Всі прихильники галицької „автономії“ єдині в переконанні, що „непомітні люди“, які „за Збручем розмовляють українською мовою і вірять, що мають власну державу“, нічого в цій державі не вирішують
(Ю. Галицький, „Поступ“ 119(563)), що „від галичан… нічого не залежить (В. Расевич, „Поступ“, (93(950)), і що „ми вже давно не маємо впливу поза Галичиною“ (Л. Петренко, „Поступ“, 145(803)). З подібних причин пан Расевич скаржиться на надмірну концентрацію влади: „для полагодження найелементарніших справнам потрібно їхати до Київа, податки потрібно всі перераховувати до столиці, і т. д“. правдою тут є те, що узурпація влади не має нічого спільного з унітарністю держави. Вся оця централізація зовсім не лікується ані автономією, ані федеративним устроєм. Недавно чув-єм, як обласний Намісник бештав районного за малі надходження від району до бюджету, скарбу, і т. д. Все то є ознака совковости номенклятури, парторґівського управління, неринкової економіки. Так само, як і нерозвинутість дрібного підпрємництва. Передача повноважень краям означала-би, що у Львові засяде такий самий царьок, як у Київі, і що цей царьок зможе продавати „у концесію“ карпатські ліси оптом разом з транспортною інфраструктурою, надрами, гірськими селами і військовими частинами, які там знаходяться. Розвиток демократичного і ринкового суспільства не означає, що у Львові повинні діяти иньші закони, чим у Київі, а означає, що місцеві структури Адміністрації Президента одержують повноваження і зобов'язані вирішувати місцеві-же питання на місці, але згідно з українськими законами. Ще такий розвиток означав-би, що, як львівський, так і київський царьок не повинен пхати носа до приватної сфери і диктувати всіляким підприємствам їхні „показники“.То чи дійсно місцевим структурам брак реальної влади, і вони нічого не вирішують? А от і ні! Вже нині, під чоботом тоталітарного Київа, оці „маленькі“ люди, які чомусь „вірять“, що вони „розмовляють українською мовою“ ТУТ керують ріжними органами самовладдя і багато МОЖУТЬ. Вони вирішують, чи нам пити львівське пиво, чи дешевше буде везти з найдальшого кінця України; чи нам їздити у львівських мікроавтобусах, чи спроваджувати з Р´осії; чи плодити русскоязычні кіоски, чи українські; куди вкладати гроші, виручені за продаж книжкових магазинів та їх перетворення у салони золотих прикрас; чи повідомляти громадськість, куди врешті поділися гори дорожньої бруківки з території ремізи, чи не повідомляти; чи віддати Цитаделю під парк і сховища для книжок – чи продати певному банку, – і повно иньших приємних та прибуткових клопотів. Єдине, чого вони не вміють – гордувати мамоною.
Сумніваюся, чи в складі Австрії, Польщі, або навіть об'єднаної Европи, до якої „ПіК“ радить входити реґіонами (по-нашому – Землями, Краями), „еліта“ Галичини навчилась-би такого, надто для вроджених галичан мужнього, мистецтва, як погорда плебейськими грішми. Не слід скаржитися, що Велика Україна пов'язала Галичині руки. Сумніваюся, чи „Самостійна Галичина“ заборонила-би стрижку карпатських схилів. Швидше, вона продала-би й самі гори. А місто Львів оддала-би в довгострокову оренду (за вийнятком однієї будівлі при вулиці Винниченка).Єдиний мотив, який насправді керує потягом до „сепарації“ – прагнення без особливих зусиль, „на шаро“, руками західних конкурентів Московської нації, позбутися русскоязычия. Не поворушивши, зі свого боку, навіть пальцем. Мушу і в цьому панів сепарабельних розчарувати. Бо навіть у центрально-европейській цісарській Австрії москвофіли, при підтримці галичан, себе зовсім не зле чули. Сумніваюся, щоби сучасний Відень мав силу задиратися з Москалем задля мовних вибриків свого кресового „задуп'я“.
