З чим не можу погодитись – то це з ілюзіями про „державницькість“ нинішнього інтер-истеблішменту та спроб побудови паралелей з „націоналістичним“ правлінням Німкені Катерини II^ї у Р´осії (мова про державницьку про-р´осийську, – не про-німецьку, – політику не-етнічної Кацапки). Нехай скажуть історики, чи боялася московська імператриця своїх родичів у німецьких землях. І чи Московія була слабшою за німецькі князівства. Знаю, зате, напевне, що нинішні перекинчики при українській владі не тільки бояться, а ще і є пов'язані тисячами пут, – в тім числі військово-технологічних і прямо ґебістських, – зі своїм московським сюзереном. Властиво, ми не можемо говорити ані про якесь окреме українське правління, ані про якусь окрему українську еліту, яка бажала-би залишити для своїх синів кавалок „незалежного“ пирога. Це ілюзія. Пиріг був і залишається московським. Окрім того, „еліта“ належить до совково-монгольського расового типу і несе у собі нестерпну відразу не тільки до західного способу життя, але й до ірансько-арійських первнів, куди відносимо і Українців.

Друга річ, з якою не можу погодитись, – що є якась надія на українські ресурси. Так, деякі ресурси є, та вони, на жаль, – у повній експлуатації ворогом. Візьмімо тезу: „Соціальний потенціал країни залишається досить значним. Відносно високі показники освіченості роблять суспільство відкритим до інформації, попри всі зусилля влади цю інформацію обмежити чи спотворити“. Більше як десять років (почавши рахунок від 1985^го року) показали, що номенклятура не просто втрималася, а зміцнила свої суспільні позиції. Нині знову маємо лайдацьку більшість у Верховній Раді, і надовго.

Поділяю спільне переконання багатьох авторів, що „на даний час в українському випадку ми не маємо справи із сформованою політичною нацією“ (В. Расевич, „Поступ“, 93(950)). Політичну націю в Европі формували Королі. Історична послідовність є такою: спочатку етнічні або реліґійні війни, далі Король, як об'єднавче націоналістичне начало (на одміну від Імператора), далі політична нація. Коли глянути на Америку, можна було сподіватись, що українська політична нація сформується в результаті воєн так ненависного для деяких галичан Хмельницького. Повертаючись у сьогодення, на прикладі історії з НАТО бачимо, що формування української політичної нації повністю в руках Ґаранта: що скаже радіо, те буде. Вчора НАТО ворог, Ющенко посібник імперіялістів. Нині НАТО друг, але Ющенко далі поплічник… дайте подумати… деструктивної опозиції! Не Господь Бог формує політичну націю, не ми з Вами, і, тим більше, не вона сама себе формує. Ми з Вами можемо „формувати“ найвище здоровий хохляцький шовінізм, який на Сході розмовлятиме суржиком, в Галичині – напів-суржиком (прислухайтесь до мови шкільного учителя у Львові), але який завжди скерований проти кровопивць, злодіів та Кацапії, і який приведе до влади українського гетьмана.

Кожен Українець мусить розуміти, що єдиною запорукою біологічної безпеки його внуків є розпад Московії. Поки-що Чеченець це розуміє краще. Як і покинута світом Чечня, так і Україна в цій святій справі не можуть шукати помочі ні десь у перекупленій фарисеями Америці, ні у нажаханій „правами людини“ Европі. Тоді де? Відповідь проста – у реліґії. В реліґії того націоналізму, який рішучими і перманентними діями змусив навіть перекупленого президента світової потуги – ЗСА – наполягати все-таки на палестинській незалежності. В реліґії об'єднаного націоналізму антимосковських народів.