“Покоївки” знову в Парижі
ТЕАТР
Наприкінці червня у видавництві “Кальварія” вийшла друком книга Жана Жене “Покоївки”, що, окрім п’єси в перекладі Юрка Покальчука, містить міркування самого Жене “Як потрібно ставити “Покоївок” і статтю Покальчука
“Дзеркальні лабіринти “святого” Жене”, яка є фактично детальною біографією загадкового та невловимого Жене, генія та лиходія. Пропонуємо інтерв’ю з французьким режисером Альфредо Аріасом, автором однієї з кращих постановок “Покоївок”.
Однією з найвизначніших подій театрального сезону, що минув, французька критика вважає виставу паризької трупи Groupe TSE “Покоївки” за твором Жана Жене, відомого і навіть знаменитого в нас завдяки насамперед виставі екс-львів’янина Романа Віктюка.
Жене, як відомо, висловив побажання, щоб ролі служниць у його п’єсі зіграли актори-чоловіки. У виставі, яку поставив француз аргентинського походження Альфредо Аріас, жінок грають жінки, але сам режисер виходить на сцену в ролі Мадам.
Вистава Аріаса цікава насамперед тому, що режисер свого часу був знайомий із Жене і тепер розповідає про нього із захопленням. Бесіда, яку кореспондент “Ле Монд” вів з Аріасом з приводу спектаклю “Покоївки”, природно, почалася з питання про Жене:
– Жене здається вже далеким класиком, і неможливо повірити, що з ним можна було бути знайомим...
– Однак це чиста правда. Він хотів ставити фільм, це було близько 1975 року, “Ніч прийшла” – так мала б називатися ця стрічка. Він вирішив, що моя трупа може зніматися в його фільмі. І протягом певного часу Жене спостерігав за нами, дивився наші вистави. А ми спостерігали за ним.
Спостерігаючи за ним щодня, я зрозумів одне: він постійно жив у гуморі і з гумором. От що мені і дозволило сьогодні самому зіграти роль Мадам у п’єсі Жене.
– Так часто буває, що люди, дорослішаючи, стають моралістами. І з деякою недовірою і навіть осудом ставляться до того, що робили в молодості. Ви познайомилися з Жене, коли він був уже не в наймолодшому віці...
– Навпаки, я знайшов у ньому дитину. Це була людина, яка постійно очікувала відкриттів, якоїсь нової гри. Чогось цікавого від світу. Він поводився настільки природно, що контакт із ним завжди був неймовірно живим. І з ним було просто.
– Але ви ставилися до нього як до класика?
– Так, звичайно. Він і був класиком. Але оскільки все, що він робив, було чистою поезією, його не сприймали “збронзовівшим”. Він був настільки відкритим для розуміння якоїсь нової поетичної мови, що радше дивився в майбутнє, ніж у своє велике минуле.
– Навряд ви казали Жене, що колись поставите “Покоївок”. Однак знайомство, із драматургом часто провокує режисера до переробки п’єси. Чи не було й у вас так?
– Ні, я настільки зріднився з цим текстом, і він мені здається таким досконалим, усе видається мені в ньому і логічним, і поетичним. Я почував себе в ньому як риба у воді і зовсім не хотів би що-небудь змінювати.
– А заміна виконавців-чоловіків на акторок усупереч побажанню автора?
– Він був провокатором. Тільки цим можна пояснити слова Жене, що в його п’єсах можуть грати і кольорові, і чоловіки, і навіть діти. Жене просто побачив постановку Луї Жуве, у якій грали акторки, йому вистава не сподобалася. Він написав, що служниць повинні грати актори-чоловіки, думаю, через небажання бачити “Покоївок” як щось реалістичне, щоб п’єсу грали як соціальну драму або як якусь детективну історію. Я сказав уже, що мова Жене – глибоко поетична. Не можна його ставити і грати реалістично.
– Але авторське побажання – щоб жінок грали чоловіки – саме і можна прочитати як доведення театру до такого граничного ступеня, коли театр у театрі і ще разом у театрі... Така елюарівська метафора у квадраті.
– Жене, дійсно, прагнув до такої супертеатральності, навіть до масок. Але хоч я і дозволив ролі зіграти жінкам, проте намагався зробити так, щоб реалізму у виставі не було. Ні краплі! Це чергування дуже ігрових сцен.
– У світовій літературі твори-детективи майже ніколи не прочитуються як детектив. Для вас детектив теж неважливий?
– Ні, я зовсім не думав про детективність. Жене сам, до речі, дуже любив читати поліцейську хроніку, але ця хроніка надихала його на ігрові сюжети. Мені здається, що “Покоївки” – це розповідь про пошук індивідуальності, власної особистості. І взагалі, цю п’єсу Жене написав, думаючи про себе: він шукав власну індивідуальність. У Жене, знаючи його життя, у цьому можна не сумніватися – жили і письменник, і злочинець. І мені здається, він шукав у собі часточки того й іншого, корені того й іншого. У п’єсі є фраза: вбивця і свята. Його і цікавила межа між убивцею і святістю, він насамперед у собі самому розбирався.
– Часто “Покоївки” перетворюються на своєрідний гомосексуальний маніфест. Для вас така можливість є цікавою?
– Для мене це не мало значення.
– Для вас важлива ваша присутність на сцені?
– У цьому випадку для мене це радше поетична акція, якщо завгодно. Я сприймаю себе не зовсім актором.
– Як данина пам’яті Жене?
– Радше така рефлексія. Мій спосіб висловлювати свої думки про нього. Я просто вибрав своє тіло, щоб розповісти про це.
Підготувала Катерина СЛІПЧЕНКО
КОМЕНТАР
Жан Жене
письменник (1910-1986)
Уривок зі статті “Як грати “Покоївок”?
Крадькома. Ось слово, що спадає мені на думку. Обидві акторки в ролях Покоївок мають грати, ніби ховаючись від чогось... Грати належить крадькома, щоб вирізнилася і дійшла до глядачів надто важка мовна структура твору. Актори повинні постійно стримувати свою жестикуляцію: кожна буде ніби перепинена або надтріснута. Було б добре, якби вони ходили навшпиньки. Голоси також повинні звучати, ніби підвішені або надтріснуті... А якби хотіли поставити п’єсу в Епідаврі? Буде достатньо, щоби перед початком усі три акторки вийшли на сцену і домовилися – на очах у глядачів – які місця сцени називатимуться ліжком, вікном, дверима, шафою, скринею тощо. Потім вони повинні зникнути, щоб з’явитися знову в послідовності, передбаченій автором.
Юрко ПОКАЛЬЧУК
письменник, автор українського перекладу “Покоївок”
Уривок зі статті “Дзеркальні лабіринти “святого” Жене”
Ще й досі Жене лишається дивом ХХ сторіччя, загадкою, таємницею, яка і лякає, і вабить водночас. Витворюючи власну міфологічну систему, Жене пропонує умовність, що базується не на творенні, а на руйнуванні життєвих уявлень, на розтині звичних цінностей і суспільних усталень, на сумнівах щодо сприймання Добра і Зла і на їхній взаємоперехідності, а відтак релятивності... Заворожують же читача саме форма, слово, побудова твору, часами зовсім безсюжетного, форма і мовна палітра автора, які суперечать усім попередньо прийнятим нормам мови і літератури. Але нове слово появилося. Його сказав Жене.
|
|
