В численних наріканнях, що нас в Україні не розуміють, що ми є иньші, найцікавішим є оце „иньші“. При ближчому знайомстві з тими галичанами, які вважають себе зовсім не такими, як східняки, вилізає шило з мішка: інтелектуали, які проголошують подібні сентенції перебувають під вирішальним впливом не якоїсь абстрактної культури, а всього-лиш пересічних цінностей буденного польського середовища. В той час, коли, за визнанням самого пана Володимира Павліва („Поступ“, 125(783), 16^го–22^го серпня 2001^го року), для спадкових (за геральдичною термінологією добре народжених) европейців Европа закінчується на Одері (і це є свята правда!).

Не боячись перебільшення, ризикну твердженням, що такі інтелектуали швидше заслуговують на кваліфікацію „галицькомовних Поляків“, аніж Українців. Хоч дехто з них уважає себе українським патріотом. Заморока полягає в тім, що під „европейськістю“ ці люди розуміють насправді звичайну польськість. Тим часом, самі европейці зовсім не уважають Варшаву еталоном европейського міста, а Польщу – еталоном европейської культури. Біда молодого „інтелектуалітету“, який щойно вчора вилупився їз совкового багна, є в тім, що вона вже не може пам'ятати дідівських заповідей доброго виховання і цивілізованої поведінки. Тому Польща виглядає для такого пуцвірка пупом европейської культури. Та сама Польща, яка свою побутову культуру будувала на франко–німецьких запозиченнях, а шляхту вербувала в Україні. Пригадую часи мого дитинства, коли Захід проникав до нас не через польських емісарів, а шляхом поширення фарцових платівок, blue jeans, сорочок cotton, button, і коли стараннями радіостанцій Voice of America та BBC у мене виробилося вражіння, що Америка вже готова до нового Христового походу на визволення України. Ідіотичні фантазії. На щастя, я чувся настільки чужим у совковому суспільстві, а від родичів засвоїв так багато „европейських цінностей“, що без комплексів пережив відкриття границь і не осліп від польського „шику“. Наполегливо раджу нинішним інтелектуальним сповідникам „иньшости“ галичанина переїхатися Мадридом, Марселем, Атенами, Неаполем і зрозуміти, що Київ є ближче до Великої Европи, чим та сама Варшава. Малопольський Краків належить до Европи виключно завдяки історії свого заснування, зв'язкам з Моравією, середньовічному правлінню німецьких династій і німецьким міщанам. Та й те, що наші завзяті полонофіли бажали-б розуміти під терміном „европейська цивілізація“, знаходиться не у Польщі, а швидше в чотирикутнику Берлін–Амстердам–Штутґарт–Прага. Від сили Відень–Будапешт. З моїх спостережень випливає, що ніякі не лицарські цінності керують сердитим львівським інтелектуалом, який підкреслює свою галицьку „окремішність“, а всього-лиш банальний індивідуалістичний егоїзм обмеженої комфортабельности. Ліниве бажання варитися в зупі подібних собі, часом не підозрюючи, що юшка вся польська, з кухарем включно. Політична „інтеліґентність“ таких галичан є на стільки польською, що вони навіть не усвідомлюють кумедности своєї „толєрантности“, перейменовуючи (і правильно) вулиці р´осийських поетів, але не помічаючи колони, яка символізує велич польського духу в центрі Львова. Я до скону віку пам'ятатиму слова, якими мій Тато свого часу охарактерезували ступінь „европейськости“ нашого західного доброзичливця: „Москалі нас терзають голими руками, а Поляки жерли в рукавичках“.

Потрібно бути добрішим до своїх. Потрібно бачити у Київі жебраків та перекупок, які важко збирають копійку на життя. Вони розмовляють по-нашому. Потрібно відчути, з якою готовністю – хоч і кацапською мовою – кидаються пояснювати дорогу та перераховувати назви зупинок у відповідь на Ваше запитання українською мовою, адресоване навіть не киянам, а звернене до супутника-галичанина. Потрібно зрозуміти, що продавчиня не поспішає до Вас у крамниці, бо шукає подругу, яка вміє розуміти Ваш галицький акцент, і що та подруга дещо різко розмовляє, виконуючи усі ваші примхи, можливо, і тому, що, як і Ви, відчуває якісь комплекси. Не потрібно бачити в кожному ворога з єдиної причини свого власного комплексу „инакшости“ (гляди Петренко, „Поступ“, 145(803)).

Українське суспільство є так само роздвоєним у Галичині, як і в Слобожанщині. Воно розвивається у двох катеґоріях, дійсно „сепарованих“ одна від іншої. Це є: 1) катеґорія ринку та відносного процвітання – для Інтер-етносу і 2) катеґорія комунально-розподільчої економіки з виробничими відносинами натурального господарства раннього феодалізму – для власне українського етносу (інтеліґенція, селянство, бувше робітництво) плюс рештки паріїв иньших національностей. С´аме перша катеґорія задумана, як основа майбутньої „української“ нації („Поступ“, 18го січня 2000го року, число 9(453), слова Ґаранта).

Не вірно, що „сьогодні, як і десять років тому, політичні сили в Україні представляють цілком протилежні типи національно-культурних ідентичностей“ (Дарій Левкович, „Поступ“, 77(934)). Політичні сили, як і десять років тому, нікого, окрім кримінального бизнесу не представляють. Ненависть до влади на Сході більша, чим ненависть до Татка в Галичині. Помилка галичан в тім, що вони так захопились добропорядними базарно-капіталістичними „цінностями“, що проґавили соціяльно-політичне „замовлення“, яке підібрав Симоненко.