До автономнїі слід готуватися, досягаючи певних рубежів поступово. Деякі здобутки вже є. Перше, від чого геть чисто відсеперована вже на нинішній день Галичина – це від пошанівку Владних Органів до громадян і від компетенції в справах орґанізації громадського життя. Періодичні черги біля ріжноманітних віконечок на пошті та в пунктах сплати комунальних платежів, абсолютно ненормовані перерви в приймальнях всяких ВВІРІв, соцзабезів, відділів субсидій, тощо. Чим пояснити, що в часі безробіття жоден начальник не вміє змусити розфіндьорену вертихвістку під страхом звільнення працювати аж до тієї години, поки вона не допоможе останній бабусі в черзі перед високим порогом „гуманітарного“ кабінету? Тільки тому, що вона є курвою кума високого галицького
патріота? Я сам свого часу вистоював від п'ятої години ранку під дверима Відділу гуманної милостині в часах, коли хамуваті чиновниці у вечорових сукнях під протекцією своїх безпорадних начальників коштом здоров'я стареньких бабусь воювали з якимсь, за перепрошеням, паном Фйолком, по кілька разів на день посилаючи хворих на ноги старушків курсувати між золотою вулицею і протилежним кінцем міста. Нині таку моду завів у себе Енергозбут – ще одне зборище хамських урядників, злочинних своєю безпорадністю в орґанізації чого-б там не було.„Міські“ та „Обласні“ Достойні Керівники для того обираються всім народом, аби особисто нести відповідальність ЗА ВСЕ. Для того, щоби орґанізовувати співпрацю та узгоджувати взаємодію поміж різними чинниками приватного підприємництва, громадянством, адміністративним апаратом. Щоби налагоджувати громадське життя. До цього часу нічого вони не налагоджували. Найвище, на що вони здатні, – сяк-так полагоджувати стосунки поміж різноманітними злодійськими ВАТами типу Львівґаз, ЗАТами з необмеженою безвідповідальністю, такою-ж злодійською галицькою „елітою“, – і продажною адміністрацією – коштом нічим не реґульованого знущання над громадянством. Праця дуже не легка, зате „гонорова“, висловлюючись стилем захисників галицьких гонорів. Вже три РУХи нас рухають в керунку на Захід. А тим часом, власне у тому самому світі, який служить солодким взірцем для політикуючих галицьких інтеліґентів, – саме у тому повчальному для нас світі прийнято усе валити на перших осіб. Бо с´аме прізвища цих осіб народ знає, на їх обіцянки ловиться, за них і голосує.
Може від нині станеться чудо. Але є критерій, який дозволяє стверджувати, що, принаймні до цього часу, і давали, і брали – часто. Цим критерієм служить щоденно спостережуване демократичне Хамство. Хамство міського та обласного рівнів. Хамство влади в стосунку до суспільства. В стосунку до людини на вулиці.
Ніхто мене не переконає, що патріотична містовлада так легко, без найменшого натяку на віддяку, видає дозволи на захаращення в найпожвавленіших місцях і без того перевантажених вузеньких хідників „пам'ятника ЮНEСКО“ ріжними рундуками, будками, ятками з тютюном, горілкою та голими цицьками – що чоловік, виходячи на вулицю, мусить оглядатися, – наче зацькований аґентами підпільник, – а чи не вздрить його яка пристойна знайома законниця на тлі кольорового статевого акту в дивних позах. За таку приємність для цілого міста, та й не покласти і собі щось до кишені – був би гріх!
Симптомом хаптурництва служить пошесть на вирубування дверей в цоколях ренесансових та сецесійних пам'яток архітектури, вирубування, якого ніяк не вдалося-би перевести без заінтересованого сприяння панів, до яких належить виписування дозволів на архітектурні зміни.
Наступним симптомом є огульне загороджування. Спадковий мільйонер не впав-би аж так низько, щоб зажерти ще зайвих пів-метра громадської землі на периферії свого неозорого володіння, перекриваючи традиційно видоптані менш заможними громадянами стежки в радіусі від 300 до 500 метрів так, що й мишка не проскочить – як це недавно вчинив „Карат“.
Ніхто не знає, де взяв силу готель „Дністер“, щоб вибороти собі право приватизації і загородження на-мертво вулиці Матейка. Чи таким повинен бути наслідок середньоевропейського чубчикування президентів?
Спадковий інтеліґент-архітектор не підписав-би подібних плянів. Чиновник зі спадковим гонором державного службовця не затвердив-би. Наш чиновник за невелику мзду легко запихає за ремінь той самий галицький гонор і амбіції, на які люблять покликатися всім ображені галичани, як пани Юрко Галицький та Василь Расевич. Сподіваюся, що не за „дякую“ запихає…
Останнім часом ввійшло у моду продавати кавалки хідників ріжним крутим та хамським „Київстарам“ під постої для легкових машин. І коли на вулиці Вітовського 18 стоянка „Мобіленду“ поки-що нікому не заважає, то, скажімо, на вулиці Григоровича 2 під неоновими світлами „Мобівіму“ хамські власники автомобілів загороджують перехід глухо та безнадійно, підпираючи носами своїх бронетранспортерів-всюдиходів нещасні мури стареньких камениць і випихаючи перехожих на їздню зовсім не пішохідної вулиці. Це за два кроки від районного управління міліції, у якому мені чемно пояснили, що звертатися потрібно десь аж на вулицю Городоцьку 124, словом, кудись, де сам чорт на добраніч каже… Узяти собі так десь чотири-п'ять разів на рік по тижню відпустки „без збереження…“ і власним коштом добиватися правової держави у місті Лева на благо української п'ємонтичної ідеї. А ще мені приватно пояснили (свята правда!), що такій людині, яка мала досить грошей для купівлі магазину, їх з вершком стане і на закупівлю неповторно-вийняткових індивідуальних пільг у поводженні з приписами безпеки дорожного та пішохідного руху. Така стоянка, очевидно, дорожче коштує… Мене не так цікавить особистість крутого Хама, який, можливо, і не винен, що за природою своєю не годен взагалі зауважити просто-пішохідної людини, – як цікавить особа Патріота, котрий продає ділянки хідників („тротуарів“) разом з пільгами щодо порушення правил безпеки перехожих. Чи цей єґомость відписує комісійні у фонд, скажімо, словника правильної української мови во ім'я чести П'ємонту?
