Львів - і ми у Львові
ВІД АВТОРА
Андрій САДОВИЙ
|
Андрій САДОВИЙ. Світлина з архіву "Поступу"
|
Чи багато з нас пам’ятає про те, що писали газети місяць тому? Очевидно, що ще менше назбирається таких, котрі пригадають публікації дворічної давності. Стаття, яку сьогодні “Поступ” хоче запропонувати Вашій увазі, вже була надрукована в нашій газеті у грудні 1999 року, після виступу її автора – нині директора Інституту розвитку міста та кандидата на посаду міського голови Андрія САДОВОГО – на одному з тих львівських семінарів, які регулярно, до свого від’їзду у Відень, проводив Ярослав Грицак.
Тим, хто її не читав, буде, сподіваємося, цікаво ознайомитись із першоджерелами нинішньої ініціативи Інституту розвитку міста щодо надання Львову спеціального статусу – ідеї, що захопила львів’ян: про це багато говорять як у засобах масової інформації, так і на вулицях; дискусії ведуться на і публічному рівні, і на кухнях.
Ті ж, хто її пам’ятає, ми впевнені, зможуть оцінити послідовність і наполегливість нинішнього кандидата на посаду міського голови Львова у прагненні переламати хід новітньої історії Львова так, аби місту було повернуто його колишню значимість.
Ми часто говоримо про Україну, про Галичину, про загальносвітові чи загальноєвропейські проблеми. Але чомусь ми мало говоримо про наше місто, про місто Львів. Я згадав один цікавий анекдот: коли француз уранці прокидається і планує день, він думає, що от піду на роботу, там – обід, перерва, потім – до коханки, купити подарунки жінці, дітям, десь ввечері – театр, потім – ресторан. А коли українець уранці встає, то виходить на ґанок і говорить: “І що ж нам робити з тим Китаєм?”
Ось так і ми: нас усе цікавить, а про Львів ми говоримо мало. Але чому? Донедавна я також не задумувався над цим питанням, однак мене обрали депутатом Львівської міської ради, а відтак – головою новоствореної комісії економічної політики. Задуматися довелося багато над чим. Ну, насамперед, що таке економічна політика? Це і культура, це і економіка, це і виробництво – але й освіта, навіть і здоров’я. А оскільки в нас зібралася дійсно хороша команда людей, то ми почали всіма цими питаннями цікавитися. Запитань було багато, а відповідей, у принципі, – мало. І ми не знаходили відповідей на всі питання, які ставили перед собою та перед іншими – досвідченими у справах керівниками районів, підприємств, підрозділів міськвиконкому. І виявилось, що чим більше знаєш – тим сумніше. “Пізнання породжує печаль”.
Ми всі, зокрема я, спробували ще раз заглибитися в історію, бо живемо у Львові, старовинному, гарному місті. А як було колись? А чи були такі ж періоди раніше?
Отже, Львів належить до тих нечисленних міст, будівництво яких із самого початку несло в собі ідею створення якщо не столиці, то найважливішого центру торгівельного, політичного, а, відповідно, і культурного життя. Аби консолідувати владу тогочасного економічного життя, князь Данило Галицький, згідно з пануючим міфом, будує місто-фортецю і називає його на честь свого сина Лева. І цей продуманий вибір підтвердився історично, бо не минуло і ста років, як Львів став найпотужнішим містом усіх галицько-волинських земель. Нині ми розуміємо, що швидкому розвитку міста сприяло те, що Львів став центром комунікацій не тільки на перехресті торговельних шляхів, але й у спілкуванні різних культур і способі господарювання – східного і західного.
Хоча в середині XIV століття Галицько-Волинське князівство було підкорене сусідніми феодальними державами, Львів завжди зберігав свою роль автономного центру. Підтвердженням такого статусу Львова були сильні, автономні й достатньо рівноправні у своїх можливостях етнічні спільноти (німецька, єврейська, грецька, вірменська) і, зрозуміло, общини – руська, польська. Важливо пам’ятати, що співжиття поліетнічного міста, в якому кожна спільнота мала свої інтереси, понад 400 років регулювалося нормами Магдебурзького права. Згідно з Магдебурзьким правом, вирішення господарських питань, судочинство здійснювалось міською радою – магістратом, що обирався з-поміж багатих мешканців цього міста. А це означало, що переживання, хвилювання за його долю увійшло в кров і плоть мешканців. Тобто люди, що жили в цьому місті, які господарювали в ньому, навчилися перейматися проблемами Львова, вони жили цим містом.