Багато хто з „гонорових“ галичан бідкається над ріжницею в мові та політичній культурі між Галичиною і Сходом, а дехто навіть ображається на східняків за „несприйняття“ (В. Павлів, „Поступ“, 129(787); Д. Левкович, „Поступ“, 77(934); В. Расевич, „Поступ“, 93(950)). Я хочу спитати пана Павліва, чи він не зустрічав у Галичині шовінізму проти східняків, ще сильнішого, чим „наддніпрянський шовінізм“? Я хочу спитати у деяких з цитованих панів, навіщо вони подались до Київа, коли їм там зле і їх там зневажають. По гроші, чи по самореалізіцію? Наші батьки реалізувалися в протимосковських боївках і за те мають вічний Рай. І останнє питання, яке я прагну задати панові Павліву з Варшави: чи він не відчуває польського шовінізму, коли всюди і завжди розмовляє українського мовою у столиці і королівському місті улюбленої Галичини – місті, яке зветься Холм?

Галицька „вищість“, „автентичність“, „культурність“ є міт, який, на відміну від мітів про древність України, спростовується щоденно, в кожній львівській „маршрутці“ і майже кожній каварні (має рацію Максим Лан, „Поступ“, 138(796)). Не є мітом галицька закомлексованість, яка виражається у пересадній дратівливості і в бажанні, щоб „було усюди як у нас“. Бажання лінивого орґанізму. Ми не мусимо бути однакові. Ми повинні купувати українські продукти, і я більше задоволений, коли жінка навіть по-кацапськи, питає про українське масло у Львові на ринку, чим коли галицький патріот купує „львівський смалець“, спроваджений з Польщі. Ми повинні знати, як у Львові, так і в Донецьку, що Україна окупована кровопивцями, які не мають жодного відношення ні до галичанина, ні до хохла, ні до мови народу, якою-б вона не була. Кровопивці розмовляють своєю мовою. Галицькі інтелектуали, які скаржаться на русскоязычие з пихатістю польської шляхти, зовсім забули, що існує ще й українське село. Україна ніяк не обмежується п'яними батраками в денаціоналізованих Інтером промислових ґетто. Україна – це не купка московських шовіністів в східних університетах, і вже зовсім не зборище парторгів в окупаційному уряді. Україна не може і не повинна буть однакова і вся співати „степових пісень“ (Павлів, „Поступ“, 129(787)). І зовсім мене не хвилює, що для східняка „і мова моя надто польська… і звичаї якісь не такі“ (ibid.) Бо мені бракує переконання пана Павліва в „автентичности“ всього галицького Але мене дуже хвилює, щоби Україна єдналась у пошуку справедливости і ненависти до приблуд.

Нелюбов більшости галицьких „автономників“ до населення Сходу, як маси, поділяю. Ненавиджу їх політичний вибір. Нестерпно, що моя доля залежить від придуркуватости 20% виборців, які з тупою впертісю голосують за комуняк. Саме 20% мали буть в розпорядженні націоналістів. Якби рухівці від самого початку не повели хибної тактики. У своїх аґітаційних поїздках на Схід т. зв. націонал-демократи повинні були кинути три кличі: 1) відібрати у комуняк їх золото – бувші члени КПУ, що записалися до РУХ^у, цього зробити не могли; 2) розголосити стукачів – бувші стукачі цього зробити не могли, а відомо, що основна маса стукачів перебувала в Галичині, відповідно, – в РУСІ; 3) оживити хохляцький шовінізм, який (тут пан Павлів помиляється) завжди був скерований в бік Кацапа – поборники „европейських цінностей“ і „галицької політичної культури“ собі такого дозволити не могли. Замість такої тактики, рухівці взялися вчити наддніпрянців своєї крутійської „політичної культури“ і „громадянської“ дволичности (знову те саме бажання, щоб „було усюди як у нас“). Ще й соромили за їх мову та учили, як їм треба жити та якою мовою розмовлять. Не можна говорити жодному народу речей, які йому неприємно слухати. Нині могли-б мати українського гетьмана, україномовний уряд і військо, лояльний Схід, дружній кордон з Ічкерією і СДП(о) в карпатських уранових копальнях. Гамсахурдія жив-би й досі, а Грузія не мусила-би то входити то виходити з СНҐ, якого просто не існувало-би. Своєю тактикою галицький РУХ немало причинився до рятування Р´осії од війни між Московією і усіма колоніями одночасно, війни, якої вона не тільки не змогла-б виграти, а навіть не мала-би сили почати. На той час.

Поза тим, надто самовпевнено звучать дифірамби у бік знаменитих „галицьких культурних надбань“ (В. Расевич, „Поступ“, 93(950)), „галицької політичної культури“ (В. Павлів, ibid.) і „початків громадянського суспільства“ (В. Павлів, „Поступ“, 129(787)). Про культурні надбання галицького інтеліґентного Хама не хочеться повторюватись. Про політичну галицьку культуру можна сказати, що вона не виходить за межі п'ємонтичного попискування та незграйного підтягання чужих мелодій. Початки „громадянського“ суспільства полягають, очевидно, в тім, що юнак чи юначка, не дозбиравши відповідної суми на хабар при вступі до галицького „національного“ або „національної“, купує на ті гроші квитка та їде у Київ, де успішно складає всі екзамени власними силами і знаннями. Не плутаймо громадянського суспільства з корпоративним. Неправда, що в Галичині „ми мали початки громадянського суспільства“.