Смерть на-гора
КОМЕНТАР
Ольга ЯЦЕНКО
Донеччина – в траурі. Знову загинули гірники: п’ятеро – на шахті “Червоноармійська-Західна”, один – на шахті №2 ТОВ “Вуглесервіс”. І всі – одного дня. Це означає, що шість родин втратили найдорожчих і найрідніших людей, які були і опорою, і підтримкою, і забезпечували їхнє існування. Цих гірняків оплакуватимуть родичі, в адмінкорпусі шахти повісять їхні фотографії, а їхні прізвища поповнять сумну статистику загиблих шахтарів.
Ми не помітили, як встигли звикнути до того, що шахтарі час від часу гинуть. Новина про їхню смерть цікавить нас лише один день – і лише тоді, коли загинуло більше десяти осіб. Якщо лише сім чи п’ять, то текст про це не вартий навіть першої сторінки в газеті – так, невеличка замітка з офіційною інформацією міністерства з надзвичайних ситуацій, де про смерть говориться, як про буденне явище. Це далеко і нас не стосується. Скільки ж мало загинути гірників, аби ми перестали на це зважати?! І як часто це мало відбуватися, аби ми отримали імунітет до їхньої смерті?!
Насправді ж ми знову їх не захистили. Знайшли кошти на будь-які дурниці (особливо в часи виборів), а про безпеку шахт знову не подбали. Старе обладнання, ненадійні засоби – все це адміністративна халатність, яка щороку коштує Україні понад сотню людських життів. Буде створена комісія для розслідування причин, приїдуть керівники держави, стоятимуть з сумними обличчями на похоронах, можливо, навіть гроші заплатять родинам... Щоправда, останнє виглядає, як відкупне.
Чому “потім” ці гроші завжди знаходяться, а “до” їх ніколи немає? Чи пробував хтось порахувати, скільки витрачає держава щороку на поховання загиблих шахтарів і компенсації їхнім родинам? Так, це регулярні витрати, тому вони невеликі, але якщо знайти потрібну суму відразу, то можна було б зекономити ... на людських життях. Така собі дрібничка, яка все частіше втрачає цінність, натомість замість вугілля на-гора йде смерть.
|
|