І коли, наприклад, уже за часів новітніх, пригадую, ми виїздили в інші міста колишнього Радянського Союзу, нас питали, звідки ми, я ніколи не відповідав: “Я з України”, – а говорив: “Я зі Львова”. Ми є зі Львова, ми завжди так казали. Тобто ми себе таки відчували центром, бо хоча в ті часи столицею України був Київ, але радше відчувався зв’язок “Львів-Москва”, аніж “Львів-Київ”.
Ми ніколи не були Римом, ми ніколи не були першими, ми були, можливо, другими. Але ми ніколи не були останніми. Тобто ми завжди були провінцією, але провінцією в класичному розумінні цього слова – як окрема територія, самостійна і самодостатня. І ми не були провінцією, як це прийнято вважати в останні 100 років, периферійною, приниженою і зацофаною, відсталою. У 1990-ті, після того, як Україна здобула незалежність, стався якийсь злам. Нас чомусь почали забувати: ми залишилися тільки історичним пам’ятником. А те, що Львів був центром інтелектуальним, і тут за часів Союзу розвивалися серйозні напрямки промисловості, точна механіка, що Львів належав до числа міст, де кількість мешканців, що мали вищу освіту, була однією з найбільших – це почало забуватися. Чому? Це питання, яке тривожить мене, і нас усіх тривожить.
Львів і Галичина залишилися без жодних орієнтирів. Ми не знаємо, на кого орієнтуватися, бо завжди були периферією в першому розумінні, і ми завжди знали: так, є Відень, чи є, наприклад, Москва – столиці, з якими будували свої чіткі й однозначні відносини. Чи могли бути ворогами, чи займати якусь іншу позицію, але ми достеменно знали свої можливості, на них покладалися і знали, чого чекати. А сьогодні? Сьогодні не знаємо, ані чого чекати, ані на що сподіватися. Рік минає, другий, третій, четвертий минає, а краще не стає, хіба гірше.
Мені доводиться багато їздити Україною. За останні 10 років там відбувся певний прогрес. Там розвиваються: не те навіть, щоби підприємства краще почали працювати, ні, але є свіжий подих.
Після періоду занепаду помітним став період розквіту. І він “у них” уже почався. І якщо сьогодні навіть не оперувати категоріями “Львів і Україна”, а взяти, наприклад, нашу ж Львівську область, хочемо ми того чи ні, але в невеликих містечках є динаміка, там є рух, там є життя, їх не впізнати. А ми поволі стаємо і периферією в другому її розумінні, периферією у власній Львівській області. Навіть активність чиновників на Винниченка є більшою, ніж на площі Ринок. Це також питання, яке мучить, на яке хотілося б отримати відповідь. Ми покірні, ми ображені? І знову – чому?
Чому ми не розвиваємося? Нам же нема чого сподіватися на когось. Невже ми думаємо, що завтра приїде Білл Ґейтс і подарує нам пару мільярдів доларів? Ну, цього не станеться. А може, варто бути більш вимогливим до себе? До наших керівників?
Сьогодні наші підприємства стоять, а ті ж автобуси (чи телевізори), ті ж таки точні прилади випускають в інших містах України. І часто там їх починають випускати “з нуля”. Тобто із закупленого обладнання тощо. А в нас простоюють потужності, хоча ми вміємо це робити. А що це означає? Це означає, що наших питань не лобіюють. Лобіюють “їхні” питання.
Я переконаний, що коли ми об’єднаємо сили, свою енергію, то зуміємо відстояти інтереси Міста.
Ще древні римляни говорили, що місто, яке перестає будуватися, вмирає. Це – факт. Ніхто нашої з вами роботи не зробить. Якщо ми хочемо добре жити – давайте будемо хитрими. Будьмо розумними, достойними наших предків. Зробімо так, як робили це вони.
|
|
