога відкрив виставку своїх робіт із цитатою з Олега Лишеги "Ми не загубимось". Відкрив на своєму робочому місці, тобто в Музеї етнографії. І сам, звичайно, на відкриття не прийшов. Пояснення було дивним, але дуже логічним: "просто хотів людям дати змогу поспілкуватися між собою, а якби прийшов, то забрав би на себе увагу". Справді, нічого не заперечиш.
Виставка складалася переважно з портретів його друзів чи картин, які є власністю його друзів. Більшість із них з радістю оглядали знайомі та, мабуть, любі серцю роботи, спілкувались між собою і навіть фотографувались на фоні картин. Це справді було схоже на передноворічний дарунок -- зустріч, на яку завжди немає часу. Настрій усім створили юні Олесеві друзі, студенти акторського відділення філологічного факультету ЛНУ імені Івана Франка. Зворушливо ніжні голоси Марії Копитчак та Зоряни Гуски (курс Володимира Кучинського) подарували пісенний вінок, в який увійшли і лемківські пісні, і так звані естрадні, було й слово поетичне.
Найбільшою несподіванкою став виступ Дмитра Карашиневича (курс Таїсії Литвиненко), який дав надію, що авторська пісня в Україні ще не канула в Лету і що підросла молода парость, яка знає і відчуває поезію і творить її суголосно биттю свого серця. Це була така маленька прелюдія у фойє перед входом на третій поверх. На її завершення кожен міг отримати "Щовипадник" в оформленні Олеся Ноги з поезією Марії Шунь.
Власне, у двох залах на третьому поверсі і відбувалась виставка. Вона також мала окреме і дуже відповідне озвучення. У кутку біля вікна дівча (Оксана Савка) грало на саксофоні. Грало так натхненно, що ніякі урочисті слова і виступи не могли б її замінити і не надали б виставці такої вишукано богемної атмосфери. Друзів було багато, тож до робіт було важко доступитися.
Загалом ніяких несподіванок в експозиції не було. Олесь залишився вірним своєму творчому почерку. Зрештою, ловлю себе на думці, що роботи, зібрані з приватних колекцій, переважно не є роботами останніх років, але усі вони поєднані характерними для Олеся Ноги кубістичними обмеженнями простору із сецесійними вкрапленнями і розмашистими мазками.
Зрештою, усі ці роботи поєднані любов'ю до людей, яким пощастило у цьому світі бути його друзями. І так хочеться у передчутті свята приєднатись до слів його товаришки, поетки Марії Шунь:
В неділю у Львівській опері відбулась презентація акустичної програми "Океану Ельзи" -- "Тихий океан". Чому саме у Львові? Бо "я їду додому, до рідного Львова -- які ж вони довгі ці ночі і дні". Саме так цього вечора співав лідер групи Святослав Вакарчук. Чому "Тихий океан"? Хлопці захотіли провести таку собі своєрідну аналогію, адже, як відомо, насправді Тихий океан є найбільш бурхливим і потужним у світі й лише випадково видався першим мореплавцям тихим і спокійним. Отже, назва його насправді є помилковою. Так і "Океан Ельзи" захотів стати "тихим" і заграти акустичну музику, хоча, як показав концерт, бурхливі хвилі все ж перемогли.
Для всіх композицій програми були зроблені акустичні аранжування. Для створення відповідного настрою до групи приєдналися студенти Київської музичної академії, які утворили струнний квартет (дві скрики, альт і віолончель), дві солістки на бек-вокалах та азербайджанський перкусіоніст Вадим Балаян, який колись грав з "Мертвим півнем" і з яким хлопці знаються ще зі Львова. Акустичне аранжування -- справа рук югославського музиканта Мілоша Желіча. Наприкінці січня -- початку лютого 2004 року "Океан Ельзи" відвідає з цією акустичною програмою інші великі міста України, і всі концерти в рамках цієї програми відбудуться в оперних театрах і невеличких концертних залах. Акустичне виконання вимагає таких залів, а ще ця програма відображає настрій групи після всеукраїнського туру на підтримку альбому "Суперсиметрія". Хлопці втомились від великих стадіонів, їм захотілося грати тихіше і дещо розширити свою аудиторію.
Все справжнє переважно скромне. Мабуть, цим і керувались ті працівники Національного музею у Львові, котрі займаються промоцією його роботи в засобах масової інформації. Про виставку, присвячену 130-й річниці від дня народження видатного українського художника Фотія Красицького, без творчости котрого неможливо уявити собі українське мистецтво кінця XIX -- початку XX століття, я випадково довідався у приватній розмові з працівником музею. А виставка, поза сумнівом, заслуговує значно більшої уваги.
"Арт-Поступ" щиро вітає львівську поетку Мар'яну Савку, яка свого часу тривало співпрацювала з "Поступом" як журналіст, із присудженням їй цього року міжнародної журналістської премії імені Василя Стуса (вручення премії, як це заведено, відбувається у Чернігівському меморіальному музеї Михайла Коцюбинського) та з тим, що дві книжки "Видавництва Старого Лева", яке заснувала Мар'яна в нашому місті, -- "Чи є у бабуїна бабуся?" та "Казки Старого Лева" -- здобули відповідно першу і другу премії в конкурсі видань для малечі "Дивогляд". Наші ґратуляції!