Бути чи не бути?
КОМЕНТАР
Любко ПЕТРЕНКО
Богу дякувати, справа проведення у Львові референдуму щодо надання нашому місту спеціального статусу не зійшла на пси. Групи підтримки збирають підписи, львів’яни активно підтримують цю ініціативу... Та й чи могло бути інакше?
Утім, як усяке благе починання , ця справа не могла обійтися без провокацій. Запропонований директором Інституту розвитку міста Андрієм Садовим проект вже неодноразово намагалися перекрутити, а найхитріші – подати як власну ініціативу. Давнє правило радянських начальників: якщо пиятику неможливо припинити, її треба очолити. Не було б, зрештою, біди, якби хтось, перейнявши ініціативу, довів справу до переможного завершення. Але гра ведеться хитріша й підступніша: варто лише змінити кілька формулювань – і позитивні моменти, закладені в суть реформ, або абсолютно нівелюються, або перетворяться на негатив.
Вправно володіючи мистецтвом схоластики, можна всі терміни поставити з ніг на голову. Наприклад, що таке “спеціальний статус”? Для нас, львів’ян, які не з чужих слів, а з власного досвіду знайомі з Магдебурзьким правом, цей термін асоціюється з розширенням самоврядних повноважень. Дехто ж намагається хитро витлумачити його як республіканський статус. Не кожен відразу ж помітить “троянського коня”. А різниця є очевидною, адже республіканський статус передбачає пряме президентське правління...
Що це означає на практиці, можна продемонструвати на основі останніх київських подій. Мер столиці повністю підпорядковується президентові, ним призначається і ним же знімається. Чи може він собі дозволити сперечатися з центральною вадою? До того ж лояльність мера зовсім не є гарантією прихильності глави держави. Коли у гру вступають інші політичні інтереси, можна пожертвувати політичним пішаком, який хотів уже бачити себе ферзем. Чи ж потрібна місту Лева така жорстка залежність від центру?
|
|
