Пам’ятник братовбивчій війні
Яцек Куронь – відомий польський політик, активний борець із комуністичним режимом, в часи ПНР його не раз ув’язнювали “за спробу повалення існуючого ладу”. Народжений у Львові, він на все життя зберіг любов до рідного міста, прихильність до України й українців. 3 липня цього року міська рада, “враховуючи визначні заслуги в галузі розбудови взаємин між польським і українським народами”, присвоїла Яцекові Куроню звання почесного громадянина міста Львова. Відтак сподіваємося, що його думка щодо деяких проблем українсько-польських взаємин буде цікавою читачам .
– Пане Куронь! Прийміть іще раз наше вітання з присвоєнням звання почесного громадянина міста Львова. Кілька тижнів тому до Вас приїжджала делегація Львівської міської ради на чолі з міським головою Любомиром Буняком і відбулося вручення регалій, що супроводжують надання цього звання.
– Я передав тоді панові Буняку своє звернення до львівської громади та депутатів, яке мають оприлюднити на найближчому засіданні міської ради.
– Міська рада збереться десь на початку вересня. Тому почекаємо до цього часу. А поки що прошу Вас, пане Куронь, сказати свою думку щодо проектів перенесення польських військових поховань до Польщі та перенесення останків воїнів УГА й УПА, які поховані на території Польщі, до України. Такі плани мають деякі політичні середовища у Львові.
– З обох боків кордону є багато таких цвинтарів, і я не вважаю слушним переносити їх кудись в інше місце. Адже в кожного з нас поряд із великою Батьківщиною – Польщею, Україною – є свої малі вітчизни. Місця, де ми народились, де пройшли роки життя, де поховані рідні і близькі.
Для мене такою малою вітчизною назавжди залишиться Львів – місто, у якому я народився, провів свої дитячі роки.
На мою думку, ми навіть маємо спільну вітчизну. Львів таки залишиться для історії українсько-польським містом. Так само, як українсько-польськими містами залишаються Перемишль і Холм.
Для спільної Європи поєднання має зараз велике значення... Скоріше навіть польсько-українська дружба є дуже важливою справою. Для Європи однаково важливими є і Польща, і Україна. А незалежність Польщі для України чи незалежність України для Польщі є просто життєво необхідними.
Свого часу Польща була серед тих держав, що позбавляли Україну її незалежності. Навіть брала участь у її розподілі. І нічого доброго для Польщі з цього не вийшло. У 1939 році і поляки, і українці мусили за це розплачуватися.
Тепер щодо Львова. Якщо вже стоїть цей пантеон на Личаківському цвинтарі, то що можна зробити? На мою думку, треба, щоб він залишався тим, чим є – пам’ятником братовбивчій війні. Порозуміння має полягати в тому, щоб на плиті на польських військових похованнях і на тому пам’ятнику українським січовим стрільцям, що споруджується неподалік, встановити плити з написами аналогічного змісту (“Героїчно полеглим за незалежність Польщі – на польських похованнях (відповідно України – на українському пам’ятнику) у братовбивчій війні”. Від того моменту цей цвинтар перетвориться на пам’ятник польсько-українського поєднання.
З погляду християнина, будь-яка війна є братовбивчою. Але щодо польсько-української війни є три моменти, які значно посилюють такий її характер.
По-перше, як колись говорив професор-географ Еугеніуш Ромер, етнічний поділ між поляками й українцями у Галичині часто проходив через подружнє ложе. З обох боків у цій війні брали участь вуйки, племінники, швагри, навіть брати, і всі вони поховані на цих цвинтарях. Наприклад, митрополит Андрей Шептицький, котрий був духовним провідником українців, і генерал Станіслав Шептицький, котрий воював у польському війську, були рідними братами. І таких прикладів можна навести багато.
Є другий привід, чому цю війну можна називати братовбивчою. У 1920 році польське військо під командуванням Юзефа Пілсудського й армія Української народної республіки під проводом Симона Петлюри були союзниками. І українці так успішно обороняли Львів і Галичину від наступу кінної армії Будьонного, що Пілсудський зміг перекинути польські свійська під Варшаву, де вони здобули вирішальну перемогу над більшовиками. Завдяки українцям стала можливою перемога, яку потім назвали “чудом над Віслою”. Це було братерство.
На жаль, воно згодом закінчилося Ризьким договором, у якому Україна була поділена поміж радянською Росією та Польщею. Тим самим Польща викопала собі яму, до якої потрапила в 1939 році.
По-третє. Я вже говорив, що ми пов’язані одне з одним і незалежності наших народів є потрібні взаємно.
Це все, що я хотів сказати з приводу цієї “війни за пам’ятники”. Щось таки можна зробити, щоб змінити характер цих пам’ятників у Львові.
– Тепер кілька слів щодо малої вітчизни. У своїх спогадах Ви пишете, що в дитинстві мешкали у Львові в збудованому в 30-х роках будинку “На Гурках”. На давніх планах Львова немає такого топоніма, та й старі люди, у яких я про це питав, не могли мені сказати, де це мало б бути. Це десь у районі Кадетської гори?
– Ні, це трохи нижче – по вулиці Стрийській, біля Лижвярської, навпроти одного з входів до Стрийського парку. Тоді там біля новозведених будинків були такі малі гірки. Там ми, хлопці – поляки й українці, провадили свої “війни”. Власне з тих часів у моїй душі і сформувалась оця своєрідна близькість між поляками й українцями.
– Бажаю Вам здоров’я й усього найкращого! До зустрічі у Львові!
– З приємністю приїду. До побачення!
Розмовляв Ігор МЕЛЬНИК
|
|
