No Doubt: Важливо розвиватися далі
ФАН-КЛУБ
|
Група No Doubt існує з 1987 року. Але справжній успіх прийшов до солістки Гвен Стефані, басиста Тоні Кенела, гітариста Тома Дамонта і барабанщика Едріана Янга після виходу їхнього альбому Tragic Kindom (1995). А суперпопулярним став альбом Beacon Street Collection (1995), тільки протягом першого тижня продажу розійшлося 1000 примірників.
Склад No Doubt змінювався кілька разів від 1987 року, коли вчинив самогубство засновник групи Джон Спенс. 1996-го колектив поїхав у турне Європою й Азією, а в 1997-му отримав нагороду “Греммі” в номінації “Найкращий дебют”, хоча на той час групі виповнилося 10 років. Тоді ж альбом Tragic Kindom увійшов у п’ятірку найпопулярніших дисків Канади, Англії, Німеччини, Іспанії та ще кількох європейських країн. Пропонуємо вам інтерв’ю із No Doubt, опубліковане в німецькому часописі Focus.
– Зараз ви дуже популярні. Яким є це відчуття “бути відомим і багатим”?
Гвен: Це дуже дивно – давати інтерв’ю та розповідати про себе. І насамперед усвідомлювати, що людям це цікаво. У нас так довго цього не було, що я ніяк не можу звикнути. Мені постійно здається, що ми насправді не такі, як про нас пишуть. Я прокидаюся і думаю: “О Боже! Ми такі знамениті”. Але ми зовсім не відчуваємо себе такими. У нас були моменти успіху, ми продали певну кількість дисків, але це відчуття приходить по-справжньому тільки на сцені. Коли ти приїжджаєш у якусь країну, і люди тобі підспівують, а ти думаєш: “Вони купили альбом і вивчили пісні”. Усе це здається нереальним. Аж поки ти не приходиш у магазин, а тебе там упізнають.
– Яке значення мають для вас турне?
Тоні: Для нас дуже важливо виступати на сцені. Ми ділимося музикою й енергією з іншими людьми, особливо захоплює, коли в нас є багато нових пісень. А якщо хтось думає, що тепер, коли ми вже старші, енергії поменшало, то він помиляється. Здається, ми стали ще більш божевільними.
– Тепер ваші вимоги до себе вищі?
Тоні: Колись на нас впливало багато речей зі зовнішнього світу. Наприклад, те, що ми читали чи бачили по телевізору. Але зараз ми живемо тільки своєю музикою. Найважливіше для нас – концерти, записи, репетиції. І поки ти для себе не з’ясуєш, що в житті є найважливішим, не з’являється відчуття повноцінності.
Гвен: Ми багато пережили, перші ніж дійшли до того, що маємо зараз. І під час записів у студії трапляються моменти повного ступору, шоку, з якого дуже важко вийти. Тоді потрібно взяти себе в руки, сконцентруватися на пісні і досягнути того, щоб музика ідеально пасувала до тексту і до емоцій, які ми хочемо висловити.
– Як би ви описали власну музику?
Гвен: Мені здається, що описати музику неможливо, але попри це, нашою метою завжди було творити музику, яку можна описати. У тому сенсі, що музика примушує групу розвиватися, рости, думати, як це було, наприклад, у “Бітлз”. Їхня перша платівка – ніби якоїсь зовсім іншої групи. Я не збираюся порівнювати нас із “Бітлз”, але цей розвиток і цей ріст для нас дуже важливі. А коли це більше не відбуватиметься, нам треба буде припинити займатися музикою. Для нас ніколи не існувало якихось табу. Коли виникало бажання попрацювати в тому чи іншому жанрі, ми ніколи собі в цьому не відмовляли і не робили проблеми з того, що саме це за жанр: диско, панк чи щось інше. У нас багато сумішей і різних впливів, але в результаті завжди виходить щось, схоже на нас. Наш стиль – це своєрідний колаж із різних стилів, які ми інтегруємо у власний.
– Яким ви бачите свій розвиток?
Тоні: Усе, що ми робимо, відбувається саме по собі, природно. Ми не вважаємо себе суперпрофесійними композиторами, які можуть писати щось на замовлення. Наша музика справжня. Ми витрачаємо в середньому по два роки на альбом. Він не пишеться, а росте. Приходимо в студію, записуємо якусь частину, потім ідемо геть, а через якийсь період приходимо знову.
Гвен: Мені здається, важливо, що до альбому Tragic Kingdom ми були дуже наївними й замкнутими, малоосвіченими. Вбирали в себе музику і були від цього щасливі. А вже після того, як поїздили по світу, стали більш відкритими і зрілими. Таких речей не прочитаєш у книжці, це потрібно відчути й пережити. І нам дуже багато дало це відчуття спілкування з іншими культурами та країнами, а також те, що всюди нашу музику сприймали й розуміли.
– Що ви думаєте про Інтернет?
Гвен: Я дуже проти комп’ютера. Я взагалі проти технічного прогресу. Хоча люблю бувати в чатах. Але мені ніколи не вірять, що це саме я, обзивають – і я розчаровано втікаю звідти.
Тоні: Якось нам було потрібно зібрати масовку для зйомок кліпу. І тоді ми просто через свою веб-сторінку запросили людей. Зараз такі речі є цілком буденними, але п’ять років тому все це було значно складніше. Інтернет – це чудова можливість контактувати з людьми.
– Що ви робите у вільний час?
Гвен: Тільки No Doubt, двадцять чотири години на добу.
Тоні: Це нудна відповідь, але правдива. Ми їмо, спимо, дихаємо No Doubt. Ми прокидаємося – і робота триває далі. І поки ми концентруємо, нам не хочеться займатися чимось іншим. Колись у нас буде досить часу для решти справ.
Переклала Наталка СНЯДАНКО
|
|