До речі, на вказану тему я звертався до пана екс-Голови десь у жовтні 2000го року телєфоном 721533 за посередництвом ближче мені не знайомого безіменного пана, схованого під псевдо „Диспетчер“. Нині маємо нове тисячоліття. Чи взяв пан Диспетчер зі собою до нового тисячоліття разом з Дідухом ще і від мене даруночок для пана Голови у вигляді безутішної (і безодвітної) скарги на все-огортаючу Хамську Сваволю?
Отакі-то справи. І багато їх. Є такий інтеліґентський обов'язок – не миритися! Зневага – єдина зброя, якої боїться розбагатіле Хамство. На жаль, „інтеліґентний“ Простюх не боїться навіть цього.
Вдалим символом нутрішнього здоров'я галицької „інтеліґенції“ можуть служити специфічні запахи клозетового походження, на яких виросло покоління нині діючої „еліти“, – в місцях її звичайного згромадження: по парадних коридорах „національних“ та звичайних вузів і академій, якраз навпроти кабінетів високоповажаних професорів, рівно-ж як і у студентських вбиральнях. Може, колись, коли вже нас не стане, нова еліта буде винагороджена за наші страждання чистими виходками. Наразі правляча Галичиною
«É lite» сформувалася в атмосфері всюдисущого пахоту сечі, який найкраще консервує почуття прикрої та немічної вторинности. Що й маємо. Від часу здобуття оксамитної „незалежности“ до цього спадкового запаху коридорних перетягів вищої школи став домішуватися знадливо турбуючий аромат прив' ялих огірків з автономних галицьких канапок, – обов' язкового і найважливішого фактора всіх традиційних ювілеїв епохи окремішности. Ще за часів раннього брежнєвізму мені не раз доводилось снувати попри щільно причинені двері дзеркальних зал ріжних університетів. Очевидно, з причини тієї, що в оту далеку окупаційну епоху не було іще жодного „національного“, – ніякого запаху, окрім духу солодкого трепету, навіяного образом незбагненної таємничости професорської інтеліґенції, вловити не вдавалось. Нині двері часом виявляються демократично напів-прочиненими, і нюх студентської братії хтиво і плотськи вловлює неспростовне свідчення галицько-професорських ювілейних пиятик. Честь автономії, ганьба закомплєксованим! Будьмо. Бо такого ми варті.Ще одна річ, котра з успіхом була піддана галицькій сепарації, – пошанівок до української мови. Дня 17го травня 2000го року львівське радіо зачитувало параґрафи приписів від відділу по роботі з платниками податків. Після чого відомий поет з відділу культури патетично розповідав про відкриття музею визвольних змагань. Мені з прикрістю подумалось: пощо були ті змагання, коли Влада, та й сам поет, переходячи її коритарами, не в стані зауважити кацапського прийменника по ані на табличках дверей підлеглих кабінетів, ані в паперах, которі їм подаються на підпис?
Чи хоча один патріотичний поет вжив-би слова мийдодир (рос. мой до дыр) у своїх віршиках для маленьких Українців? Зате з успіхом підписує дозвіл на відкриття склепу з такою вивіскою при вулиці Франка, число 42. Адже гарніше звучало-би: мийк´о, миюн, миюх, мийчик, мийчук, чистюх, чистомий, м´итель, охайко (гляди сл. Грінченка). Як можна оцінювати рівень ерудиції пана з Адміністрації, який дозволяє відкривати крамницю з виробами для незрячих при вулиці Озаркевича під назвою Сільвер – що він в житю нічого крім „Острова скарбів“ не читав, чи що він за нехтування можливостями української мови щось та взяв? Прецінь крамницю можна було назвати „Перебендя“…
На зламі тисячоліть завітало до міста Львова нове, – насправді, з часів „відродження“, старе призабуте, – явище. Водії мікроавтобусів заговорили до переїжджих недержавною (зате братньою) р´осийською мовою. Востаннє мені пощастило при такій чудасії зденервованим бути свідком 12го січня 2001го року на маршруті № 61 (машина 96-34 ЛВС). А перед тим – 22го грудня 2000го року на маршруті № 46. Вухам своїм не повірив-єм. Москалі знову в місті! Нумер машини не запам'ятав-єм, бо тішився-м глупою надією, що тоте явище геть було випадковим. Свята наївність рожевих сподівань. А що на те каже відділ кадрів відповідного автотранспортного підприємства?