Наші у столиці
ВИСТАВКА
Наталка КОСМОЛІНСЬКА
|
Карло Звіринський "Дрібниці ХХ", 1995, полотно, олія. Світлини з архіву "Поступу"
|
Львів – чудове місто. Усе ще поки що. Випити горнятко добре звареної кави у зворушливій на ретро-манір кав’ярні. Замислено проспацерувати порожніми серед білого буднього дня вуличками старого міста. Підняти очі, розглядаючи ренесансне обрамлення. Або бароковий маскарон. Або сецесійну решітку балкону. І милуватися...
Тут добре народитися. Тут цікаво вчитися. Тут затишно працювати. Але демонструвати свої досягнення і заробляти гроші треба у столиці. Ліпше – в іншомовній. Дешевше – у рідній. Це останнім часом і роблять львівські митці. Поки кияни, користуючись міцними постійними контактами двох столиць, освоюють Москву, львів’яни безперервною – потилиця в потилицю – “колєйкою” освоюють Київ. Молодь – дрібні приватні галереї, “метри” – Національний музей, концептуалісти – фонд Сороса (до речі, саме тут відзначився своєю пропозицією до скандальної виставки “Бренд “Українське” львів’янин Андрій Сагайдаковський).
Відповідно до пострадянської звички – найменш цікавий і, відповідно, найменш відвідуваний Національний музей у Києві останнім часом усе частіше збирає вершки столичного бомонду. Якщо не на самих відкриттях виставок (такої честі удостоюються хіба що іноземці, бо ж Архипенко – теж іноземець), то вже потім, у процесі демонстрації, отримавши естафету доброго поголосу – обов’язково. Рейтинг музею зростає просто на очах, причому найбільша заслуга в тому – львів’ян.
Якщо шок від персональної виставки Любомира Медвідя п’ять років тому встиг призабутися, то минулого року львів’яни нагадали про себе ретроспективною виставкою чотирьох міжнародних симпозіумів гутного скла. Кияни ходили до музею як по свячену воду. Сучасне художнє скло, яким у Львові вже нікого не здивуєш, хоча його всі знають, люблять, на нього чекають, для столиці виявилося естетичною подією року.
2002 рік ще тільки почався, а в Національному музеї, на зміну виставці відомого львівського концептуаліста Василя Бажая, який представляв свій великоформатний абстрактний живопис і фрагменти з акції “Екологія – 3000”, відкрилася ретроспективна виставка Карла Звіринського. Бажай був цікавим, але не несподіваним, бо з творчістю цього художника кияни вже добре обізнані. Але Звіринський для мешканців столиці – це ще один естетичний шок, який уже заявив свої претензії бути подією року. Якщо у Львові нікому, хто хоч час від часу цікавиться перебігом мистецьких подій, не треба пояснювати, хто такий Карло Звіринський і чим є його особа та його творчість для львівського (і для українського, і для європейського) мистецтва, то киянам – треба. Зацікавлені фантастично висмакованим колоритом і рафінованими композиціями, вони підходили до творів упритул, аби прочитати назву, і застигали. Бо поряд із назвою стояли роки створення – 1959, 1960, 1961...
Такого вони не сподівалися. Цього вони не знали... Це для них – диво: у постсталінські роки, коли вся радянська країна бадьоро орала цілину і сіяла кукурудзу, у Львові природним шляхом, нехай і при зачинених дверях, розвивалося нефігуративне мистецтво, яке зробило б честь будь-якій країні світу. Це диво, що у Львові можна було ТАК експериментувати з чистою формою. Що можна було не тільки ізолюватись у візуалізації власної естетичної і гуманістичної системи цінностей, але й виплекати учнів. І не одного чи двох, а ціле покоління.
Сьогодні на Київ чекає ще одна естетична несподіванка – виставка художнього скла Андрія Бокотея, учня Карла Звіринського, ректора Львівської академії мистецтв, ініціатора міжнародних симпозіумів гутного скла, чудового, відомого на весь світ художника...
Але це тільки початок року...
|
|
