Мовні архетипи неволі
Кажуть, збоку видніше. Прийшовши в журналістику просто з вулиці в досить зрілому віці і ніколи до цього не стикаючись з цією цариною, я був здивований і шокований у першу чергу надзвичайно низькою культурою української мови тих, хто пише і говорить у ЗМІ. Про київських журналістів окрема розмова: для них “хахлацька мова” – це всього-на-всього тупий інструмент для заробляння грошей (якісь дураки придумали закон про 50 відсотків української мови у ЗМІ, і тому потрібні люди, які би говорили і писали українською). У побуті ці люди ніколи не говорили і не говорять українською, навіть “по приколу”, це не за їхніми “понятіями”. Ми всі неодноразово буваємо свідками, коли стається якась несподіванка в ефірі, і ведучий, думаючи що він поза ефіром, швидесенько переходить на свою рідну – кацапську. Наші рідні східняки – це вже люди “вищої”, “русской культуры”. Для них українська мова – вимушена неприємність, але за це платять гроші.
Коли Ахматова звернула увагу Сталіна на танець лезгінку на сцені театру, він їй відповів: “Я чэлавэк рускай културы, это мне чюждо”. Так і нашим київським хохлам все українське “чюждо”. Але що поробиш ? Прагматизм є прагматизм. Блохіну не треба вивчати української – за це ж гроші не платять, а от грецьку він знає добре, тому що за це платять.
Але повернімося до наших галицьких баранів. Для них українська – рідна, чому ж у їхній мові купа русизмів? За шість років роботи з журналістами я переконався, що практично неможливо ні штрафами, ні матеріальним заоохоченням, ні аргументованими вмовляннями довести журналістській братії, що повідомляють не “нам”, а “нас”, не говорячи вже про якісь вищі лінгвістичні матерії. Моє розчарування з цього приводу, нерозуміння і несприйняття такого стану речей з роками викристалізувалося у струнку логічну схему. Виявляється, журналістів в університеті вчать правильної української мови, але потім вони всі дружно вливаються у лави журналістського цеху і швидко опановують вироблений задовго до них корпоративний сленг, або точніше кажучи, “журналістську фєню”, яка так і періщить добірними “москалізмами”. Якщо ви будете доводити журналістові, що треба говорити і писати правильною українською мовою, ви опинитесь у ролі актора Лєонова, який у фільмі “Джентельмени удачі” доводив зекам, що треба говорити не “редиска”, а “нехороший человек”. На вас будуть дивитися, як на закінченого ідіота, мовляв, не пхайся зі своїм уставом до нашого монастиря. Журналісти не хочуть “напрягатися” і опановувати культуру мови, навіщо, коли зійде і так. І, справді, чи варто ламати списи навколо мовної культури, коли всі і так чудово зрозуміють, що бусурманське “завідуючий відділом”, це те саме, що українське “завідувач відділу”. Навіщо платити більше своїм часом і нервами, коли немає різниці? Ми докотилися до ситуації, коли середовище сучасного українського суспільства просто не висуває ні перед журналістами, ні перед будь-ким іще критеріїв підвищення культури мови, ніхто не суне планку цієї культури догори і, як наслідок, вона стрімко падає донизу. І, справді, чи потрібно взагалі порушувати це питання, коли в суспільстві вже йдеться про саме фізичне виживання. Адже культурні потреби виникають тоді, коли задоволені фізичні. Невизнання домінування культури української мови на всіх рівнях життя українського суспільства, окрім академічного, має ще свої психоаналітичні корені. Тут задіяні глибинні філогенетичні чинники, які я б назвав “архетипами раба”. Що, окрім психології раба, змушує простого хлопа зі села, як і професійного українського журналіста, постійно “прикрашати” свою мову “кацапізмами”? Пан вже давно пішов, але раб, імовірно, ностальгує за своїм паном, а, може, боячись його повернення, зберігає панські ознаки у своїй мові. Пригадую, в “червоному кутку” однієї з львівських приміських колгоспних ферм через три місяці (!) після придушення серпневого путчу 1991 року і портрети Леніна, і червоні прапори чемно стояли на своїх місцях, хоча за логікою мали би бути давно викинуті на смітник. Але логіка мудрого і обережного галицького селянина трохи інша: хто його знає, все буває, може ще й пан повернеться. Рабство настільки вкоренилося в нашу свідомість, що ми навіть не помічаємо, що практично не маємо справжньої української держави. І не будемо мати, доки не викоренимо рабської психології. А якщо не викоренимо, то будемо приречені навічно, за словами Франка, “в сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних.”
Ілько ЛЕМКО
|
|
