Мене насторожує, коли люди деклярують себе будівниками „громадянського суспільства“. Такі речі не „будуються“. Вони витворюються самі. Громадянин в цьму розумінні – це людина, яка абсолютно безкорисно виявляє громадську ініціятиву. Я не знаю таких прикладів серед відоміших людей в Галичині. Тим паче серед тих, хто будує „громадянське суспільство“ професійно.
Лозунґ „громадянського суспільства“ належить до катеґорії таких самих заклинань, як „людські права“ або „світле майбуття“, яке нам пророчать послідовники Ягве.
Питання про перспективи утворення в Україні чого подібного на громадянське суспільство заслуговує окремого дослідження. І зачинати таке дослідження варто зі семантики. У відомій і незаслужено критикованій статті професора
Carothersа йдеться про суспільство цивільне. Громадянське суспільство – це єдинення духом та соціяльно-моральними імперативами. Цивільне ж суспільство – то є часть суспільства, яка чисто механічно не може належати ні до органів державної влади, ні до царини унормованих виробничих відносин – виробництва і розподілу. Коли Ви йдете на фабрику, Ви не знаходитесь у сфері цивільного суспільства. Коли Ви відвідуєте приватний підпільний бордель, тоді Ви потрапляєте у сферу цивільного суспільства. І там, і в иньшому місці Ви можете чутися Громадянином. А можете і не чутися. Специфіка українського суспільства полягає в тім, що воно суспільством в західному розумінні не є. Українське суспільство найкраще характеризувати подібністю до купи коров'ячого гною, з якого різноманітні мурашки та хробаки тягяють собі поживу. З тим, що хробаки переважно походять із сусіднього обійстя.Другу, більш наукову, особливість українського суспільства можна уздріти, відвідавши будь-яку державну установу. Попередня аналогія з приватним борделем приводить до несподіваного відкриття: державні механізми та структури є включені до цивільної частини суспільства. Держави, як окремої частини суспільства, в Україні не існує.
Корпоративне суспільство не може бути суспільством громадянським, бо воно не передбачає загальнонаціональних (в західному розумінні) моральних імперативів. Можна погодитись, що частина так званого „свідомого“ українства є дійсно патріотами національних (в українському розумінні) корпоративних інтересів. Корпоративні інтереси кримінальної номенклятури (як владної, леґалізованої різноманітними „виборами“, так і бізнесової) не залежать, як уже говорилося, від подальшої долі української державности. Тому найкраще, на мою думку, характеризувати те, у чому ми мешкаємо, як корпоративно-приватизоване суспільство, позбавлене автономних життєвих функцій.
Чи може всередині Европи існувати автономний суспільний орґанізм, в якому державні органи є фраґментовано-приватизованими? В краях Карібського моря, в бананових краях Африки, – можливо. В середині Европи – ні. Тому п. Литвин так сподобав собі Carothers-івську критику цивільного суспільства. Мова не йде про те, що цивільне суспільство є поганим або непотрібним додатком до Держави. Мова про те, що поки Держава залишається приватизованою, вона не є Державою, а є всього-лиш рядовим елементом оцього приватного цивільного суспільства. Тому важливо усунути саме поняття цивільного суспільства, аби держава стала єдиним приватним елементом себе самої. Коли стверджується, що „олігархічна «партія влади», на відміну від панівної колись комуністичної номенклатури, не є монолітною і складається з різних кланів, інтереси яких не лише відрізняються, а й нерідко суперечать одні одним“, то слід пам'ятати, що ці клани керуються маленькими ґубернаторами (намісниками) московських кланів, а Президент просто намагається шляхом монополізації влади втриматись на посаді Головного Намісника московського хана. У приватизованому кримінальному суспільстві Головний Намісник з необхідністю мусить виконувати ще й функцію Головного Злодія. Якщо хоче жити.